Переполох  у медіа-просторі

    Президент  України  Володимир Зеленський доручив Кабінету міністрів до кінця 2019 року розробити та внести на розгляд Верховної Ради законопроект щодо врегулювання діяльності медіа в Україні. Про це йдеться в Указі  президента від 8 листопада  «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави».

Для переляканої медіа-спільноти варто зазначити, що Указ стосується не винятково медіа-простору, насправді це величезний трактат щодо реформування країни, хоч від самого слова «реформи» за останні роки людей вже нудить. І всього один абзац  тут стосується засобів інформації. А те, що він набув такого резонансу в самих медіа, уже свідчить про їх роль, позиттивну чи негативну, в суспільтстві.
Отже, що пропонується?  Що викликало  побоювання про новітню цензуру і утиски свободи слова? Пропонується внести законопроект, «передбачивши, зокрема, положення щодо вимог та стандартів новин». А також механізми запобігання розповсюдженню недостовірної, викривленої інформації, її спростування, посилення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Перше, що викликало несприйняття спільноти, — термін «стандарти». Міністр культури  Бородянський почав навіть віднікуватися: мовляв, влада зовсім не збирається вводити якісь стандарти у медіа.  Але найцікавіше, що й не варто боятися цього терміну: стандарт для медіа, суспільства загалом давно існує — правда. Правдивість, достовірність оприлюднюваного. І ось з цим проблеми в нашому суспільстві, де нині море брехні.
Але наскільки небезпечне поширення її, настільки ж і нема жодної потреби владі плодити якісь нові закони,  «стандарти» для боротьби з цією пошестю. Бо все давно існує в законах, які просто треба виконувати.
Між тим, той же Бородянський додав, що у законопроекті  планується ще й «ввести поняття небезпечна інформація, дезінформація, недостовірна інформація. Що є дуже важливим в умовах інформаційної війни з РФ та можливим фінансуванням деяких ЗМІ країною агресором».
Розділимо дві речі стосовно цих мотивацій. Посилання на війну — на неї у нас звикли кивати де треба, й де не треба. Щодо спротиву інформаційній агресії Росії, яка передує натуральній агресії і супроводжує її, про це наша влада торочить майже три десятиліття. І далі балачок не пішли. Якщо ж говорити про «внутрішній фактор», тобто шкоду від брехні у медіа для представників влади, рядового громадянина і протидію цьому, то все давно існує. Тому ключовий момент  щодо задуму влади а хто і як саме визначатиме, що така-то інформація «недостовірна», «дезінформація» (до речі,  це одне і те ж),  а яка навіть «небезпечна»?  В жодному разі цим верховним суддею не може бути виконавча влада, включно з президентом, правоохоронні огргани, які теж є структурами виконавчої влади. Суддя може бути лише один — суд.
І у нас у законодавстві все давно прописане. На недостовірну інформація, яка до того ж, завдала комусь (громадянинові, посадовцеві) шкоди, подається потерпілим позов у суд. І лише суд своїм рішенням встановлює: перше— інформація неправдива, друге — вона завдала шкоди і в таких-то обсягах.
Відтак, елементарно подати позов у суд на газету, нема проблем подати й на телебачення, радіо. Зазначу, що мова  про позов і  до автора оприлюдненого,  і до медіа, що це оприлюднило, адже вони повністю відповідають за правдивість нарівні з автором.
    Майже неможливо подати в суд на Інтернет, бо він ще не є юридично  засобом масової інформації. Втім, пропозиція визнати його ЗМІ вже теж озвучена. Та й Інтернет багатоликий. В ньому є традиційний сегмент —сайти, інтернет-газети, провайдери, які це поширюють. Так що вже є спроби «дістатися» до авторів і поширювачів бруду в Інтернеті. Але все більш поширюється і такий сегмент, як соціальні мережі, насамперед Фейсбук. А тут уже повна свобода слова, словоговоріння,  словопомиїв і відтак повна безвідповідальність пишущих.
    Вихід один: там, де діє закон, брехню, наклепи треба спростовувати судом. Там, де неможливо судитися, треба  суспільству, чесним, порядним громадянам  самим розвінчувати брехню в інформаційному просторі, в тому числі Інтернеті.
Та за затіями влади щодо «впорядкування медіа-простору» є і дещо більше, ніж очищати суспільство від брехні. Схоже, хочеться чистити його і в ідеологічному, пропагандистському плані.
    Особливо «розібратися» з телебаченням, цим нині найпотужнішим засобом впливу на населення. Те, що телебачення переповнене напівправдою, яка гірша брехні, що воно зомбує людей, — давно не секрет.

