Петро АНТОНЕНКО: “Нічне танго”

                                          Трагіфарс на дві дії
Вступне слово автора
Дуже люблю театр. Хоч, на жаль, доводиться бувати там не так часто. Але  таки ж бачив немало дуже гарних вистав. Назву деякі.

Ще у 1975 році, будучи в Одесі, дивився гастрольну виставу Кишинівського театру «Благочестива Марта»,  іспанська класика,  п’єса Тірсо де Моліни. Між іншим, одну з головних ролей грала молода тоді, але згодом дуже знаменита кіноактриса Світлана Тома, Циганка Радда з фільму Лотяну «Табір іде в небо». У Мінську в академічному театрі імені Янки Купали аж двічі подивився блискучу виставу  «Оженитись — не журитись», класичні білоруські водевілі, автори яких — Далецькі і Чарот. В тому ж театрі — «Свята святих»  І. Друце, «Затюканий апостол» А. Макайонка.

Навчаючись у Києві, подивився в театрі імені Лесі Українки виставу «Іванов» А. Чехова, в ролях — Леонід Бакштаєв і Валерія Заклунна. Там же побачив гастрольну виставу Московського театру імені Вахтангова «На всякого мудреця достатньо простоти» О. Островського, де грали Юрій Яковлєв і Людмила Максакова. Пізніше в  столичному театрі ім. Франка — «Король Лір» В.  Шекспіра, в головній ролі — Богдан Ступка, «Візит старої пані» Б. Брехта, з Вірою Ткаченко, в Театрі на лівому березі — «Гамлет» Шекспіра.
У Москві у 1990 році дивився у МХАТ «Зойчину квартиру» з Тетяною Дороніною в головній ролі.  Словом, дещо побачив.
Додам і вистави наших чернігівських театрів.
Видатним спектаклем, на рівні згаданих, без перебільшення,  була вистава «Ідентифікація танго», одразу за двома п`єсами  європейської модерної драматургії — «Кароль» С. Мрожека і «Урок» Е. Йонеску. Виставу в сезоні 1999—2000 років поставив молодий тоді ще режисер Андрій Бакіров, у своє тодішнє перше пришестя до шевченківців. Також пригадую його  тодішні вистави «Три сестри» А. Чехова. «Сон літньої ночі», В. Шекспіра. Згодом  київська режисер поставила тут чудову виставу «Камінний господар» Лесі Українки, в головних ролях — Олександр Куковєров і Валентина Гаркуша. Шкода, що цей масштабний спектакль  чомусь практично одразу  зійшов зі сцени.
Цікаві вистави   побачив у Чернігівському молодіжному театрі: «Поминальна молитва» Шолом-Алейхема (в головній ролі Володимир Банюк), «Іванов» А.Чехова. І особливо чудовий спектакль «Дерева вмирають стоячи», сучасного іспанського драматурга Алехандро Касони.
Саме ця остання вистава, а також «Ідентифікація танго» в якійсь мірі спонукали мене до написання цієї п’єси «Нічне танго». А ще — телеспектакль «Небезпечний поворот», поставлений Володимиром Басовим за знаменитою п’єсою Джона Бойнтона Прістлі. До речі, крім нього, додам ще деякі телевізійні спектаклі, які, на додачу до баченого на сцені, охоче дивився і не раз. Це «Шалений день, або Весілля Фігаро» П. Бомарше, Московського театру сатири з незабутнім Андрієм Мироновим у головній ролі. Це «Ханума», блискуча  грузинська комедія А. Цагарелі (її ставили  і шевченківці в Чернігові) у постановці Великого драматичного театру Петербурга, режисер Г. Товстоногов, у головних ролях — Владислав Стржельчик і Людмила Макарова. Це «Дачники» М. Горького в постановці МХАТ.
Отже, «Нічне танго», трагіфарс на дві дії. Суть п’єси, або, як колись нас вчили в школі й університеті, — ідея,  в тому, що у людей настає момент, коли хочеться сповідатися самому перед собою, глянути на прожиті роки, зупинитися, зробити паузу в щоденній суєті. Перша моя п’єса. І художній твір після чималої перерви, бо останнє моє  оповідання «Лиска», воно  вміщене    в книжках  «Свіча» і «Стріла», було написане аж у 1990 році. І коли дехто запитує, чому нічого давно не пишу, відповідаю просто: не пишеться. Відтак, нема чого себе примушувати. Але ось п’єса написалася.
Розумію, що у драматургіє свої закони. Я новачок у цьому. І для сценічного дійства, для написання п’єси недостатньо просто глядацької любові до театру, недостатньо навіть якоїсь літературної вправності, з якою пишеться просто проза. Тому не знаю, як це виглядатиме  на сцені. Та й не претендую на постановку п’єси в згаданих чернігівських театрах, бодай на «малій сцені», яка діє в обох з них. Хоча все ж,  автору, цікаво  б побачити, як заговорили його герої. Може, на якійсь експериментальній сцені, в театральній студії, які вже є в Чернігові.
Уважний читач побачить у п’єсі ремінісценції,  перегуки з деякими моїми оповіданнями,насамперед, «Стіна», «Вербові калачики». Аж до запозичених звідти шматочків тексту, реплік. Кажуть,це дозволяється,  автор же один і той самий.
Звісно, п’єси краще дивитися на сцені, для того й написані. Але дехто любить і читати. Я. наприклад, п’єси Чехова перечитую багаторазово.  Це не натяк на якесь порівняння з геніальним письменником, драматургом. Знаю своє  скромне місце в літературі.   І все ж пропоную це читачам.

                                                             Петро АНТОНЕНКО

                          Нічне танго

                                     Трагіфарс на 2 дії

Дійові особи
Паоло, Павло Петрович Чумак, 60 років, доктор наук,  професор, член-кореспондент, директор наукового інституту.
Олівія, Ольга Багмут, 55 років, його дружина, актриса.
Кет, Катя, 35 років, сучасна жінка.
Боб, Борис, 35 років, молодик «без певних занять» з певними заняттями.
Мішель, Михайло,  60 років, земляк і друг дитинства Паоло, лікар.
Галла, Галя, 30 років, домоправителька, покоївка і т. д. в домі Чумаків.
Місце дії — заміська вілла  Чумаків. Час дії — серпень, перша дія — субота, вечір і ніч, друга дія — неділя, ранок.  Дії проходять без антракту.

