Палац

                                                                       Петро АНТОНЕНКО
                                                         П  А   Л   А   Ц
                                                         Жіноча новела

                                                                     Присвята Їй
                                                                                                                      У сяйві  її тіла                                                                                                          тьмяніло полум’я  свічок.
                                                                                                Китайська середньовічна   поезія.

Двохсотлітні липи і клени цілували Її листям  крізь шиби вежі старовинного Палацу. Вона смачно прокинулася. Її тілом милувалися лише оте листя і птахи на деревах та в небі.
За кілька хвилин  була уже внизу, в парку. Між Нею і м’якою ранковою травою смарагдового газону був лише тоненький халатик. Тепер Вона дивилася  не згори вниз, а знизу вгору, не крізь шиби в парк, а з парку на шиби, які ховали кімнату, з якою Вона провела ніч.

…Вона опинилася в цьому Палаці, в цьому парку, в невеликому старовинному містечку цієї країни майже випадково. Опинилася, облетівши чарівною відьмочкою на мітлі і облітавши літаками пів-Європи. А ось тут знайомі Її Друга (у котрого знайомі були, схоже, в кожному куточку Польщі), ці досі Їй незнайомі знайомі гарантували замєшканнє на кілька днів у цьому дивовижному Палаці. І ось Вона тут…

