Гроші Леніна

Таємниці історії: до 100-річчя Жовтневого перевороту

У Великобританії опублікована книга «Російська революція. Нова історія» (The Russian Revolution. A New History), автор якої — професор Бард-коледжу Шон Макмікін — переконливо доводить, що Жовтневий переворот 1917 року не міг би відбутися без потужної фінансової допомоги більшовикам з-за кордону — з Німеччини, Швеції, Данії, Швейцарії.

По-новому в книзі розглядається і роль війни й воєнного стану в долі революції. Значну провину за перемогу більшовиків американський історик покладає особисто на Олександра Керенського.

Рецензуючи книгу Шона Макмікіна, лондонська «Таймс» робить такий висновок: «Російська революція була найуспішнішою кримінальною змовою в історії… Вона була також красномовним прикладом того, як ліберали можуть програти, і програти катастрофічно, якщо, маючи величезну перевагу, вони роз’єднані перед лицем нещадного ідеологічного ворога». Неважко виявити актуальність цього висновку для сучасної Росії. Підзаголовок книги — «Нова історія» — цілком виправданий.

Її новизна в тому, на що ні в російській, ні в західній історіографії Жовтня зазвичай не звертали уваги — на фінансову базу більшовицької партії. Американський історик спробував зрозуміти, скільки коштував Жовтневий переворот, знайти відповідь на питання: «Звідки гроші, товаришу Ленін?» Слід віддати належне детективним здібностям Шона Макмікіна, йому вдалося знайти відповідь. Масштаби більшовицької антивоєнної пропаганди, утримання партійного апарату й Червоної гвардії коштували величезних грошей.

Шон Макмікін

Автор «Російської революції» перебрав гори матеріалу, попрацював у 24 російських, німецьких, австрійських, шведських, британських, французьких, швейцарських і американських архівах. Так що книга чудово обґрунтована, факти, що викладаються в ній, переконливі й підтверджені фінансовими документами.

Звичайно, про німецькі гроші й декілька «пломбованих» вагонів у Росію з російськими революціонерами, перекинутими німцями навесні 1917 року, добре відомо. Але гроші, як з’ясував американський історик, надходили й з інших джерел — зі Швеції, Данії, Швейцарії, від підставних фірм і рахунків у російських банках. Транзакції йшли з багатьох нейтральних країн. Ось лише один факт, про який пише Шон Макмікін, що підтверджує грошовий водоспад, який лився на партію більшовиків напередодні перевороту з-за кордону.

Після приїзду Леніна в Петроград у квітні 1917 року більшовики купили друкарню, розташовану на Суворовському проспекті в Петрограді, за 250 тисяч рублів (еквівалент 125 тисяч доларів або 12,5 мільйона доларів на нинішні гроші).

Умовою купівлі була обіцянка ЦК партії платити персоналу друкарні в цілому 30 тисяч рублів щомісяця (сучасна купівельна спроможність цієї суми — 1,5 мільйона доларів або 18 мільйонів доларів на рік). Листівки і пропагандистські матеріали полилися річкою. Окрім «Правди», почався випуск «Солдатської правди» (для Петроградського гарнізону), «Окопної правди» (для фронтових частин), «Голосу правди» (для Балтфлоту), не рахуючи памфлетів, наклади яких обчислювалися шестизначними цифрами.

Пізніше, після провалу липневого путчу більшовиків, контррозвідка Тимчасового уряду виявила, що в друкарні друкували також фальшиві посвідчення особи й нічні автомобільні перепустки.

Розкладання армії і флоту йшло прискореними темпами; поразкова, пацифістська і революційна пропаганда більшовиків на німецькі гроші напередодні Жовтневого перевороту зашкалювала.

Головним «відмивальним» пунктом іноземних субсидій більшовикам був шведський банк Nya Banken, чий власник Улоф Ашберг після захоплення влади більшовиками став головним підручним Леніна з виведення награбованих цінностей, конфіскованих активів приватних банків і царського золотого запасу за кордон; ці засоби йшли на фінансування світової революції і закупівлю зброї.