                                                            Дія перша
    Простора веранда. Посередині  — журнальний  столик, довкола плетені лозяні стільці, ліворуч також плетене крісло-качалка, зліва і справа — двоє дверей. Всі персонажі  входять з правих дверей, виходять у ліві.
    На веранді Галла, щось обдивляється, поправляє. До веранди наближається Боб.
Б о б. Мадам!
Г а л л а (холодно).  Мадемуазель.
Б о б. О, вибачте, соррі, пшепрашам —  мадемуазель, міс, фройляйн, синьорита, панна…Е…
Г а л л а. Галла…
Б о б. Боб (уклін). Чи то направду маєток доктора, директора, член-кора, майже академіка і майже лауреата пана Чумака?
Г а л л а. Спершу скажи, як ти сюди потрапив? Як відчинив «калітку»? І чому не гавкав собака?
Б о б. «Калітку», себто, по-нашому, хвіртку,  я відчинив так, що й собака не гавкнув. Але все ж, я туди потрапив?
Г а л л а. Зараз перевіримо, чи  саме ти  сюди потрапив? Нам учора телефонували щодо преси. Твій «мандат»?
Б о б (порпається  в сумці на плечі, дістає  пластикову картку). Проше, панно.
Г а л л а (уважно читає). Курочка Борис Михайлович, фотокореспондент журналу «Світ зірок». То це ти (звіряє фото й оригінал)?
Б о б. Точно так, мадемуазель. Я. Він же — Боб Крук. Саме це є моїм навіть не псевдо, а творчим ім`ям. Якщо панна читає наш журнал…
Г а л л а. Боже збав. Я читаю тільки телевізор та Інтернет.
Б о б. Нема проблем! Я не вилажу з Інтернету, тобто там я — і там, і сям.
Г а л л а. Вас мало бути двоє.
Б о б. Моя колежанка ще в дорозі. Мабуть, застрягла в корках. Хоч вона така, що може їх і перелетіти.
Г а л л а. Цебто як? Наче відьма на мітлі?
Б о б. Ну, вона доволі симпатична відьма.
Г а л л а. Дурниці, жінки не бувають симпатичні.
Б о б. Окрім Вас, мадемуазель.
Г а л л а. Я не те мала на увазі, і ніколи ні з ким себе не порівнюю. Просто кажу, що жінки можуть бути ким завгодно, а не «симпатичними».
Б о б. Наприклад?
Г а л л а. Наприклад, тими, що дають, і тими, що беруть.
Б о б (дещо сторопіло). Ви про що?
Г а л л а. Про то. Я не сказала — «віддаються». І нічого заводити мене на інтимні манівці.
Б о б. О,  якраз про це. Одна моя колежанка якось каже  мені: «Знаєш,у мене все інтимне життя — це  робота».  А я їй: «Не зрозумів? Чи ти на роботі займаєшся інтимом, чи робота замінила тобі інтимне життя?»
Г а л л а. Жінки завжди з тобою такі відверті?
Б о б. Сам не знаю, чому. Я такий тихий, спокійний. От, приміром, Ви ж теж відверто скажете, панно Галло,  — в достоличному житті Вас, мабуть, звали Галя?
Г а л л а. Припустімо. Годі нам базікати. Ваша з пані відьмою кімната уже підготовлена. Ви ж замовляли одну кімнату?
Б о б. Вас це дивує?
Г а л л а. Мене мало що дивує. Ради Бога, називайте це «цивільний шлюб» чи  «сожитєльство», ми не малі діти.
Б о б. Але декого це може здивувати.
Г а л л а. Кого?
Б о б (спохопившись). Це я так, абстрактно, не конкретно щодо нас з колежанкою.  А, може, нам так просто зручніше працювати?
Г а л л а. В ліжку? Звичайно, зручніше. До речі, у нас прості дерев`яні, але чудові ліжка, екологічні. Ближче до природи.
Б о б. Ностальгія пана доктора.
Г а л л а.  Про хазяїв або добре, або нічого.
Б о б. Цікавий варіант відомої приказки.
Г а л л а. А ось і хазяї.

 Входить  Олівія. Побачивши Боба, на мить зупинилася в дверях, потім опанувала себе.
О л і в і я. Добрий день, пане журналісте. Це ж ви і є? Галло, так?
Г а л л а. Він, пані Олівіє, я перевірила документ. Курочка Борис, по-батькові забула.
О л і в і я. Нічого, пан ще молодий для по-батькові.
Б о б. Доброго дня, пані Олівіє. Радий бачити зірку сцени й екрану, але, зізнаюсь, не сподівався. Читав, що Ви зараз у Франції на зйомках.
О л і в і я. Яка  Франція? Ми побули там «перельотом», трохи більше доби, роздивлялися натуру. А поки що  Францію знімаємо в  Бердичеві.
(Галла виходить.)
Б о б. У мене таке враження, що це не двоє дверей, а двоє вух. І за ними весь час хтось підслуховує.
О л і в і я. Це вибрики мого чоловіка. Нещодавно надумав перепланувати цю батькову віллу. Знайшов десь п’яничку-архітектора, котрий заявив, що він великий оригінал і зробить тут все по-інакшому. Нічого особливого не зробив, окрім цього дивного колообігу. За цією верандою  — галерея, по ній всі ходять зліва направо, цебто за  годинниковою стрілкою. Сюди входять з правих дверей, виходять у ліві. Чоловік усе життя жив за годинниковою стрілкою,  тобто правильно.
Б о б. Ви з чоловіком скрізь — у пресі, на радіо, телебаченні, Інтернеті.  Не коробить, коли іноді пишуть: «Олівія Багмут, дружина професора Чумака»?
О л і в і я. Ніскільки. Нехай його коробить, коли пишуть: «Паоло Чумак, чоловік Олівії Багмут». А де ж Ваша прекрасна половина?
Б о б. Половина нашого творчого десанту в дорозі. Кет скоро буде.
О л і в і я. Ну, то поспішіть лаштувати ваше сімейне кубелечко. Ви ж замовили одну кімнату?
Б о б. Спішу, лечу. Поки що — до відзєння, адью, орревуар, пані, мадам, сеньйоро.(Йде).

 Входить Мішель.
М і ш е л ь. Вітаю, Олівіє. Я не запізнився?
О л і в і я. Вітання, Мішель.  Лікарі запізнюються, лише  коли констатують смерть.
М і ш е л ь. Жарти у тебе. Слухай,чому це Паоло так нагально нас зібрав?
О л і в і я. Як чого? На свій день народження, притому, ювілей.
М і ш е л ь. Я не забув. Але ж день народження у нього післязавтра, в  понеділок. Чи ми почнемо, як сільські весілля, від сьогодні й на три дні, а то й тиждень?
О л і в і я. Пригадую, ти  завжди був доволі байдужий до випивки.
М і ш е л ь. Що ти ще пригадуєш?
О л і в і я. Багато що. Наприклад, як ти прийшов на мій день народження, мої, прости Господи, всього-на-всього 20 років.
М і ш е л ь. Я ще тоді, як початкуючий лікар, проконсультував твою маму. Сказав, що у неї просто перевтома від роботи.
О л і в і я. Що ти ще тоді говорив?
М і ш е л ь.  Що лікарям біля неї нема чого  робити і що взагалі  твоя мама  у свої 46 років виглядає, як твоя старша сестра.
О л і в і я. Що ще говорив?
М і ш е л ь. Пожартував, що  мама ще могла б народити тобі сестричку чи братика.
О л і в і я. Що ще?
М і ш е л ь. Хіба я все пригадаю?
О л і в і я. А ти пригадай. Коли ми танцювали.
М і ш е л ь. Я сказав, що не вмію танцювати, бо  непарні ноги — одна права, одна ліва.
О л і в і я. Старий, як світ, жарт. Що ще тоді сказав?
М і ш е л ь. Що люблю це танго.
О л і в і я. Що ще?
М і ш е л ь. Ще?
О л і в і я. Так, ще!?
М і ш е л ь. Сказав: «Виходь за мене заміж».
О л і в і я (моментально). Я згодна.
М і ш е л ь. Це ти кажеш там, у  тій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі? У тому тисяча дев’ятсот …отому році?
О л і в і я. Я тут, у цій віллі, у дві тисячі … цьому році…
М і ш е л ь (спантеличено). У тебе в кіно дуже просто відмотати кіноплівку назад.
О л і в і я. В кіно зараз нема жодних плівок. У комп’ютері, на моніторі все легко  «відмотується» курсором «мишки».
М і ш е л ь. Знаю, у мене в клініці самі комп`ютери. І ми тепер у дві тисячі…році.
О л і в і я. І ти вже два роки, як вільний.
М і ш е л ь. Не руш цього.
О л і в і я. Вибач. Я завжди поважала твою покійну дружину, але нічого не треба «відмотувати». Ми живемо далі.
М і ш е л ь. І ти теж вільна? Давно?
О л і в і я. Інколи здається, все життя. А інколи — від сьогодні, з цієї хвилини.  (Виходить).

