Наші бідні засоби масової (дез)інформації

       Обман, маніпуляції, невігластво
    Перше. Не випадково присяга в суді вимагає від його учасників говорити «правду, нічого, окрім правди, і всю правду». Останнє означає, що «не пройде» частина чи половина правди, адже напівправда нічим не краща чи й гірша брехні. Хоч її, як і пряму брехню,  побачиш у нашому інформаційному просторі, в суспільстві на кожному кроці.

     Друге. Виходячи з першого — не переоцінюймо рівень обізнаності наших співгромадян. При всіх десь 30-ти каналах на тюнері у звичайному телевізорі, при сотнях каналів на «тарілках» супутникових антен, при морі-океані, лавині інформації в Інтернеті наші громадяни часто-густо не знають елементарних речей, легко їм доступних. Бо, і це найсумніше, й не хочуть знати, лінуються знати.
    Третє. Проституція засобів інформації. Журналістику називають другою за древністю професією. На жаль, вона багато запозичила у своєї попередниці, найдревнішої професії, якою, як відомо, вважають проституцію.  Більше ж позичати не було у кого, треба було описувати діяння першої професії. Одне застереження: правильніше буде говорити про проституцію саме засобів інформації. Адже у багатьох випадках, особливо якщо говорити про наймасовіший вид  ЗМІ — телебачення, журналісти — просто наймити, холопи їх власників. Тому знову говоримо про власність на ЗМІ, про структуру нашого медіапростору.
А зараз — ілюстрація сказаного, на деяких дуже резонансних сьогоднішніх суспільних темах.

    Розведення військ було ухвалено ще у 2016 році, за президента Порошенка
    Проявом «зради і капітуляції» нинішньої нової влади у справі завершення війни на Донбасі опоненти влади, окрім іншого, називають початий процес розведення  ворогуючих сил на лінії зіткнення, фактично лінії фронту, яка склалася на початку бойових дій, влітку 2014 року. Але от що цікаво. Скільки саме, який відсоток з тих затято пікетуючих і мітингуючих знають одну просту, давно відому річ? А саме: рішення про розведення військ, спочатку на певних ділянках, а  потім це мало стати початком розведення на всій лінії зіткнення, було ухвалено ще понад три роки тому, за президента Порошенка.
Питання про відведення сил від лінії зіткнення на сході України вперше порушили ще 21 вересня 2016-го.  Тоді в Мінську рамкову угоду про розведення сил і засобів на Донбасі підписала тристороння контактна група (ТКГ), від України — Леонід Кучма, від ОБСЄ – Мартін Сайдік, від Росії — Боріс Гризлов. Документ передбачав деескалацію в районі лінії зіткнення на трьох ділянках  — у районі Станиці Луганської, Петрівського і Золотого. Якраз тих, про які йдеться зараз і де нарешті почався цей процес.
Українська сторона сподівалася тоді  на можливе розведення сил і засобів уздовж всієї лінії розмежування. Моніторинг і верифікацію процесу розведення на узгоджених ділянках було покладено на Спеціальну моніторингову місію (СММ) ОБСЄ —  Організації з безпеки і співробітництва у Європі, яка, згідно свого статусу, всі ці  останні роки пробує допомоги припинити тут  війну.
На жаль, початий процес розведення невдовзі був зірваний сепаратистами і росіянами, які продовжили бойові дії. Між тим, розведення мало б стати початком виконання найпершого пункту Мінських угод, підписаних на початку вересня 2014 року  воюючими сторонами і підтверджених у лютому 2015 року у Мінську ж чотирма  главами держав — президентами Франції, України, Росії, канцлером Німеччини. Тобто  і тим таки Порошенком. Це пункт про «негайне припинення вогню».