Але транзакції більшовикам напередодні перевороту йшли і через російські банки. Створена Парвусом на німецькі гроші в нейтральній Данії торгово-експортна компанія закуповувала дефіцитні в Росії продукти й матеріали, а кошти від їх продажу в Росії її номінальний директор Яків Ганецький переказував на рахунки свого російського представника Євгенії Суменсон.

Начальник контррозвідки Тимчасового уряду полковник Нікітін стверджував, що на допиті Суменсон зізналася, що переказувала гроші більшовикам: зокрема, з її рахунку в Сибірському торговому банку було переказано 750 тисяч рублів. Суменсон мала рахунки на сотні тисяч рублів також у Російсько-азійському та Азовсько-донському банках. Згідно з виявленими Шоном Макмікіним у Швеції фінансовими документами, з Nya Banken напередодні перевороту на рахунок Суменсон у Петрограді було перераховано 100 тисяч рублів.

«Через такі телеграфні транзакції і відмивання доходів у рублях від імпортного бізнесу Суменсон, — пише Шон Макмікін, — німецький уряд був здатний перевести величезні суми партії Леніна в Петрограді, аж до 50 мільйонів золотих марок — еквівалент більше одного мільярда доларів на нинішні гроші».

Проте, зазначає автор «Російської революції», Росія і російський народ заплатили набагато більшу ціну за Жовтневий переворот: за підрахунками американського історика, він обійшовся, включаючи Громадянську війну, ленінський і сталінський терори, в 25 мільйонів людських життів.

У інтерв’ю Радіо Свобода Шон Макмікін розповідає, як йому вдалося розслідувати закордонне фінансування партії, що ретельно приховувалося більшовиками, прояснити економічну таємницю  найпотужнішої пропагандистської кампанії з розкладання російської армії напередодні Жовтня.

— Мені вдалося у своєму розслідуванні, причому не лише в Росії, а й у Німеччині, Швеції і Франції, виявити багато доказів того, яку роль зіграв у фінансуванні більшовиків шведський банк «Ніа Банкен» і його глава Улоф Ашберг, якого називали «банкіром Леніна». Ашберг продовжив співпрацю з більшовиками і після Жовтневого перевороту.

Між 1921 і 1924 роками він реалізував на Заході на 50 мільйонів доларів цінностей Держхрану — п’ять мільярдів доларів у перерахунку на нинішні гроші. У 1940 році Ашберга допитала в Парижі французька поліція, і він відверто розповів про свої зв’язки з більшовиками до і після революції. Його свідчення зберігаються в архіві паризької префектури. У Швеції я виявив щоденник Ашберга, точніше, його фрагменти, з яких з’ясовується багато чого про його угоди з більшовиками.

У Німеччині мені пощастило розшукати документи про постачання до Росії через підставні фірми німецьких товарів, зокрема медикаментів, термометрів і рідкісних та дуже дорогих контрацептивів. Виторг від їх продажу йшов більшовикам. Ці транзакції здійснювалися в рублях, що дозволяло більшовикам використати величезні суми готівки.

Багато з цих фактів було виявлено комісією Тимчасового уряду, що розслідувала діяльність більшовиків після їх невдалої спроби захоплення влади в липні 1917 року. Під час обшуку в штаб-квартирі їхньої партії в особняку Кшесинської були захоплені фінансові документи, що викривали їх, багато з яких згодом  знищили в СРСР. Проте Олександр Керенський про них знав — про це він писав у мемуарах.

Ці факти фігурують у постанові Тимчасового уряду про арешт Леніна, який втік до Фінляндії, та інших більшовиків і в оголошенні їх у розшук.