 Входить Кет.
К е т. Доброго дня.
М і ш е л ь. Вам теж.
К е т. Я Кет, журналістка. З журналу «Світ зірок».
М і ш е л ь. Мішель, друг Паоло. Вас уже чекають.
К е т. Чула. До речі, Ви можете бути героєм наступного числа нашого журналу.
М і ш е л ь. Дякую за честь, звичайно, але я не публічна особа, не доктор наук і не кінозірка.
К е т. Не відмовляйтеся одразу. Тим паче, люди дуже цікавляться темами здоров`я. А ви ж теж «зірка» у своїй царині.
М і ш е л ь. Але така звичайнісінька біографія. Народився, хрестився, вчився, трудився. Труджуся. А щодо цікавості людей, то, на жаль, вони  цікавляться не здоров`ям, а «про здоров`я».
К е т. От, розмовляю зі світилом медицини, і ні про що  запитати щодо свого здоров`я.
М і ш е л ь. Вам так здається? Дай то Боже.
К е т. Сумніваєтеся у моєму здоров`ї?
М і ш е л ь. Ніскільки. З Вашого вигляду бачу, що не просто гарна, а й цілком здорова молода пані.
К е т. Лікарі теж кажуть компліменти? Не лише  діагнози.
М і ш е л ь. Щодо діагнозів. Учора бачу, стоять на тролейбусній зупинці  дівчатка, власне, підлітки, і смокчуть цигарки. Я намагаюся в таке не втручатися на вулиці, а тут не стерпів. Кажу їм: «Дівчатка, хто б курив, але не ми, чорнобильські трупи. У кожного  по десять діагнозів, тільки ще не встановлених». Як каже один мій колега, «Нема здорових, є необстежені».
К е т. Ви песиміст.
М і ш е л ь. Я реаліст. Знаєте, досить одного аргументу, щоб довести, що людина  — ніяка не «гомо сапієнс», тобто не «істота розумна». Цей аргумент — люди курять.
К е т. Може, перед Вами «куряща»?
М і ш е л ь. То я — «перед Вами» —  маю змінювати свою думку?
К е т. Ви — праведна людина і, очевидно, в житті не курили.
М і ш е л ь. Я многогрішна людина, як і всі ми. Але курити кинув ще в першому класі,у сім років.
К е т. Ого!
М і ш е л ь. І точно на мій день народження. Знаєте, яку  гидоту, недопалки,  ми, сільські хлопчаки, тоді курили? І я пропалив жаром  від недопалка новеньку сорочку, яку мені вранці  подарувала мама. Відтоді жодної цигарки. Звісно, не через сорочку.
К е т. Як цікаво! Але Ви такий небагатослівний.
М і ш е л ь. Навпаки. Я сьогодні щось багатослівний, як для лікаря.  А взагалі  я ж не  філолог і не актор, як мої добрі давні друзі Паоло і Олівія.
К е т. Ви давно їх знаєте?
М і ш е л ь. Паоло з народження. Ми  народилися і  виросли не просто в одному селі, а на одній вулиці, через дорогу. Олівію знаю 35 років.
К е т . Щось про них скажете? Для нашого журналу.
М і ш е л ь. Тільки найкраще. Але  — не змушуйте. Я й сам не люблю, коли говорять не мені, а «про мене». Ви ж братимете в обох інтерв`ю, з перших вуст.
К е т. Щось мені трохи неспокійно з цим інтерв’ю. Якийсь не такий день.
М і ш е л ь. День звичайний, навіть чудовий серпневий день, фініш літа. Втім, мені самому щось сьогодні некомфортно. Може, впливає ця магічна цифра — 60. Саме стільки Паоло післязавтра. А мені — теж невдовзі.
К е т. Чудова цифра. Вважайте, Вам двічі по 30.
М і ш е л ь. А Ви  не лише красива, а й мудра жінка.
К е т. Це комплімент чи здивування?
М і ш е л ь. Це комплімент здивування.  Та я маю зараз деякі справи.(Виходить).

 Входить Паоло
П а о л о. Нарешті. Доброго дня, Кет.
К е т. Доброго дня, пане Паоло. Страшенні автомобільні  корки при виїзді з міста.
П а о л о. Нічого. У нас попереду багато часу, цілий довжелезний вечір і ще довша ніч.
К е т. Пан професор налаштувався на всенощну?
П а о л о. Як карта ляже, як говорить мій колега. А щодо корок? Що поробиш  — мегаполіс, мурашник. Втім, дещо можна б і зробити. Скажімо, трохи почистити цей Вавилон.
К е т. Як саме і від кого?
П а о л о. Виселити всіх, хто приїхав сюди в останні років зо 20. Назад, у Бердичів, Жмеринку, Козятин, Хацапетівку.  А чого мають безлюдніти  ці славні містечка?
К е т. Вам, звісно, це не загрожує. Ви у столиці майже сорок років. А от я підпаду під «чистку». І двадцяти років «стажу-мешкання» не маю, і  приїхала  «з Хацапетівки».
П а о л о. А звідки, якщо не секрет?А то, напевно,  Ви вже маєте на мене ціле досьє? А я про Вас і  Вашого колегу — нічого.
К е т. Ну, це ж природно. Саме  ви — зірки нашого журналу «Світ зірок». Про «Хацапетівку» я сказала, звісно, умовно. У  мого містечка милозвучна старовинна назва. Південне місто, з абрикосами і акаціями. Порівняно з цим столичним кагалом, звичайно ж, глушина. Але інколи мені так хочеться туди повернутися.
П а о л о. Та  Вас, мабуть, тримає тут родинне життя?
К е т. Я розлучена. Ніщо таке тут не тримає.
П а о л о. Така чарівна пані і самотня?
К е т. Я не самотня.
П а о л о. Мало не забув: Боб.
К е т. Я не про нього. У мене є син.
П а о л о. Вибачте, що згадав про Боба. Ми цивілізовані люди, я в таке не втручаюсь.
К е т. Я теж перепрошую, але маю зателефонувати. У нас попереду дійсно ще багато часу. (Виходить).

 Входить Боб.
Б о б. Доброго дня, пане Паоло.
П а о л о. Вітаю. Вже влаштувалися?
Б о б. Якнайкраще. У вас тут райський куточок. «Вдалині від галасу міського…»
П а о л о. Бачу, любите поезію. Приємно, як для молодих людей.
Б о б. Молоді — не такі вже молоді.
П а о л о. Ну, Бога гнівите. Мені б Ваші  роки.
Б о б. Знаєте, я колись прочитав у одного автора: «Тільки нерозумна людина хоче бути молодшою, ніж є». Спершу не второпав: як це так,  всім же, наче, хочеться бути молодшими. А потім дійшло: це ж абсолютно  безглузде бажання. Ти не станеш навіть на день молодшим, ніж є.
П а о л о. Не повернеш навіть сьогоднішнього ранку. А Ви, Боб, трішки й філософ.
Б о б. Життя — суцільна філософія. О, це вже я заговорив афоризмами. Майже як один мій колега, у котрого на всі випадки  є якийсь афоризм. Наприклад, «Пляшка відкорковується вгорі».
П а о л о. Дуже глибокомудро. Ще щось згадаєте?
Б о б. Можна. «Лише у порожньої  пляшки  видно денце». Глибинна мудрість, до самого дна.
П а о л о. Ага, щодо пляшок. Піду, віддам  Галлі вказівки  по  вечері.
Б о б.  Галла — це Ваша…
П а о л о (швидко). Покоївка, економка, домоправителька, як писали у старовинних романах.
Б о б. Служниця.
П а о л о. Можна сказати, друг сім`ї.
Б о б. Друг, друг… Щось таке пригадую.
П а о л о. Щось це Вас зацікавило? Ох ці журналісти. Але дійсно маю розпорядитися щодо вечері. (Виходить).