Сайт UA: Українське радіо

Найпотужніші українські  телеканали належать тим чи іншим багатіям, яких у нас давно вже лають словом «олігархи». І ось саме у належності каналів тим чи іншим олігархам влада бачить основну проблему.
Президент Володимир Зеленський, говорячи про одну з ключових проблеми —деолігархізацію — конкретизував це і стосовно медіа. А його тодішній  радник  Олександр Данилюк навіть озвучив пропозицію заборони фінансовим групам володіти медіа: «Субсидування каналів на десятки мільйонів доларів – це ні що інше як, ціна, яку платять олігархи за політичний вплив. А він неминуче обходиться нашим громадянам у тисячі разів дорожче».
    Ну, «політичний вплив» олігархів взагалі дорого обходиться нашому суспільству. Але як це влада бачить новітню заборону «володіти»? Конституція України скасувала  понад 70-літню цензуру комуно-тоталітарного режиму. Право на свободу слова, а значить — володіння засобом інформації має кожен громадянин держави. Навіть якщо він з кимось об`єднався у «фінансову групу». 
    Пізніше, під час свого прес-марафону,  Зеленський  демократично не говорив про якісь заборони в медіа-просторі, а  пояснив, як саме він бачить деолігархізацію в медіа. Мовляв, власники не мають впливати на редакційну політику ЗМІ. Регулювати цей процес мають  спеціальний закон і Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, склад якої навпіл призначається президентом і парламентом.
Можливо, Володимир Зеленський, навіть не як президент, а просто  розумна, освічена людина, ще не «увійшов» у цю тезу, яку йому напевно підсовує хтось з оточення. Бо ця теза, що власники ЗМІ не повинні впливати на їх зміст, на редакційну політику, просто абсурдна. При тому, що доволі поширена навіть серед самих журналістів.
Якраз власник медіа не те  що впливає, а повністю визначає концепцію, зміст, напрям ВЛАСНОГО засобу інформації. Можна, наприклад, щодо газет згадати  чітку норму закону про пресу, яка гласить, що програму газети, тобто її напрям, зміст, визначає саме засновник видання, а це і є його власник.
Між тим, далеко не рядовий паредставник влади, а депутат  від правлячої партії «Слуга народу», до того ж, голова Комітету з гуманітарної політики та інформації  Верховної Ради Олександр Ткаченко  договорився ось до чого. Принагідно згадаймо, що він  відомий журналіст і теж далеко не рядовий. Перед приходом у парламент Ткаченко довгий час був Генеральним директором медіахолдингу «1+1 медіа». Це один з найбільших медіахолдингів України, до складу якого  входить 7 телеканалів:  «1+1», «2+2», «ТЕТ», «ПлюсПлюс», «1+1 International», «Уніан ТБ» та «Бігуді», а також група інтернет-сайтів. Найбільш відомий і потужний серед них — канал «1+1». А власник його хто? Один з наших олігархів Ігор Коломойський. Тобто, власник  не лише  каналу «1-1», а  всього цього гігантського медіахолдингу «1+1 медіа».
Так от,  Ткаченко  запропонував застосовувати санкції до засобів інформації, які тривалий час  не приносять  прибутків. Дивись више: перегукування  з  бідканням Бородянського про фінансування власниками своїх медіа. Які санкції? За що? Про що мова? Дотування, тобто дофінансування ВЛАСНИХ медіа — абсолютно нормальна річ.  Пікантність ситуації ще й в тому, що Ткаченко добре знає, що його колишній канал давно збитковий, і власник Коломойський спокійно його дотує.