Проте Керенський по суті саботував це рішення, побоюючись уявної змови генерала Корнілова і сподіваючись на підтримку ідеологічно близьких лівих сил. У серпні він амністував заарештованих у зв’язку з липневим заколотом більшовиків і випустив їх із в’язниць. І хоча багато документів про співпрацю більшовиків із зарубіжними спонсорами було знищено, дещо з того, що викриває їх, збереглося і в Російському державному архіві соціально-політичної історії в Москві.

Утім, не слід переоцінювати роль закордонних субсидій у перемозі більшовиків. Було немало й інших чинників, що працювали на їх перемогу. Проте без німецьких та інших грошей партія Леніна і Троцького не увійшла б до історії, гроші дуже допомогли.

— Чи можна, хоч би приблизно, назвати загальну суму отриманих більшовиками німецьких субсидій на революційну пропаганду 1917 року?

— Існує декілька таких підрахунків німецьких політиків та істориків у рамках загальних німецьких витрат на ведення Першої світової війни. Зазвичай засоби, виділені німецьким генштабом на антивоєнну пропаганду в Росії, оцінюються в 50 мільйонів марок золотом. Це приблизно еквівалент 10 мільйонів доларів за тодішнім курсом, що відповідає мільярду доларів на нинішні гроші. Це величезна сума на ті часи.

Звичайно, вона може здатися незначною порівняно з витратами Німеччини на ведення війни на Західному і Східному фронтах, які досягають астрономічних сум. Та все ж субсидії більшовикам на антивоєнну пропаганду були безпрецедентною акцією у військовій історії. Під час моїх розслідувань я виявив, що 1905 року в більшовиків у російській армії була таємна організація, яку вони використали з пропагандистською метою під час революції 1905 року.

Так що в них був досвід з розкладання армії. Значні суми німецьких грошей більшовики використовували передусім на антивоєнну й антиурядову пропаганду в армії, на популяризацію братань з німцями і дискредитацію командування.

Ленін прекрасно розумів особливу слабкість уряду при веденні непопулярної війни й будував пропагандистську стратегію з розрахунком на руйнування передусім російських збройних сил. Війна взагалі була поживним бульйоном для більшовицької революційної пропаганди. Ленін прекрасно розумів, що війна в багато разів збільшує шанси революційного перевороту, саме тому завоювання впливу в солдатських і матроських комітетах було найважливішою метою більшовиків. Гроші йшли передусім на пропаганду в армії і на флоті.

А що можна сказати про фінансові субсидії з інших джерел, скажімо, зі шведського банку Улофа Ашберга?

— Банк Ашберга не займався власним субсидуванням більшовиків, він використовувався для відмивання тих німецьких та інших грошей, що надходили туди й призначалися для ленінської партії. Важко точно підрахувати, які суми пройшли через нього 1917 року, фінансові документи не збереглися. Набагато легше простежити співпрацю Ашберга з більшовиками після захоплення ними влади в Росії. З ними він співпрацював аж до 1940 року.

Слід сказати, що 1918 року уряди Антанти помістили банк Ашберга до чорного списку за співпрацю з Німеччиною.

Його активи в США та Англії були заморожені. Ашберг продав акції банку, створив новий банк під назвою «Шведська фінансова компанія» і продовжив співпрацю з більшовиками. 1921 року він зустрічався в Москві з Леніним, і той надав його новому банку ексклюзивне право проводити фінансові операції від імені радянського уряду в Скандинавії і Німеччині. Ця угода охоплювала право продавати на Заході російську нафту й інші корисні копалини.

Одночасно Улофу Ашбергу було передано для продажу 55 тонн золота й численні коштовності з Держхрану. За моїми неповними підрахунками, загальний обсяг фінансових операцій Ашберга з радянськими активами склав приблизно 20 мільярдів доларів за

тодішнім курсом. Після захоплення влади більшовиками обидва посередники в німецькому фінансуванні більшовиків — Ашберг і Ганецький — опинилися в Москві.