 Входить Кет.
К е т. Вітаю.  Яка реакція на наше спільне поселення?
Б о б. Очікувана. Ти нічого не забула?
К е т. Ти нічого не забув?
Б о б. Вибач за зайве запитання. Але дійсно треба  добре  підготуватися. Ретельно перевірити всі папери, фото. Проколу не повинно бути. Ти вже привіталася з об`єктом? Як у нього настрій?
К е т. Такий же, як і той, що ти щойно зафіксував. Ви теж мило побесідували?
Б о б. Про все потроху. Але головна бесіда буде пізніше. Як і домовилися — я йду першим.
К е т. Йди. Правда, у мене сумніви — чи отямиться він після твого удару настільки, щоб почати залицятися до мене?
Б о б. Ти не знаєш  бабників?
К е т. Я знаю бабників і надто добре. Але ситуація нестандартна.
Б о б. Діятимемо експромтом. Хай живе імпровізація! Я ж все-таки актор.
К е т. Схоже, і я у нашому Комбінаті стаю актрисою.
Б о б. Дивися, тільки не заграйся.
К е т. Хтось іде. Зникаю. (Виходить).

 Входить Олівія.
О л і в і я. Нащо ти привіз сюди цю стерву?
Б о б. О, мадам! Який текст! По-перше, не я її, а вона мене привезла. Ти забуваєш, що це не я, а Кет — зірка нашого журналу. А я так, при ній:  фотографуватиму вашу з чоловіком сімейну ідилію.
О л і в і я. А по-друге?
Б о б. По-друге, ніяка вона не стерва, а доволі симпатична жінка і мій друг.
О л і в і я. Уже «друг»?
Б о б. Не зрозумів?
О л і в і я. Забуваєш класику, любий.  Це  у Чехова, в «Дяді Вані»:  жінка стає другом у  такій послідовності — спершу знайома, потім коханка, потім друг.
Б о б. Дійсно, забуваю.
О л і в і я. Отож, любенький. Перечитуй. Ти все-таки ж актор за професією. Правда, давно не граєш.
Б о б. Я граю щодня.
О л і в і я. Ну, добре. А одну кімнату, з одним, хоч і великим  ліжком ви теж замовили, як друзі?
Б о б. Мадам ревнує?
О л і в і я. Можеш спати з ким завгодно.
Б о б. Що значить — «спати»? Чому цей термін став синонімом  до — «займатися сексом»? Інколи доходить до безглуздого: «Він кохав її тричі на ніч». Це замість  чесного «трахав».
О л і в і я. А що, можна «спати» і не?..
Б о б. Звичайно. У моєму грішному житті були аж дві такі ситуації. Перша — в пору моєї глибоко наївної студентської юності. Товариш по кімнаті в гуртожитку люб`язно зник  на ніч. Далі все примітивно. Коли подруга була вже у моєму ліжку і повністю «розібрана», мені раптом дещо в ній не сподобалося. І бажання, точніше жадання,  як відрубало.
О л і в і я. А друга ситуація?
Б о б. Це вже значно пізніше. Ми з колежанкою опинилися у відрядженні. А організатори семінару чомусь вирішили, що нас треба поселити в одному номері готелю.
О л і в і я. У цій теж тобі  щось не сподобалося?
Б о б. Що ти! Подобалося все, вона була на десять років молодша од мене і така заманлива.
О л і в і я. То що було далі?
Б о б. Далі — у неї заклинила «блискавка» у джинсах.    Уявляєш, каже, що заклинило і не може зняти джинси. Так і проспала поруч зі мною в ліжку, у джинсах. Другого дня, на семінарі, як ні в чому не бувало, ходить, водить стегнами  у цих же джинсах, а я дивлюся на неї і мимоволі згадую ці джинси у ліжку. Звичайно, збрехала мені.
О л і в і я. У тебе, мабуть, тоді, вночі. сталися полюції чи ти зайнявся онанізмом?
Б о б. Мадам, нащо такий натуралізм? Я тільки хотів сказати, що «спання» — це не синонім сексу. От, наприклад, ми ж з тобою жодного разу «не спали»…І взагалі давай змінимо тему.
О л і в і я. Дійсно. Останнім часом про секс говорять більше, ніж потрібно, а займаються ним менше, ніж варто.
(Лунає танго. «Танго Солов`я». Гучно, заклично.)
Б о б. Мадам, запрошую на танго.
(Виходять на середину кону, стають у позу. Танцюють. Пристрасно, аж надто еротично, навіть як для танго. В цей час входить Паоло. Спостерігає за танцюючими. Вони, звичайно, помітили його, але не звертають жодної уваги.)
П а о л о (аплодує). Браво, браво! Хоч сьогодні на паркет. В  Аргентину, на фестиваль танго.
(Музика стихає. Танцюючі зупиняють свій пристрасний танець.)
Б о б. Мадам, бардзо дзєнькує, данке шьон. До побачення, до відзєння, орревуар.(Виходить),
П а о л о.  Таке танго краще танцювати у ліжку.
О л і в і я. Ти на старості надумав ревнувати? Чи не запізно?
П а о л о. Бути дурнем, простаком і телепнем — ніколи не пізно. То, схоже, це правда?
О л і в і я.  Що саме?
П а о л о. Оте саме. Твій роман, чи, як  говорили колись, — адюльтер з цим жевжиком.
О л і в і я. А це правда — твій роман, точніше, романчик, новелка з цією Галлою? Власне, я навіть не запитую.
П а о л о. Без коментарів.
О л і в і я. А що тут коментувати? Сивина в бороду, навіть умовну, — біс в ребро.
П а о л о.  Навзаєм: зморшки під очі — біс межі ноги.
О л і в і я. Як культурно з вуст доктора-професора! Тобі не набридло це, особливо в останні роки?
П а о л о. І не лише в останні. Схоже, такою помилкою було одруження на тобі.
О л і в і я. Може, нашою помилкою — наше одруження? То чи варто й далі жити одне з одним у якості «помилки»? Діти вже виросли, якраз час розлучитися.
П а о л о. Може, й час. Вийдеш заміж за  Мішеля, із запізненням, правда, на 35 років, але, як кажуть, краще пізно…
О л і в і я. Залиш у спокої Мішеля, свого друга дитинства і, схоже, єдиного справжнього друга. Ну, а ти, часом, не збираєшся одружитися з Галлою?
П а о л о. Вона не така примітивна, як ти вважаєш, і по-своєму нещасна.
О л і в і я. От і пожалій. А, може, вже накинув оком на цю кралечку Кет?
П а о л о. Давай продовжимо цю розмову завтра вранці. До речі, щодо Кет, я маю  негайно підготуватися до інтерв’ю.
О л і в і я. А вона вже підготувалася? Тобто, вдягла нову еротичну білизну?
П а о л о. Слухай, це вже якийсь клімакс. Хоч начебто рано? Розходимося, бодай на годну-дві. (Виходять.)  