Як це десятки років робила і  сама влада, дотуючи тисячі районних, міських, обласних газет, переважна більшість яких і близько не були самоокупними. Як це робить поки що й нова влада, щедро фінансуючи так зване «Суспільне мовлення».  Так зване, бо гучно затіяне кілька років тому, як «глас народу», ні від кого не залежний, воно і далі є ЗМІ влади. Керівний орган призначається парламентом і президентом. Фінансування на 100 % з державного бюджету. І коли нова влада, парламент, врізала фінансування цієї  Національної суспільної телерадіокомпанії України  в  бюджеті 2020 року на 300 мільйонів, з  очікуваних компанією 2 мільярдів до 1 мільярда 700 мільйонів, піднявся ґвалт.
Хоч  це «суспільне» доволі убоге і на всеукраїнському і на обласному рівні. Та  це не завадило НСТУ виписати собі на премії у жовтні понад 7 мільйонів гривень. Майже 7 мільйонів було виписано у вересні, понад 7 мільйонів у липні. А з січня нового року рішенням Наглядової ради, тобто держави, в НСТУ підвищують зарплати на 15 %. Всім би працюючим українцям так!
Ви зараз читаєте приватний засіб інформації, мою власну газету. Я  її засновник, тобто власник. 8 років тому від держави отримав Свідоцтво про державну реєстрацію газети, тобто право на цю власність. Як засновник, виступаю в ролі видавця і,  звісно, редактора. І маю думати сам, як  видавати газету. Бо вона дотаційна, при нинішній невеликій передплаті. І оскільки передплата, ціну на яку, до речі, я не піднімаю вже кілька років, покриває лише незначну частину витрат на видання газети, шукаю на це кошти. Свої, також допомагають добрі люди, яким імпонує саме така газета.  Притому, без жодних умов щодо її напряму, змісту. Це я визначаю сам, як і гласить закон.
Хочеться запитати у добродіїв Бородянського, Ткаченка та інших: які санкції вони хотіли б вжити щодо неприбуткових газет? Які стандарти публікацій мені пропонують? Хто визначатиме, окрім суду, що в цій газеті і в інших медіа є правдою, а  що дезінформацією?
І про мотивацію цих задумів, які з`являються у деяких представників влади. Вище я сказав, що це з`явилося у величезному трактаті про «реформування» країни. Причину з`яви таких та подібних ідей я бачу ось у чому. Надто вже багато дехто  сичить на нову владу, присікується до кожного її кроку і рішення.  І влада починає, відбиваючись від сичань, реагувати продукуванням часто й зайвих законів, Указів і постанов.
    А все просто. Треба не плодити заборони, а створювати нормальний інформаційний простір. І це запитання не до олігархів, а до самих громадян, до журналістів, нормального бізнесу. Створюймо, підтримуймо медіа самих медіа, як це є в демократичних країнах. На противагу олігархічним  медіа. І щодо стандартів медіа, загалом спілкування в суспільстві, теж все відомо. Нормальне громадянське суспільство нетерпиме  до бруду брехні. Тільки от де воно поки що, таке суспільство?

    Петро АНТОНЕНКО

 

 

 

Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

1 Response to Переполох  у медіа-просторі

  1. realtrue коментує:

    Пока трудно сказать, как на практике будут выглядеть эти нововведения. Но больше всего это похоже на попытку заставить журналистов молчать о неприятной правде: Украина фактически контролируется криминалом. Президенты, премьеры, депутаты – это лишь фасад, куклы в театре мафиозных карабасов. Как только о богатых мафиози начинают писать журналисты – на этих журналистов тут же совершаются нападения. При этом очень редко реальные заказчики нападений несут хоть какую-то ответственность.

    https://news.un.org/ru/story/2019/11/1366371
    Вадим Комаров – 55 лет, Павел Шеремет – 44 года, Олесь Бузина – 46 лет, Екатерина Гандзюк – 33 года. Николай Бычко – 23 года. Эти журналисты и активисты были убиты на Украине за последние пять лет. Но их убийства либо не раскрыты, либо не расследованы. Об этом напоминают наши коллеги из Управления ООН по правам человека.

    НЕ МОЛЧИТЕ.

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s