Перед цим Друг заявив, що не зможе завезти, закинути, занести Її  сюди на руках особисто.  Бо бардзо заєнти. Ну, це, швидше всього, збрехав, що так уже дуже зайнятий. Бо хоч і є успішним журналістом, але себе цінує вище од своєї роботи, яку, втім, якось умудряється ще й непогано виконувати.
До речі, одного разу  він заявив, начебто кожна людина бреше в середньому 10 разів на день. Або, кажучи м’якше, говорить неправду чи не зовсім правду. При тому, як це комусь не дивно, жінки так роблять значно рідше чоловіків, хоч ті і грішать на них щодо цього. Жінки  говорять  не зовсім правду 8 разів на день,  чоловіки брешуть неправду 12 разів. А в середньому по 10.
Після такого підрахунку Вона почала мимоволі стежити за своїм язиком і впевнилася, що до  жіночої  «норми» благополучно не дотягує. А коли іноді  й говорить щось таке не таке, то лише во благо або жартома.
Нині ж Друг  точно збрехав. Мабуть, злякався своєї дружини, ревнивої, як пес. Третьої, здається. Чи вже й з цією розлучився? Останнім часом Вона якось не встигала слідкувати за сімейними сагами Друга.
З цією останньою (?) Друг познайомив їх кілька років тому, коли пасія ще не була його дружиною. Познайомив, як завжди,оригінально:
—Знайомся, це моя майбутня колишня дружина.
Спрогнозував, любенький, і це. Втім, пасія й вухом не повела на цей напівжарт.
А то, було,  Друг запропонував Їй стати «останньою жінкою його життя». Тут Їй стало трішки лячно. Втім, Друг одразу  заспокоїв: зовсім не йдеться, що він упокоїться у Неї на руках, з усіма подальшими клопотами, правда, за це зоставить Їй у спадок свої статки (доволі розтринькані, як вона здогадувалася). А ще він заспокоїв Її, що, у свою чергу, він же не стане останнім мужчиною Її життя.
Врешті, всі ці милі перипетії так і зосталися не то жартом, не то серйозним жартом. Вони залишилися добрими друзями, спокійно пройшовши усі стадії жінки до статусу друга. Як там у Чехова: «Жінка стає другом мужчини в такій послідовності: спершу знайома, потім коханка, потім друг».
Якийсь час Їй здавалося, що і йому так здавалося, —  чи не виконати б їм цей роман-романс ще раз, «на біс»? Та  потім Вона резонно вирішила: жінці не варто опинятися в тому ж ліжку вдруге.
Друг, у свою чергу, колись серйозно-зажурено побідкався Їй, що хоч свого часу і перечитав стільки всього, але надто пізно натрапив на афоризм Браніслава Нушича: «Свою автобіографію я довів до одруження, бо вважаю, що у мужчини після одруження уже немає автобіографії».  На це Вона розраяла його, сказавши, що не завжди випадає жити за афоризмами й розумними цитатами.
Друг і привів Їй цього хлопця. Сказав, що це його друге Я (чи не позашлюбний синок? —  було, подумала Вона), що це пів-нього, цебто пів-Друга, і взагалі це він, Друг, у свої 20 років.
Хлопець не був зовсім незнайомим Їй. Він мешкав у сусідньому дворі, цебто будинку. Студентствував і потроху підробляв, щоб додати  якусь копійку в родину, в якій були старша сестра і їхня мама, миловида розлучена жінка віком «від 40-а».
У хлопця було дивовижне як на сьогодні ім`я — Марко. «Маркові що? Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє», написала поетеса. Цей Марко грав не на скрипці, а на смартфоні з навушниками, увімкнутими в мізки. І, мабуть, це було все, чим він уподібнювався ровесникам. Все інше у нього було іншим, ніж у інших.
Він був дуже неуважним. Приміром, витирав ноги, не заходячи в приміщення, а виходячи з нього. Але ж витирав, на відміну від багатьох. А що таким чином, то, мабуть, вважав, що під небом чистіше, ніж під дахами.
Марко товаришував з дядьКолею, котрий мешкав якраз над Нею, поверхом вище. Це було теж дивне товаришування, адже дядьКоля був рівно втричі старшим од Марка. 60-річний  розлучений кава́лєж, він  уже, чи ще,  спокійно дивився на жінок, натомість мав двоє захоплень — риболовлю і футбол, звісно, як вболівальник. Цих захоплень Марко абсолютно не поділяв, але гостював у дядьКолі часто. У Неї, було, промайнула  думка, що  Марко умисне ходить в гості нагору, щоб, спускаючись вниз, якось натрапити, як Вона виходить з дому чи повертається сюди.
Друг, привівши до Неї Марка, запевнив, що він буде дуже корисним  у різних побутових пригодах. Дійсно, коли Вона якось спалила фен і була вже зібралася купувати новий, Марко якимось побитом відремонтував спалений.
Він з першого приходу в дім ніяково запевнив Її, що не набиватиметься у друзі Її доньці й синові, хоча б тому, що значно старший від них. Значно — це на кілька років, але в такому віці це дійсно значно.
У Марка була дивовижна здатність до якихось несподіваних фраз. Якось запитав: «У Вашого собачки  є мобільний телефон?» Її собачку, заморського імені якої він ніяк не міг запам`ятати, він почергово називав іменами відомих європейських жінок-політиків — президента, прем’єра, канцлера. Дякувати Богові, що не котроїсь з королев.
Так чи є мобільний телефон у Її собачки? Вона була так заскочена цим запитанням, що, не втримавшись, розсміялася. А він спокійно пояснив: «Учора увечері я набирав Вам, але так і не додзвонився. Може, Ви вигулювали собачку? То мені захотілося зателефонувати їй. Вона б сказала, чи Ви її вигулюєте, чи, може, пішли на побачення.»
Тут уже Вона відійшла від сміху і грізно заявила: «Я можу ходити  на побачення, але моя собачка ніколи не проговориться тобі, до кого саме.»
В цю мить Вона подумала, що таки  ж молодша його мами…