З`являються Боб  і Галла
Б о б. Ти робиш успіхи.
Г а л л а. Це  ти їх робиш. Я не роблю нічого,  найперше — щодо шпигування за хазяями. Просто, ти винюхуєш усе з півслова, а тоді  домальовуєш свої вигадки.
Б о б. А я що — просив тебе шпигувати за хазяями, особливо за Паоло? Просто,  у ліжку такі мужчини, ще й на шостому десяткові, бувають інколи дуже відвертими.
Г а л л а.  А я потім переповідаю цю відвертість у твоєму ліжку. Тебе це не коробить — з ліжка в ліжко?
Б о б. Нітрохи. Навіть якщо ти заявиш, що переспала (дивиться в зал) з усіма  присутніми.
Г а л л а. То що я маю робити сьогодні?
Б о б. Абсолютно нічого. Лише вчасно подавай на стіл і не ляпни чогось зайвого.
Г а л л а. Це значить, як ти вважаєш, зовсім не розтуляти рота.
Б о б. Я так не вважаю. Ти менша простачка, ніж вдаєш. Столичне життя тобі явно на користь. Як мама?
Г а л л а. Дивно, що цікавишся. Схоже, дійсно сьогодні якийсь незвичайний день. Мама на місці, в Балабаївці. І наша Балабаївка на місці.
Б о б. Слухай, тобі не набридло тут служити? Може, пошукаєш інший варіант.
Г а л л а. З  якого дива?
Б о б. Ну, хоча б задля переміни  ліжка. Жартую, жартую… Просто пан Паоло може раптом збанкрутувати.
Г а л л а. Він і так давно живе на гонорари дружини.
Б о б. Маю на увазі — як мужчина і великий діяч.
Г а л л а (підозріло). Ти щось затіваєш. Не марно приграв сьогодні з цією…
Б о б. …Колежанкою. А ти подумай щодо «переміни місць». Можу посприяти.
Г а л л а. Чи не у твою віллу?
Б о б. У мене ніколи не буде вілли. Навіть якщо будуть такі гроші. І великих грошей теж. Маю інше хобі: спортивний азарт. І вивчення людських екземплярів. Щось я сьогодні надто відвертий. Іду, щоб не забалакатися, моя любенька.  (Виходить).         

 Входить Мішель.
Г а л л а. Ви влаштувалися?
М і ш е л ь. Дякую, Галло, все нормально. Видно турботливі руки.
Г а л л а. А вдома як? Вибачте, що запитую?
М і ш е л ь. Нічого, я звик: і вдома звик, і до того, що інколи запитують.
Г а л л а. А чи не взяли б мене на службу?
М і ш е л ь. Ким? Не знав, що Ви медик. Хіба санітаркою?
Г а л л а. Я не медик. Ви не зрозуміли, на службу — цебто на роботу у Ваш дім.
М і ш е л ь. Не повірите, але я ще впоруюсь сам. А Вам, часом, не нудно все це? В якості покоївки, економки, домоправительки, ключниці?
Г а л л а. Тільки не ключниці. Статки хазяїв у надійному місці. І це правильно.
М і ш е л ь. Все ж, ця служба  доволі монотонна, як для молодої пані.
Г а л л а. Пані не така й молода. Якраз час для паузи в житейському морі. А це вимагає спокою. Так що не нудно. (Несподівано). Ви могли б на мені одружитися?
М і ш е л ь. Теоретично міг би. Як каже східна мудрість, «Колись може статися все». «Все» — дуже містке поняття, але і «колись» — також. Так що, може, у якомусь наступному житті ми, можливо, імовірно, теоретично…
Г а л л а. …І практично…
М і ш е л ь. …Одружимося. Цікавий сьогодні день,  не вперше чую щось несподіване.
Г а л л а. Може, я пожартувала.
М і ш е л ь. Жартувати з мужчинами — ризиковано.
Г а л л а. А з жінками  — небезпечно.  Але я забалакалася. А ще чимало клопотів. (Виходить).