1922 року Ашберг заснував там і очолив «Роскомбанк» (попередник нинішнього «Зовнішекономбанку»), а Ганецький через декілька днів після Жовтневого перевороту очолив Народний банк Російської Республіки, ставши заступником народного комісара фінансів. Обсяг величезних радянських фінансових потоків, які пройшли через новий шведський банк Ашберга після Жовтня, не йде ні в яке порівняння з тими сумами, які він «закачував» у більшовицьку касу 1917 року.

— Чи можна говорити про корупцію і розкрадання серед більшовиків у перші роки радянської влади? Адже через їхні руки проходили величезні й погано контрольовані грошові потоки і нечувані награбовані цінності.

— Звичайно, корупція існувала. Були й розкрадання. Відома безліч випадків використання партійним керівництвом реквізованих речей з особистою метою. Приміром, «Роллс-ройс», на якому роз’їжджав Ленін, конфіскували у приватної особи, що, за нормами європейського права, було відвертим грабунком. У процесі численних кампаній з реквізиції цінностей у буржуазії, що отримали легітимність завдяки популярному в більшовицькому середовищі гаслу «Грабуй награбоване!», багато цінностей прилипали до рук грабіжників.

ВЧК час від часу публікувала повідомлення про розстріли викритих у крадійстві співробітників, що проводили реквізицію. Приміром, під час реквізиції церковних цінностей 1922 року була виявлена значна нестача коштовних каменів і золота. Деякі більшовицькі партійні боси мали персональні рахунки в шведських банках. Але всі рекорди розкрадань побила знаменита «паровозна справа», коли радянський уряд закупив 1920 року тисячу паровозів у Швеції і Німеччині. На чолі закупівельної комісії, що виїхала за кордон, був поставлений «ленінський нарком» Юрій Ломоносов. На закупівлю паровозів виділили 200 мільйонів золотих рублів. Згодом виявилися колосальна розтрата й витоки мільйонів рублів. Ломоносов став неповерненцем і втік до Англії. Це була афера століття.

І хоча існує стійке уявлення про скромність та аскетизм Леніна і Сталіна, як, втім, й інших диктаторів, включно з Гітлером, разом з уведеним у 1920-ті роки партмінімумом у зарплаті верхівка більшовицької номенклатури мала величезні привілеї і негласні джерела доходу за межами офіційної зарплати. За бажання це можна розглядати як різновид державного хабаря. Жили вони дуже добре, поза всяким сумнівом.

Марксистські історики стверджують, що Жовтнева революція була результатом класової боротьби. Чи це так?

— Якщо ви вірите в марксистсько-ленінську теорію історичного розвитку, то неминуче вимушені користуватися такого роду поясненням причини революції. Проте я не впевнений, що ця теорія здатна пояснити політичні події 1917 року в Росії.

Більше того, на мій погляд, вона відводить нас убік від реальної проблеми. Щоб зрозуміти події Жовтня 1917 року, треба розпочати з війни, в яку в той час була залучена Росія. Війна послужила тригером революції. До того ж треба врахувати, що дорога до Жовтня була вимощена зреченням Миколи Другого і Лютневою революцією, до якої більшовики не мали ніякого стосунку. Існує гіпотеза, що 1917 року в Росії була лише одна революція і що Жовтень був лише продовженням Лютого.

Мені ніколи не здавалося, що марксистське розуміння генезису революції може допомогти в поясненні її витоків і що діалектика історичного матеріалізму й теорія класової боротьби здатні адекватно трактувати історичні події. Сам я ніколи не мислив у таких категоріях.

Ви пишете, що Жовтневий переворот не був неминучим. Проте радянські історики твердили про історичний детермінізм, трактуючи Жовтень як неминучу зміну суспільно-економічної формації.

— Це ключове питання філософії історії. У сучасній історичній науці існує так званий «плюралістичний» напрям, що розглядає різні, частенько суперечливі вектори історичного розвитку. Цей напрям виходить з постулату, що історичні події — результат дії вільної волі людини, що не існує передбачуваного плану історичного розвитку, що майбутнє плюралістичне. Подія може обернутися так, а може інакше.