…Цей Палац, а загалом старовинна дворянська садиба (як і належить,  поруч з Палацом — парк, озеро) — все це було у власності  тутешньої філії якоїсь столичної наукової установи. До цієї власності входили  ще кілька корпусів сучасної забудови. А Палац слугував у філії чимось на кшталт невеличкого готелю. Кілька кімнат на горішніх поверхах були затишними, за суттю, готельними номерами для заїжджих учасників усіляких конференцій і такого іншого та й просто для приїзду на відпочинок засмиканих столицею науковців.
Вона обрала собі не просто кімнату  горішнього третього поверху, а кімнату в одній з двох веж Палацу. Кімната, до того ж, виявилася дворівневою, то ж Вона миттю злетіла на другий рівень, на рівень птахів і крон дерев. Це було супер! Крім того, в  цю пору початку літа Палац був порожнім, як, власне, і все обійстя. А у вихідні, цебто чиїсь вихідні,  бо у Неї всі дні стали однаково легкими і вільними, Вона взагалі залишалася в Палаці сама.
Одного ранку пішла до невеличкого озера в глибині парку. В цю ранню пору, в яку Вона ніколи не прокидалася ТАМ, вдома, над гладінню озера ще клубочився легенький туманець, парувала тиха вода. Посеред озера плавали дикі качки.
На тому березі сидів з вудками рибалка, скуйовджений і трохи сонний неозначеного віку чоловік, втім, доволі привітний хлоп. Це все Вона роздивилася, коли підійшла ближче. Бо в Ній раптом прокинулися якісь гени не так і далеких — всього на два покоління назад — сільських предків. А, може, щось ще й давніше, з матріархату. І Їй страшенно захотілося  зловити рибу. Тільки чим і як?
Рибалка наче вгадав Її бажання і простягнув одну зловлену рибу, доволі велику, більш як на долоню. Вона потримала цю прохолодну рибину в руці і навіть сфотографувала на телефон. «От я й зловила, принаймні рибалку», весело подумала Вона. Та й хлоп, схоже, вже впіймався на гачок звабливої українки. Він посміхнувся і мовив:
     —Гди пані хце, то ту може і компацца. В тим єзьорє бардзо мєнка вода.
      Ну, купатися в халаті Вона не могла, «в без нічого» теж. Скупається пізніше. А що в озері дуже м`яка вода, повірила на слово. Хоч воду і кохання ліпше відчути на собі.

Марко, виявляється, пише вірші. Одного вечора довго і плутано читав їй  телефоном якісь свої дивні й незрозумілі, либонь, і йому самому,  вірші. Потім сказав:
—Я краще Вам це все напишу. Тільки не читайте ці вірші, як наші викладачі в університеті. І не смійтеся, просто я ось так пишу.
Він дійсно з`явився за кілька днів зі своїми віршами. І так вийшло, що якраз напередодні Її від`їзду. Звідки він дізнався про цей від’їзд? Не від дядьКолі ж, хоч той знає навіть про те, що ще не відбулося, говорячи про це, як про доконаний факт. Невже дізнався від Друга, своєї  копії?
—Ви, мабуть, уже не повернетеся сюди ніколи,—  ледве переступивши поріг, мовив  своє чергове дивне запитання-судження.
Вкотре ошелешена ще одним таким випадом, Вона знову не придумала, що тут відповісти. Цей патлатий сумний хлопак чомусь вгадав Її потаємне. Те, що Їй інколи так не  хочеться  повертатися в дещо. В ці навіть не клопоти, навіть не метушню, навіть не суєту суєт, а щось убогіше. В ці будні, сяк-так покроплені вихідними. В цю казенну  установу, де Вона була керівником колективу, майже всуціль жіночого. Врешті,  колективу звичайних, нормальних колежанок, навіть попри те, що вони постійно підшукували чи приклеювали Їй чергових коханців. Так, наче Вона сама не могла б з цим  впоратися. Тільки свисни, як каже дядьКоля.
Вона приречено розуміла, що в цьому світі, схоже, нереально вирватися з колообігу СПРАВ,  —  нарад з велемудрими доповідями, конференцій, планів, звітів і кошторисів.
Але що він таке торочить, цей Марко? Куди і «накуди» це  Вона їде? Ага, то він же прийшов з віршами. Вона злякалася, що зараз із потіпаної сумки Марка з`явиться товстелезний гросбух з його поезіями. Однак, Марко простяг Їй лише маленький аркуш.
—Це Вам, на згадку. Тут всього два рядки.
Вона глянула на ці рядки, нашкрябані рукою, що більше звикла до клавіатури комп’ютера,  втім,  нашкрябані все ж ручкою.
—Прочитайте потім,— попросив Марко. І мовчки пішов.
Вона стійко витримала довжезну паузу годин у дві і вже перед  сном прочитала ці два рядки:
                                           «Спасибі Вам за Вчора.
                                           А Завтра — буде Завтра»