 Входить Паоло.
П а о л о. Добре, що приїхав. А то мені чомусь не дуже комфортно. Може, ота цифра — 60.
М і ш е л ь. Ну й що?
П а о л о. Наче недавно було 50 і 45. Пригадуєш, як ми ранньої весни пішли на луг, до Десни, зрубати десь у прибережних хащах кілька протяжок на ремонт паркану? Це ж було років з 15 тому, а  наче вчора. А тепер прикинь 15 років уперед: нам буде по 75. Притому, кажуть,  наступні роки пролетять набагато швидше, ніж стільки ж попередніх.
М і ш е л ь. Щось тебе сьогодні тягне на філософію.  А життя таке просте.
П а о л о. Звичайно, тобі, медику, видніше. Знаєш, який був найщасливіший період мого життя? Одразу після армії.
М і ш е л ь. Ти тоді написам мені список книжок, які хотів би мати при тодішньому  книжковому дефіциті. Я дещо тобі діставав, мав можливість.
П а о л о. Чимало з тих книжок я так і не прочитав за наступні майже сорок років. Деякі досі стоять на полицях із закладками, як у гоголівського Манілова, здається, на дванадцятій сторінці. А знаєш, чому я назвав ті перші післяармійські місяці найщасливішими? На контрасті. Шалене відчуття волі — після армійського «єдіноначалія» і «єдінообразія».
М і ш е л ь. От, цього ти дійсно ніколи не любив, вічно сперечався, бунтував, навіть якщо потихеньку, в міру можливого.
П а о л о. Мене не муштра військова обтяжувала, не така й важка,  не «тяготи» військової служби. А оце саме «єдінообразіє». Ходити треба ось так, підстригатися отак, у тумбочці отут мають лежати конверти, стільки-то штук, а отут зубна паста і щітка. Як безсловесні  роботи…А ми хоч і селюки, але не роботи. Пригадав твого батька.
М і ш е л ь. Він помер майже водночас із твоєю матір`ю.
П а о л о. Якось розговорилися з ним про війну, наші з тобою батьки її ще прихопили наприкінці, зовсім молодими. Ну, думаю, дядько Микола, простий селянин, колгоспник, фермівський трудяга, зараз почне пригадувати, як ішли в атаку «За Родіну, за Сталіна». А він мені несподівано: «Катюги вони, Сталін і його сталінці. Стільки невинних людей знищили». Ого, думаю, от тобі й простий сільський дядько.
М і ш е л ь. Я все це знав, але не балакав зайвого. Ти ж постійно ліз на пригоди.
П а о л о. Мене ж занесло у так зване інтелектуальне середовище. Мабуть, од любові до читання, з самого малку. Але яка то виявилася  суєта суєт отут, у столиці, те, що просто поглинало роки. Мені нащось конче треба було вступити до престижного iнституту, закiнчити аспiрантуру, захистити дисертацiю, вигідно одружитися, вибити квартиру, побувати у закордонному вiдрядженнi, гасати по театральних прем’єрах, регулярно читати «Литературную газету», товстi журнали i моднi книги, завести потрiбних знайомих, робити вiзити, вести довгi лiберальнi балачки за коньяком, займатися бiгом пiдтюпцем i аутогенним тренуванням, вмiти посперечатися про вбивство царевича Димитрiя, Атлантиду, схiдну фiлософiю, «снiгову людину», Нессi i фiлiппінську хiрургiю. I ще безлiч разiв потрiбно було те, що не треба i що раптом — комусь, чомусь — виявлялося потрiбним, i я переконував себе, що воно потрiбне й менi.
М і ш е л ь. Мабуть, ти гадаєш, що в медицині цього нема? Може, не в такій формі і трохи подалі від інтелектуального болота.
П а о л о. Не  просто болота, а багна. Як занурився в нього, то зустрівся з таким…Коли  у  нашому академічному інституті мені  запропонували вступити до Спілки письменників, я спершу віднікувався, згадав Сковороду, котрий на пропозицію стати «стовпом науки» відповів, що там і без нього багато стовпів неотесаних. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в цій спілці понад тисячу так званих письменників, з яких половина — тут, у столиці. Потім мене, зовсім ще молодого науковця, нащось долучили до написання панегірика одному вельможному «писателю». А я здуру написав, як бачив, розкритикував того, кого належало хвалити. Мене тут же  звинуватили, мовляв, дилетант, не вчитався, не збагнув сутi. А суть не треба одкопувати, суть — це те, що вiдкривається саме. Суть цiєї книги була в її нездарності.
М і ш е л ь. Я пам’ятаю ту історію. І чим я міг тобі допомогти з твоїм гарячкуванням? Хіба порадив менше метушитися.
П а о л о. Звичайно, ти був правий. Мені невдовзі паскудно помстилися. Написали «донос» у відомі органи. Там була зі мною специфічна розмова, по-їхньому — профілактика. Дуже ввічлива, але з конкретними запитаннями: «Де взяв? Кому давав?»
М і ш е л ь. Самвидав?
П а о л о. Так, звичайно. Зараз все це сто разів опубліковане, увійшло в шкільні програми: заборонені речі Стуса, Симоненка, Ліни Костенко, лист Солженіцина з’їзду письменників  і так далі.  Але тоді це була стаття така-то кримінального кодексу: «хранєніє і распространєніє», антирадянська агітація і пропаганда. Навіть якщо дав почитати якійсь  одній-єдиній людині.  Навіть якщо взагалі нікому не показував, але ж «хранєніє». Від великих неприємностей мене врятувало, мабуть, те, що цього самвидаву ходила тоді серед інтелігенції, студентів сила-силенна.
М і ш е л ь. Але все ж, «Де взяв? Кому давав?»
П а о л о. Знаєш, якось я прочитав книжку про Михайла Лермонтова.
М і ш е л ь. Кажуть, він був геніальніший від Пушкіна.
П а о л о. Можливо. Пригадуєш, якого сильного вірша він написав на смерть Пушкіна? «Вы, жадною толпой стоящие у трона, свободы, гения и славы палачи».
М і ш е л ь. Уявляю, якби в часи Брежнєва  ваш брат-письменник написав: «Вы, жадною толпой стоящие у Лени», і далі за текстом. Мабуть, засланням на Кавказ би не відбувся.
П а о л о. Так от, коли вірш дійшов до імператора і  Лермонтова викликали у предтечу нашого КДБ, він тут же розкаявся в написаному. Як сказано у тій книжці, «він не став удавати героя там, де його не було». Принаймні, чесно.
М і ш е л ь. Ти теж не став?
П а о л о. Не став. Але дещо переглянув у своїй житейській суєті.
М і ш е л ь. Її  поменшало?
П а о л о. Не знаю. Ось з цим висуненням на лауреата Великої премії. Мене переконують, що я її гідний, потім я сам себе в цьому переконую, а далі починаю думати, а, може, це теж суєта?
М і ш е л ь. Ти гідний цієї відзнаки. Невже хочеш, щоб її, замість тебе, отримав якийсь нездара?
П а о л о. Але звідки таке відчуття, що ця премія потрібна більше комусь, не мені? А натомість комусь дуже мулятиме, якщо я дійсно її отримаю. Інколи так хочеться кинути все до біса і повернутися в наше село над Десною, в мою батьківську хату.
М і ш е л ь. У наше бідне, злиденне і чудове дитинство. «Ми всі — родом з дитинства». Це ж Екзюпері?
П а о л о. Не прибідняйся, ти, пане лікарю,  знаєш літературу не гірше багатьох докторів-професорів, може, й  од мене. Знаєш, тобто відчуваєш.
М і ш е л ь. У тебе зараз важливе інтерв’ю. Готуйся, а завтра  почнемо святкувати.  (Виходить).

 Входить Боб.
Б о б. Дозвольте?
П а о л о. Ми  маємо з Кет записувати інтерв’ю. Зйомки ж назавтра.
Б о б. Знаю. Кет зараз буде. А Ви чогось не дуже привітні?
П а о л о. Навпаки, я ці дні  якраз «з привітом».
Б о б. Ну, так будьмо джентльменами. Маю до Вас невеличку справу, перш ніж писатимете інтерв’ю. Власне, пропозицію. Пропоную Вам відмовитися від номінації на Велику премію.
П а о л о. Ви пропонуєте? Чи, може, ще хтось? І який це має стосунок до вашого журналу?
Б о б. Жодного.
П а о л о. На кого Ви працюєте?
Б о б. На КПП.
П а о л о. Якщо я ще не забув армійську термінологію, правильніше б щодо КПП говорити — де працюєте? На КПП, Контрольно-пропускному пункті.
Б о б. А я  ще не забув шкільну граматику, і не соромно навіть перед доктором філології і професором. Я дійсно працюю  в КПП. Втім, можна сказати й так —  працюю на кого, на КПП. Це не Контрольно-пропускний пункт, хоча, в якомусь сенсі теж — не пропускати щось кудись. Наш КПП — це Комбінат Потрібних Послуг. Правда, злі язики називають його — Комбінат паскудних послуг, але ми не ображаємося.
П а о л о. Що ж хочуть ці ваші МИ?
Б о б. Я озвучив.
П а о л о. У такому разі, що я за це матиму, за відмову від номінації?
Б о б (пише щось на папірці й  посуває до Паоло). В національній валюті, ми ж з Вами патріоти.
П а о л о. А якщо я й так відмовлюся від номінації?
Б о б. Дуже благородне з Вашого боку зізнання. Ви ж могли  б добре заробити на цьому.
П а о л о. Не потрібні мені ваші паскудні гроші.
Б о б. Не такі й паскудні, враховуючі Вашу зарплату і натомість Ваші…деякі потреби.
П а о л о (задумавшись). А якщо я  навпаки — відмовлюся від пропозиції і номінуватимусь?
Б о б (пише ще раз і показує Паоло). Тоді ось ця сума.
П а о л о. Не розумію: значно менша сума. І за що саме?
Б о б. По-перше, це уже в інтернаціональній валюті. По-друге, це Ви маєте її нам заплатити, тобто нашому КПП. За те, що ми, в разі Вашої  номінації, не станемо дещо оприлюднювати.
П а о л о. Це шантаж?
Б о б. Це раціональна пропозиція.
П а о л о. Тоді ваш всезнаючий  КПП очевидно ж, знає, що я і близько не маю таких грошей.
Б о б. Продайте цю віллу.
П а о л о. Ви так само знаєте, що вона не моя, а Олівії, спадщина від батька.
Б о б. Від академіка Багмута. Звичайно, знаємо. Але ж у Вас прекрасна квартира в столиці, плюс хата в селі. От Вам і житло, дача.
П а о л о (різко). То не дача, а батьківська хата. А тут все належить Олівії, навіть оцей стіл.
Б о б. Пані Олівія погодиться продати цю віллу. З її гонорарами вона швидко заробить на нову. Продасть. Задля спокою, сімейного вогнища, врешті, щоб  уникнути скандалів.
П а о л о. Скандали акторам лише  «в масть», чим більше —  тим краще. Але що ж таке ваш Комбінат паскудних послуг міг би оприлюднити?
Б о б (дістає з сумки течку, а з неї кілька аркушів паперу, простягає Паоло). Скажімо, ось цей документ.
П а о л о  (читає, дедалі уважніше, довга пауза). Я вважав, це давно знищено.
Б о б. Як написав класик, наш земляк: «Рукописи не горять». «Доноси» теж. До речі, а як нашою мовою «донос», пане докторе філології? Ось приклад того, що в якісь моменти така-то мова поступається іншій. Ну, не придумаю, як по-нашому. Не «донєсєніє» ж, то вже інший термін. Звісно, оригінал там, де треба, але це точнісінька копія з  Вашого оригіналу, написаного власноруч. Ксерокопія, як було б раніше, а зараз, у епоху комп’ютерів, — скан. Тобто, оцифроване, відтак легко і просто вкидається в Інтернет.
П а о л о. Воно чогось варте для шантажу? Це ж і не «донос», це «пояснення». Без жодних наступних  «пояснень» і  дійсно «доносів». Такого писалося знаєте скільки? Такі були часи.
Б о б. «Часи не обирають, в них живуть і помирають». Забув, чий це вірш.  Все-таки, подібні «бомаги» дещо зіпсують Ваш героїчний імідж.
П а о л о. Я ніколи не корчив із себе героя. А Ви цинік. Хоча, дивлюся на Вас, і чомусь бачу у нас щось спільне.
Б о б. Звісно ж, є спільне. Наприклад, спільний жіночий статевий орган.
П а о л о. Що-що?
Б о б. Те саме, відтак, можемо плавно переходити до другої теми шантажу, як Ви це називаєте. Чий саме «орган»? (Дістає з течки кілька фотознімків). Можу гарантувати честю циніка, що це не монтаж, не фото-шоп. Скоріше, секс-шоп. І не кінопроби, хоч зізнайтеся, Ви подумали зовсім про іншу пані, нашу спільну, як би це сказати… Як бачите, тут не я з тою пані, а Ви з іншою.
П а о л о. Паскуда.
Б о б. Це, звісно, не про мене?
П а о л о. Стерва.
Б о б. Такі слова теж є у словниках і навіть у лексиконі  доктора філології.
П а о л о. Коли я маю дати відповідь?
Б о б. Завтра.
П а о л о (повільно). Завтра… Завтра, мабуть, я дам відповіді на чимало запитань.
Б о б. Тоді все гаразд. Поки прощаюсь. Тим паче, зараз прийде Кет.(Виходить).
Світло на кону трохи пригасає. Паоло, мов заворожений, сидить за столом, дивиться в зал. Тихо-тихо лунає якесь танго.