    Хто читав «формулу Штайнмайєра» і  Мінські угоди?
    Задайте це просте запитання учасниками пікетів і мітингів проти «зради і капітуляції» влади. Вони ж стоять з плакатами якраз проти «Формули Штайнмайєра», проти Мінських угод загалом, як проявів капітуляції. Добре, мітингуймо і протестуймо. Але ж задайте оте запитання. Можна не сумніватися, що величезна більшість мітингуючи і пікетуючи всього отого не читали. «Формула Штайнмайєра» — поняття умовне, але щось же почали нею називати. Тобто, пропозиції, озвучені ще у 2016 році, до речі, в розпал  нашої попередньої влади, тодішнім міністром закордонних справ, нині президентом Німеччини.
Ну, ця давня  «формула» гуляє в суспільному просторі недавно. А Мінські угоди? Чи багато хто їх читав? Між тим, вони опубліковані ще тоді, понад 5 років тому. Це невеликий текст, півтори сторінки, кільканадцять пунктів. Безліч разів оприлюднені. Та наша газета двічі їх публікувала за ці 5 років, спершу у виклалі, основне, потім повністю. Читали, шановні мітингуючи і пікетуючі?
При тому, погоджуюсь, що переважна більшість учасників протестів, та, мабуть, майже всі, стоять на них не за гроші. За гроші, і звісно, не за 100 гривень, а за значно більше,  працюють ляльководи цих зібрань, принаймні, ті, хто на них гріє руки. Хто хотів би, може, не стільки заробити гроші, а повернути втрачені депутатські крісла, можливість кататися по закордонах з патріотичними промовами.
Так, основна маса учасників протестів стоїть не за гроші, а ідейно. Але коли запитати у них, як  же це можна мітингувати «за щось» чи «проти чогось», не маючи найменшої уяви про це «щось», відповідь може бути дивовижна: отак їм підказує їхня «політична інтуїція». А як же факти, поінформованість, елементарна обізнаність? Це, виявляється, другорядне.  Головне те, що хтось комусь сказав чи підказав.

    Виявляється, війна «вигідніша»?
    Диванні суперпатріоти, ті, що за клавіатурою комп’ютерів, інколи заходять дуже далеко. На одному з сайтів автор публікації цитує і  хвалить одного  політолога ось за таке твердження: «Формула Штайнмайера» і рішення погоджувати особливий статус Донбасу з Кремлем можуть бути невигідні Україні навіть більше, ніж повноцінна війна з Росією. Західні політики хочуть закрити питання Донбасу швидше. Але в разі активної війни Захід надав би більшу підтримку Україні, ніж зараз…»
    Що це, як не цинізм? Розгорнути масштабну війну, щоб цим спонукати Захід нам допомогти? Мало нам 13-ти тисяч загиблих у цій війні, десятків тисяч поранених, півтора мільйона біженців. До речі, їх  5 років попередня влада лукаво називала (і нова влада, «за інерцією»,  називає) «внутрішньо переміщеними особами».
Глашатаїв таких поглядів не бентежить навіть те, що Порошенко, якого вони явно обслуговують, сто разів говорив про неприпустимість воєнного вирішення ситуації на Донбасі.
Але при потребі цитувати і використовувати в маніпуляціях можна кого завгодно і як завгодно. Недавнього національного героя, льотчицю Надію Савченко, між іншим, відзначену Порошенком вищою нагородою держави, званням Героя України, вже зробили «агентом Кремля» і посадили на лаву підсудних. Свіжіший приклад — ще один символ спротиву агресорам, символ патріотизму —  режисер Олег Сенцов, недавно визволений з російського ув’язнення разом з іншими політв’язнями і нашими моряками. Втім, і це визволення потрактовано суперпатріотами  як «зрада». Так от, коли треба, то Сенцов щедро цитується як патріот, коли тим же маніпуляторам треба інше, Сенцова теж зачисляють в агенти Кремля.
Або ось ще одна цитата в цій полеміці: «На цій ситуації паралельно набирає «патріотичні» бали кремлівська агентура типу Бутусових, Ярошей, Бєліцкіх, Борислав Берез, структури типу Нацжон». Відчуваєте, як зневажливо,  у множині, обзиваються ті, хто в інших ситуаціях нам подавався як взірець патріотизму. А тепер, з погляду суперпатріотів, ці відомі діячі вже не просто недостатньо патріоти, а взагалі  «кремлівська агентура». І т.д, і т. п.

    5-річня тяганина з сепаратисткою Штепою, яка тим часом виграла Європейський суд в України
    Символом 5-річної бездіяльності попередньої влади і щодо розслідування злочинів проти Майдану, з якого прийшла на Олімп ця влада, і проти тих, хто чинив сепаратистський заколот і  разом з Росією розв`язував війну на Донбасі, стала справа колишнього міського голови Слов`янська Неллі Штепи.
Згадаймо, що Слов`янськ став  першим містом Донбасу, захопленим сепаратистами і російським десантом під командуванням полковника спецназу Росії Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Це сталося в середині квітня 2014 року. Нова українська  влада, між іншим, існувала вже майже два місяці. Але допустила, щоб Слов`янськ став плацдармом, з якого сепаратисти і росіяни захопили уже Донецьк і Луганськ, проголосили утворення так званих ДНР і ЛНР, тобто відрив від Української держави.
Так от, мер Слов`янська Неллі Штепа радо зустрічала російський десант, вітала його і місцевих сепаратистів, як посадова особа зрадила державу, надала заколотникам всіляку допомогу, в тому числі у проведенні так званих референдуму і виборів за відокремлення від України.