У двері кімнати тихенько пошкрябало.
—Увійдіть.
Двері прочинилися. На порозі, в ранковому світлі, що лилося крізь шиби Палацу, стояв Марко. Цибатий і патлатий, з тою ж ніяковою усмішкою.
Їй захотілося вщипнути себе, щоб прокинутися. Це було  якесь дежа-вю, чи мана, чи роздвоєння. Або, як каже дядьКоля, «повний капєц».
    —Пшепрашам, пані, дзєнь добри. Мам на імьон Марек.

…Марек був студентом філії воєводського  вишу у цьому містечку. В маєтку він підпрацьовував, щоб додати якийсь ґрош у родину, в якій, крім нього, були старша сестра і мама, миловида, розлучена полька віком «від 40-а». Тато Марека колись десь кудись якось зник. Родина, як і більшість поляків, не бідувала і не розкошувала.
Марек щось робив по догляду за Палацом і загалом маєтком, а також допомагав у поби́ту  тимчасовим гостям філії. До Неї теж був приставлений по службі. «На той випадок, якщо я спалю фен», посміхнулася Вона сама собі десь за день-два після знайомства з Мареком.
З нього був також непоганий екскурсовод  — пшеводнік. Він дуже любив своє старовинне містечко.  Власне, воно було звичайним, але лежало на дуже історичному обшарі північно-західної  Польщі, де колись зародилося  її королівство. Марек  охоче розповідав їй про забитки гісторични міста і околиць.
    Інколи вони разом спацерували  містом. Рано-вранці машини комунальної служби мили тротуари якимось розчином. Вдень вулиці були майже порожні. А ось увечері, особливо у вихідні, були повні люду. Юрба пливла туди-сюди, а згори на неї гляділи з балконів статечні сімейні пари.
Марек взагалі-то був веселим хлопаком.  Правда, інколи на нього находила меланхолія,  і він міг заявити таке:
     —В нашим мясцє, проше пані,  ніц чеґось такеґо. Тилько два косцюли, два цментажи, чтердєсьцє склепув і єден Марек.
Вони швидко порозумілися, спілкуючись обома мовами. Вона на льоту схоплювала  цю начебто й близьку, але своєрідну мову, з багатьма  шиплячими, які хтось  не дуже сприймає, а Їй  вони якраз подобалися. І миттю вхопила, що Марек перелічує у своєму місті два костьоли, два цвинтарі, сорок магазинів і одного-єдиного  ось такого Марека.

…Мобільний телефон Вона колись назвала дебільним. Він хапає тебе за барки  в найнесподіваніший момент. Однак, щось вдіяти з цим було непросто. Поволі стаєш смартфонозалежною.
Дзвінок, тобто мелодія Моцарта, пролунав  у Палаці пізно увечері. Так пізно інколи міг телефонувати Друг.
    – Вєчур добри, найяснєйша пані. Лежиш?
– Звичайно.
—І вже другий тиждень. Здається,  їхала на п’ять днів
– Коли здається, хрестяться.
—І спльовують. Між іншим, тут є новини. Маю тобі пропозицію.
– Сподіваюсь, не руки і серця?
—Гірше. Тут вимальовується один цікавий проект, міжнародний.
—Я вже у міжнародному проекті. Поговоримо, коли повернуся. Якщо повернуся. Так що, любенький, добреґо ці вєчора, до відзєння, до зобачення.