 Входить Кет.
К е т. Я невчасно? Але ми домовилися.
П а о л о (отямившись). Так, звичайно. Проходьте, прошу, сідайте.  (Натискає в столі якусь кнопку, посеред столу випливають  з-під низу пляшка коньяку і дві чарочки). Винахід мого архітектора. (Наливає по чарочці). За знайомство!
К е т . Так, саме за знайомство!(Випивають).
П а о л о. Може, ще по одній?
К е т. Тоді довелося б ще  й  по третій, а це вже зайве. Кажуть, по дві не можна, точніше, парну кількість п`ють лише на поминках.
П а о л о. А, може, у мене поминки?
К е т. У Вас післязавтра день народження, ювілей.
П а о л о. А завтра? Перед післязавтра ще ж має бути завтра, у кого воно буде. Втім, поки що ми — в сьогодні. Що ж, працюємо? Правда, Ви  уже маєте на мене ціле досьє. У своєму КПП. Тільки не заперечуйте. Ви ж разом працюєте на це КПП.
К е т. Я працюю в журналі «Світ зірок». Мої публікації Ви там бачили, можливо, й  читали. Якщо Вам цікаво.
П а о л о. Цікаво. Наприклад, знати щось і про Вас, а то ми не на рівних. Знаю тільки, що Ви  родом з невеликого південного міста.
К е т. З абрикосами і акаціями.
П а о л о. А знаєте, я колись, уже після інституту,  служив в армії у такому ж місті, з абрикосами і акаціями. Гарне південне місто, де подалі від центру, на справжнісіньких сільських  «одноповерхових»  вулицях,  влітку  абрикоси опадають з віт  прямо на тротуари,  у палісадниках буяє море квітів,  і веранди оповиті зеленою лозою винограду. Інколи так хочеться перенестися в те місто і в той рік. (Гладить Кет по голові). Яке у Вас гарне волосся.
К е т. Облиште, я все це добре знаю. Спершу гладять волосся, потім рука мужчини, начебто мимоволі, повзе все нижче, до іншого волосся.
П а о л о. Який натуралізм.
К е т. І збочення. Вибачте, Ви ефектний мужчина, але у нас це дійсно було б збочення.
П а о л о. Не розумію. Що — природне на тлі збочень уже виглядає збоченням?
К е т. Зараз зрозумієте. В одному інтерв’ю, і це не досьє, просто я ж готувалася до зустрічі,  Ви сказали, що в другому поколінні у Вас самі мужчини, сини, а у третьому — самі дівчатка, три онуки.
П а о л о.  Точно так, пані.
К е т. Трохи не так. Ви сказали, що,  крім синів, хотіли  мати й  доньку, а  от у третьому поколінні — ще й онука. А Ви можете зараз уявити, що когось з них у Вас менше, а когось більше?
П а о л о. Знову не розумію.
К е т. У Вас не два сини, а один. Відтак — не три онуки, а одна.
П а о л о (ошелешено). Це знову  з досьє?
К е т. Ваш старший син, той, що в Америці,— не Ваш син. Відтак, дві його доньки — не Ваші онуки. Втім, Ви про це давно здогадувалися.
П а о л о. Про те, що його батько…
К е т. Ні, зовсім не той, про кого Ви  зараз подумали. Інший. Може, Вам потрібні якісь підтвердження?
П а о л о. Від вашого Комбінату паскудних послуг? Плював я на ваші досьє.
К е т. А Ви так на хвилюйтеся. Тим більше, натомість  у мене для Вас і дуже гарна вість. Подивіться ось це (простягає аркуш паперу).
П а о л о (сторопіло, поволі читає). «Маріє, я одружуюсь. Хотів би виграти в цю лотерею. Правда, в лотерею всі не можуть виграти, такі її умови. Але  я сподіваюсь.» Звідки це  у Вас?
К е т. У нас є все. Так Ви впізнали свій почерк, хоч і давній, юнацький. Це Ваш лист. Копія, звичайно, але з оригіналу. Скан.
П а о л о. Який можна виставити в Інтернет…
К е т. Ніхто цього не виставлятиме. Це не компромат, це вирок долі. Отже, Ви програли в цю лотерею?
П а о л о. Все ж, звідки це?
К е т. Від мами. Я сказала Вам, що наш гіпотетичний роман був би збоченням. Він був би інцестом. Я — донька Марії. І Ваша донька.
П а о л о. Що?! Ваша… мама, тобто, Марія,  тоді  написала моїй сестрі, з якою  дружила, що вийшла заміж десь через півтора роки після нашої останньої зустрічі. Тої самої, коли я був у неї  вже після демобілізації. І ніякої дитини перед заміжжям  у неї не було.
К е т. Вона збрехала, коли писала Вашій сестрі, а  відтак збрехала і Вам. Жінкам інколи  треба брехати, щоб бути правдивими перед собою.
П а о л о. Я Вам не вірю. Ви теж щось хочете?
К е т. Абсолютно нічого. Хіба що хотіла нарешті  побачити Вас. Та ще  повідомити, що в другому поколінні маєте доньку, а в третьому — онука. Моєму синові вже 12 років.
П а о л о. Я Вам не вірю.
К е т. Потрібні ще якісь підтвердження?
П а о л о. Не треба нічого. І, власне, яка різниця, вірю я Вам чи ні, правда це чи ні. Як сказав один мудрець, це правда, бо може бути правдою, і неправда, бо не може бути правдою. А знаєте, дійсно уже все рівно, лотерея завершилася, принци її простий, як двері: щоб хтось виграв, більшість мають програти. Ви можете мене залишити?
К е т. Ви нас давно залишили.(Виходить).
Паоло закам`яніло сидить за столом, порожньо дивиться у зал.
Світло поволі пригасає. Тривала, на кілька хвилин, пауза, аж до початку другої дії. В напівтемряві тихо звучить  попурі з танго: те ж «Танго Солов`я»,  «Бризки шампанського», «Дощ іде».