Після звільнення міста, 13 липня 2014 року Штепа була заарештована.  Їй інкримінували  посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, дії,  що спричинили загибель людей і створення терористичної групи чи організації. Санкція кримінальної статті  — аж до довічного ув’язнення.
Слідство нарешті було завершене, справа пішла на розгляд в суд. Але на суді Штепа, як ні в чому не бувало, заявила, що допомагала сепаратистам і агресорам з примусу, що закликала президента Росії Путіна направити війська, зокрема, у Слов`янськ, теж з примусу, «під дулами автоматів». Геніальна у своїй нахабності позиція. Зосталося взяти довідку в ДНР чи ЛНР, у Гіркіна чи й Путіна, що сепаратизм Штепа чинила «з примусу»,
Між тим, абсолютно очевидна кримінальна справа тяглася всі 5 років попередньої влади і перекочувала владі новій. Справу вже розглядали чи просто починали розлядати Червонозаводський, Комінтернівський, Ленінський, Жовтневий районні суди Харкова. Все «глухо». 6 березня 2018 року Апеляціійний суд Харківської області направив справу Штепи на розгляд до Орджонікідзенського райсуду Харкова. Але пройшло ще півтора роки «судової «паузи», поки цей  уже 5-й суд недавно почав розгляд справи.
Натомість, Штепа і її адвокати (офіційні і, можливо, неофіційні) пішли в контратаку. Штепа подала позов на Українську державу не кудись, а у відомий Європейський суд з прав людини. Цей дуже перевантажений суд, «завалений» справами, в тому числі від громадян України, виявився тут оперативним. Адже справа цілком зрозуміла. Ні, не про сепаратизм. Штепа подала позов і виграла суд в України щодо іншого. ЄСПЛ, який 24 жовтня ухвалив рішення на корист Штепи,  визнав порушення прав людини з боку Української держави  щодо заявниці ось у чому.
Штепа поскаржилася на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини, що її попереднє ув’язнення було тривалим та невиправданим. Крім того, вона скаржилася на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, що кримінальне провадження проти неї було необґрунтовано тривалим.
    ЄСПЛ задовольнив  скаргу Штепи і постановив, що мали місце порушення вказаних статей Конвенції. Суд ухвалив, що Україна має виплатити Штепі 2600 євро моральної компенсації і 1000 євро відшкодування судових витрат.
А що ще міг ухвалити суд, якщо ця слідчо-судова тяганина тяглася попередні 5 років і поки що не завершена. То ж, окрім цього удару по імджу держави,  ми з вами маємо ще заплатити  підсудній Штепі  з бюджету, з народних грошей, 100 тисяч гривень.

    Богдан і ЗМІ
    В нашому суспільному лексиконі заряснів термін «одіозний». Цей безапеляційний присуд означає —«поганий». Навіть якщо конкретніше — популярно поганий. І все тут.
Одним з найбільш «одіозних» у політизованого люду, підігрітого ЗМІ, став  глава Офісу президента Андрій Богдан. Чим він такий поганий, що робить не так — це другорядне для споживачів ЗМІ. Між тим, це доволі кваліфікований фахівець управлінської сфери, юрист. Але в народ закинуто мантру, що «не такий», і крапка.
Богдана оголосили недругом журналістів, самі ж журналісти, звісно. Чи не за наступну його  заяву? На одній із нечисленних зустрічей з журналістами Богдан заявив їм, що перш ніж боротися з корупцією, ЗМІ мають очиститися від корупції самі. Пряма мова: «Частина корупції у цій державі – це корупція четвертої влади. Журналісти – це четверта влада, і вона глибоко корумпована, як і вся держава. І неможливе очищення перших трьох гілок влади без очищення четвертої. Я ж знаю, як це все працює. У вас має бути теж якесь самоочищення.»
    Звісно, як розумний політик, Богдан мав на увазі не корупцію конкретних журналістів, адже він розуміє, що це наймити і холопи власників медіа. Мова про заангажованість, а отже, за суттю, корумпованість самих медіа, в особі їх власників.
Не чекаючи самоочищення, Богдан вирішив очищати ЗМІ сам. 20 серпня він подав у Шевченківський райсуд Києва позов щодо захисту своєї честі, гідності і ділової репутації  проти журналістів програми «Схеми: корупція в деталях» (спільний проект Радіо Свобода та телеканалу «UA:Перший») та Національної суспільної телерадіокомпанії України. Предметом судового розгляду є матеріал «Схем», у якому йдеться про авіаперельоти Богдана останніх років у Росію та  в напрямку Білорусі.
Перш ніж з`ясовувати, чим же це повідомлення ЗМІ завдало шкоди позивачеві, суду довелося з`ясовувати, а чи були такі-то вказані перельоти Богдана взагалі? Він це категорично заперечив, щодо саме цих польотів.
Адвокати «Схем» попросили суд зробити запит у відповідні відомства —для підтвердження перельотів, якщо вони таки були. Суд відмовив, заявивши, що саме відповідачі зобов’язані підтвердити оприлюднене ними. «Схеми» кивають на те, що не хочуть і не можуть розголошувати, хто надав їм таку інформацію. Хоч це лукавство: відповідачі  добре знають, що вимога суду законна, що саме вони, відповідачі, мають доводити правдивість оприлюдненого. І зобов’язані надати суду всю інформацію, яку він вимагає.