Марек  інколи  її дивував несподіваними запитаннями. Але ось це?
Ілє пані ма лят?
    Ну, це вже занадто! Європейський хлопак, називається. Таке зухвальство! Запитувати у жінки про її вік.
Марек спохопився, зрозумівши, що сказав дурість:
Пшепрашам, алє пані така млода і пєнкна, же  виґльонда, як моя старша сьостра.
     А цього Вона вже не могла стерпіти. Стала в позу розгніваної класної дами і, дивлячись йому просто у вічі, відрізала:
    —Ніе вєм, ілє лят ма твоя сьостра, але вєм докладнє, же мам тилє лят, ілє ма твоя матка. 

     Польською мовою кімната — покуй. Може, ще й тому Вона так звикла до цієї кімнати в піднебессі, на рівні з кронами і птахами, що тут — покуй, спокій.
Втім, цієї ночі заснула не одразу. Винен  Марек. Виявляється, пише вірші. Спершу читав Їй телефоном цю поезію дивною сумішшю двох мов. А сьогодні під вечір приносить клапоть паперу, на якому авторучкою нашкрябано розхитані рядки.
Тилько попроше пані, нєх нє чита тераз. Лєпєй  пшед снем.
     Перед сном, так перед сном. Цей хаотичний вєрш спершу видався їй якимось кросвордом. Потім почала вловлювати реалії містечка, з його косцюламі, цментажамі, склепамі і єдним такім  Мареком. Закінчувався вірш так:
                                          «І рано, гди спєваюць птакі,
                                           там нас будив косцюльний подзвон
                                          по ружни боки теґо звону.»
    Врешті, прийшов і тихий сен, сон, у якому вона несподівано  майже літала, як справді  літала  у снах дитинства.
А ранком, під подзвін недалекого костьолу, їй марився хтось невідомий, розділений з нею цим косцюльним подзвонем.

За Календарем друїдів Вона Кипарис. Вперто чинила опір цьому календареві, тому,  як він характеризував Її.  Десь в Її  генах сидів чортик самостійності, непокори й нескорення  будь-яким авторитетам, навіть древнім друїдам. Невже це дійсно  Вона? «Ці  люди відзначаються стрункою поставою і привабливою зовнішністю. Представники цього знаку  цінують в житті кохання і родину. Вони товариські, мають багато творчих талантів. Добре розвинута інтуїція допомагає людям цього знаку уникати помилок і обирати в житті вірних друзів. Їх недоліки — зайва легкість характеру і поступливість.»
    Невже це про Неї? Та на біса їй та «струнка постава»? А втім, нехай буде, це нині рідкість. А от «творчі таланти й інтуїція» точно зараз  небагато варті. Натомість це що  — лише два недоліки? Їй захотілося шукати у собі щось інше, інше, інше, особливо  недоліки.
Он Друг за цим же Календарем друїдів народився в День берези,  єдиний такий день року. Не марно ж його так притягують жінки. А що значить – «притягують»? Вони його чи він «притягується» до них?
Щось Вона заплуталася у двох соснах, яких, до речі, тут і нема. Заплуталася в цих деревах, джевах.
    Отже,  Вона — Кипарис. Правда, жодного кипариса тут, на північному заході Польщі, теж  і близько не було. То як його прихилятися до неіснуючого дерева ?
А Вона всі ранки віддавалася оцьому ритуалу: обнімала дерево. Отак-от припадала в ранковій неймовірній тиші саме до цього дерева, навпроти вікон Її по́кую,  і мовби  чула його всім єством.
Якось не звертала уваги, до якого ж дерева припадає.  Одного ранку підвела голову і глянула на крону.  Це був клен.        Власне, наймогутнішими і найдревнішими деревами парку й були саме клени і липи. Першого ж ранку Вона обрала це дерево навмання. Виявився клен. Може, випадково?
Вона обнімала клен. Липу — це було б щось лесбійське. А клен? Того ранку Вона ніби зросталася з цим двохсотлітнім деревом. І раптом  так жагуче відчула момент зачаття в собі  себе іншої — тої, що  завше буде  молода, красива, здорова, спокійна, іронічна, несуєтна, наївна і вперта. Вона й була, Вона  і є такою, але водночас в Ній народжувалася інша, якась інша така.
      «Тихо ллється з кленів листя мідь». Але  ж це буде колись, пізніше? Чи, може,  життя не має ні початку, ні кінця?
Червень — літо в розвої, липень — мліє, серпень — пригасає.  А Вона ж у якій порі? Зараз самісінький початок червня. Початок  літа, початок  життя…