                                                                                                     

                                             Дія друга

Перша і друга дії —  без антракту.
Там же, в тих же декораціях. Ранок. На веранді всі, крім Паоло.

М і ш е л ь. Нащо Паоло зібрав нас у таку рань?
О л і в і я. Я вже давно не дивуюсь йому. Мабуть, це буде репетиція ювілею.
Г а л л а. Пані Олівіє, то мені подавати на стіл?
О л і в і я. Зачекаймо пана Паоло. Встигнеш.
Боб і Кет тихенько розмовляють між собою.
К е т.  Як ти гадаєш, все буде нормально?
Б о б.  Безумовно. Все за планом. Учора він ще трохи комизився, але врешті збагнув, що краще поступитися. Хоча десь мені видалося, що йому вже все це байдуже.
К е т. А я своїм фінальним зізнанням, здається, добила його остаточно. Було таке враження, що це для нього — як постріл.
(В глибині дому лунає постріл. Всі завмерли.)
М і ш е л ь. Всі залишайтеся на місцях. Так буде краще для вас самих…При розслідуванні.(Швидко  виходить  у глибину дому. Кілька хвилин всі сидять, як  закам`янілі. Повертається  Мішель).
М і ш е л ь (до Олівії). Звідки у Паші пістолет?
О л і в і я. Звідки  я знаю. Зараз пістолет  можна купити у бабусь на Бесарабському ринку.
М і ш е л ь. Де в домі аптечка?
О л і в і я. То ще потрібна аптечка?
М і ш е л ь. Ти не зрозуміла. Потрібна валеріанка, валокордин, барбовал і таке інше.
О л і в і я. Нащо? Тут  (звертається в зал) нема слабко нервових, істеричних. (Натискає  кнопку,зі столу випливають  пляшка коньяку і дві чарки). Врешті, ось найкраща валеріанка. Ого, пляшка почата, якесь хтось надпило.
М і ш е л ь. Ти ще не все знаєш.
О л і в і я. Я знаю ВСЕ. Що б ти зараз не сказав, для мене не буде нічого нового.
К е т. (До Боба). Який жах…Я щойно говорила про «постріл». Наче накаркала.
Б о б. Виходить, плакали наші грошики.
К е т. Як ти можеш…І хіба то були наші гроші.
Б о б. А комісійні?
Г а л л а (розгублено). Пані Олівіє, то мені шукати нову роботу?
О л і в і я. Як хочеш. Я не проганяю. Втім, мабуть, шукай. Чесно кажучи, Паоло був для тебе вже дещо підстаркуватим. Але на твій вік старих пердунів вистачить. (До Мішеля). То що, пане лікарю, викликаємо «швидку»? Чи й поліцію? Так, здається, належить?

 Входить Паоло. Притому, не з правих, а з лівих дверей.
П а о л о. Всім вітання!
О л і в і я. Ти вийшов з цих дверей?! Пішов  проти годинникової стрілки?!
П а о л о. Плював я на стрілки. Галло, а чому стіл не накритий? Де святковий сніданок? (Бере зі столу пляшку коньяку). Оце  і все частування? І те хтось надпив. Люба Олівіє! Дорогі мої гості! Я запросив вас, панове, щоб повідомити, що завтра народжуюся. Але зібрав на два дні раніше. Хотілося ще трохи побути з вами в статусі «п`ятидесятника».  Тобто, сьогодні мені ще 50 з гаком, правда, чималим, майже 10-річним. Учора був чудовий вечір, який продовжився в чудову ніч. Але якщо хтось вважає, що він мене цю ніч здивував, ошелешив, мушу його розчарувати. Щось подібне я передбачав. Бо настає момент, коли ти не тільки «передбачаєш», а й, дозвольте неологізм, — «назадбачаєш». Тобто, коли бачиш  кілька десятиліть назад і бодай один день наперед. І я радий, що цей день настав і що я з вами, такими різними, цікавими.
М і ш е л ь. Слухай, Пашо, відбудь завтра свій ювілей і гайнемо в наше село.
П а о л о. Та хоч сьогодні. Можу нічого тут, у цьому Вавилоні на Дніпрі, й не відбувати. В серпні у нас в селі чудова пора спілих яблук, ожини на луках.
М і ш е л ь. І перших грибів. І риболовлі. Олю, приєднуйся.
О л і в і я. Із задоволенням.
Б о б. Пані Олівіє, а як же ваші зйомки у серіалі?
О л і в і я. Бердичів зачекає. Можу  і я хоч раз піти проти годинникової стрілки? А у хлопців у селі дійсно зараз чудово.
Г а л л а. Пане Паоло, я миттю несу все на стіл. І візьміть мене хоч на день у ваше з паном Мішелем село. Я хочу піти  по ожину.
О л і в і я. Звичайно. В авто Мішеля всі помістимося. Так само, як і у батьківській хаті Паоло. Правда ж, любий?
К е т. І ми з Бобом теж хочемо. У нас своє авто. Можна?
П а о л о. Можна. Сьогодні всім усе можна, як і загалом у цьому чудовому житті.
Всі виходять на середину кону. Стають в шеренгу.  Справа наліво — Паоло, Олівія, Боб, Кет, Галла, Мішель. Почергово  кожен робить крок вперед і говорить.
П а о л о. Неправда, що я все життя жив за годинниковою стрілкою.
О л і в і я. Неправда, що я зраджувала СВОЄМУ чоловікові.
Б о б. Неправда, що я поганий. Я хороший. Я такий (у зал), як ви всі.
К е т. Неправда, що я — донька Марії.
Г а л л а. Неправда, що я переспала ( в зал) з УСІМА присутніми.
М і ш е л ь. Неправда все, що ми тут чули.
П а о л о. Неправда!
О л і в і я. Неправда!
Б о б. Неправда!
К е т. Неправда!
Г а л л а. Неправда!
М і ш е л ь. Неправда?!
Лунає «Танго Солов`я».
П а о л о. Танго…
О л і в і я. Танго!
Б о б. Танго!!
К е т. Танго!!!.
Г а л л а.Танго?
М і ш е л ь. Танго…
Стають у пари:  Паоло і Кет. Мішель і Олівія. Боб і Галла.
Танцюють. Танцюють.. Танцюють…

                                                                                                         Завіса.

 

 

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s