   «Мочити» так «мочити»
    Щодо щойно описаного, тут є цікавий момент. В суд подано якраз на ту програму «Схеми», яка на початку цього року щедро «мочила» тодішнього президента Порошенка, оприлюднюючи компромат на  його оточення. Тобто, об’єктивно такі медіа допомагали приходу нинішньої влади.
Але це зовсім не значить, що «Схеми» чи хтось інший подібний не будуть «мочити» вже нову владу. Чому б не припустити доволі логічне інше. Був момент, коли істинні власники медіа, ті, хто керує не лише ними, а всім тут, тобто олігархи, вирішили за потрібне поміняти Порошенка і його команду на Зеленського і його команду. Настав момент, коли треба тримати «в струні», «на привязі», вже цю нову владу. А при потребі і поміняти її. І тримають, за допомогою тих таки засобів масової інформації. А журналісти цих бідних (не в сенсі грошей) ЗМІ — то лише рупор, озвучувач того,  що їм диктують хазяї.
Це було і є, поки у нас спотворена сама структура медіа, сам інформаційний простір. Перші кроки до нормальної ситуації вже зроблено — роздержавленням преси. Поки що лише друкованої. Газети стали «пресою самої преси», як це є в демократичних країнах. Тобто виданнями самих редакцій, журналістів. Але від медійної проституції ще відійдуть не скоро. Досить подивитися, яку продажність вчергове  виявляла ця преса, особливо місцева, під час двох недавніх виборчих кампаній.

     Маніпуляції, «фейки» чи просто брехня?
    Днями міністр культури, молоді та спорту  Володимир Бородянський заявив, що в Україні на законодавчому рівні будуть регулюватися питання маніпуляцій у ЗМІ та захисту журналістів. «Вже багато напрацьовано з точку зору, що таке маніпулятивний контент в Україні». Далі він  пояснив, що у багатьох країнах передбачена відповідальність за маніпуляції у ЗМІ: «штрафи, у деяких державах є кримінальна відповідальність».
    Які велемудрі заяви пана міністра. Та все простіше. Нащо вживати терміни на кшталт «маніпуляції», чи заморське популярне нині слівце «фейк» замість простого українського слова — «брехня». Нащо плодити чергові  закони, коли у нашому законодавстві давно є норми захисту проти брехні, на захист честі і гідності громадянина.
…Повернімося до вступу цієї статті. Судова присяга не випадково вимагає говорити в суді «лише правду і нічого, окрім правди». Бо все, що «окрім правди», — це  брехня, обман, найчастіше — свідомий. Цей обман поширюють наші засоби інформації, які давно вже час назвати «засобами масової дезінформації». Брехня  вільно гуляє в Інтернеті, так званих соціальних мережах, зокрема, у Фейсбуці, які давно вже замінили для багато людей і самі ЗМІ і де  не так свобода слова, як свобода словоговоріння і словоблуддя.
До тих, хто це поширює, апелювати нема сенсу, вони знають, що роблять. Залишається апелювати до тих, хто це всотує, до співгромадян. Апелювати закликом — не хапати все з льоту, на віру. Не бути тупим  сприймачем всього, що тобі накидають. Бути хоч би елементарно обізнаним, поінформованим, що не так і  складно. Критично ставитися до того, що чуєш і читаєш.
Ставтеся так само і до цієї моєї статті, яка закликає думати головою, а не чимось іншим. Втім, можете думати й  чимось іншим — у світі брехні, обману, маніпуляцій інколи отак буває легше.
    Петро АНТОНЕНКО

Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s