Допоможе Їй хто ж, як не Марек. Знести  Її речі вниз (скільки там тих речей), донести їх  з парку на вулицю, до міського автобуса. На вокзал добереться сама.
Марек  явно хотів Їй сказати щось таке не таке. Врешті, мовив, як завжди, ніяковіючи:
Я теж од`єжджам. Тилько ютро.
    —І куди  їдеш завтра?
    —В Нємци.
    —Надовго  в цю Німеччину?
Ніе вєм. Може, на рок чи пувтора. Хце заробіць якісь пєньонзи для родзіни.
    —А навчання?
Мареку, схоже, не було що відповісти. Сказав інше:
    —Ніе мам чеґось презентоваць пані на пожеґнаннє. Тилько от, ботелєчка води мінералней. То бардзо добра польска вода, жрюдляна і зімна.
     —Джерельна й холодна? Чудово! Але зараз не питиму, юж в поцьонґу. А то від холодної води інколи паморочиться голова.
    —А цо то значи — «паморочиться»?
Вона знала, що польською це буде, в певному сенсі, «зврут ґлови».
—Марек, це дуже складне українське поняття. Ти ще молодий.
Для чеґо пані так? Ніе  єстем млоди, єстем юж стари.
    —Ну добре, старий, дзєнькує ці за вшистко.
    —Жеґнайцє.
    —Чому «прощайте»? До відзєння.
     Уже в потязі пригадала, що забула у Палаці, в покую, одну побутову дрібничку, куплену на Її прохання Мареком.
«Значить, повернуся!»

…Заквакав будильник смартфона. Раніше у неї був і сам будильник, на батарейці. Але якщо вже падати у смартфон, то все далі. Квакало, звісно, не так, як жабки у весняному ставку, а противно.
Втім, нема лиха без добра. Будильник вихопив Її із заплутаного ранкового сну, де плелися СПРАВИ — наради, конференції, плани, звіти і кошториси.
Слідом у смартфоні — мелодія Моцарта. Друг.
Вітам пані!
    —Я ще сплю.
—Як приємно втрапити дзвінком прямо пані у ліжко.  Слухай, я придумав нове слово.
—Ще не стомився придумувати?
—Нізащо. Так от, увечері говорять «На добраніч». А  зараз  я говорю тобі  одним словом — «Надобранок».
Дзєнькує пану.
    —Ну, кажи: як поїздка?
—Де Марко?
—Впізнаю: запитанням на запитання. А Марка нема. І ніколи не було. Тобі привиділося.
– Щось забагато ввижається.
—Кажу ж, то був другий Я, цебто я у 20 років.
—І де він, той ти у 20 років?
—Там, у моїх 20-ти роках?
—А як серйозно?
—У цьому світі ще є щось серйозне?  Ну, добре. Він виїхав, другого ж дня після твого від`їзду.
—Куди й чого?
—У Польщу. На заробітки.
—А навчання?
—Життя навчить.
Їй пригадався прощальний вірш Марка. Як це буде польською? Останні дні Вона ловила себе на тому, що інколи починає думати польською. Або, принаймні, шукає, як буде цією мовою те чи інше слово.
Поляки не звертаються одне до одного на «Ви», тільки на «Ти»,  чи пан або пані, панна, якщо дівчина. То як же це буде?
                                               «Дзєнькує ці за Вчорай.
                                               А Ютро — бендє Ютро».
     —Якась пауза? То все ж, як поїздка?
     —Пану длуго чи крутко?
     —Коротко. У світі  й так забагато слів.
—Коротко? Спасибі за Палац…

                                                                                                          20. 06. 2019.

Опубліковано у Світ. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s