Ніхто не може передбачити, що нас чекає завтра. Історію можна вподібнити глобальному ринку, де в кращому разі можна говорити про якісь тренди і де трапляються непередбачені кризи й рецесії. Особисто я належу до таких істориків. У 1917 році ніхто не міг передбачити ні лютневих, ні жовтневих подій у Росії. Для самих більшовиків Лютий виявився сюрпризом.

Навіть після захоплення влади більшовики не були впевнені, що їм вдасться довго протриматися. Існують численні свідчення, що багато хто в керівництві партії обзаводився про всяк випадок рахунками в іноземних банках і відправляли родичів у Швецію і Швейцарію. Ніхто не вірив, що комуністи в Росії протримаються три чверті століття. Хід історичних подій передбачити неможливо. Історія так не працює, життя так не працює.

Описуючи події в Петрограді в жовтні 1917 року, ви часто вживаєте вираз «заколот петроградського гарнізону». Чи означає це, що Велика Жовтнева соціалістична революція не більше ніж міф і що насправді стався путч, здійснений групою змовників, або ж просто військовий заколот?

— Визначення «заколот» більше підходить для Лютневої, ніж Жовтневій революції. Демонстрації, що проходили в лютому в Петрограді, викликані нестачею продовольства, не були особливо небезпечними для влади. Але, коли до них приєдналися солдати місцевого гарнізону і кронштадтські матроси, виникло загрозливе становище, запахло військовим заколотом.

Слід сказати, що найкривавіші події спалахнули всередині військових частин і флотських екіпажів. Там було набагато більше жертв, ніж серед цивільного населення. Загинуло немало офіцерів. Такі акції підпадають під визначення військового заколоту. На мій погляд, масовість участі населення в протестних демонстраціях у лютому чималою мірою пояснюється гарною, сонячною погодою, що стояла впродовж п’яти днів, починаючи з 23 лютого, — того дня відбулося організоване соціалістичними партіями святкування Міжнародного жіночого дня.

Усе складалося дуже вдало для російської лівої опозиції.

Слід сказати, що зречення царя й повалення самодержавства було з ентузіазмом зустрінуте в європейських країнах і США. У Лондоні й Парижі панувала ейфорія. Газети писали про «нові горизонти, які відкриваються після падіння авторитарного режиму в Росії та її приєднання до політичних цінностей партнерів по військовій коаліції». Зовсім іншою картиною була Жовтнева революція.

Вона більше схожа на coup d’etat, на палацовий переворот, враховуючи те, що існувало тоді в Росії двовладдя: Ленін і Троцький діяли не від імені більшовицької партії, а від імені Другого всеросійського з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів, де більшовики мали більшість.

Звичайно, Жовтень був результатом змови більшовиків. Так званий «штурм Зимового» 25 жовтня проводили загін більшовицької Червоної гвардії і розпропаговані більшовиками кронштадтські матроси. До моменту нічного штурму охорона Зимового палацу звелася до мінімуму. Козаки та юнкери почали покидати свої пости, пішла вся артилерія. Залишалася жменька юнкерів і ударниці «Жіночого батальйону смерті».

У процесі штурму декілька ударниць було зґвалтовано, одна наклала на себе руки. Це були героїчні жінки, що билися до кінця. Як пише авторитетний дослідник Жовтневої революції Річард Пайпс, загальне число загиблих при штурмі склало п’ять осіб убитих і кілька поранех, переважно випадковими кулями. Я цитую у своїй книзі петроградську газету «Справа народу», яка писала в номері від 26 жовтня про попередній день, що в місті було все спокійно і що було лише декілька повідомлень про безлади впродовж дня.

Критичний чинник перемоги більшовиків у Жовтні — підтримка не населення столиці, а солдатів гарнізону й матросів Балтфлоту. Обіцянка Леніна і Троцького покінчити з війною збіглася з небажанням солдатів Петроградського гарнізону й запасних частин іти на фронт. Усе це відбувалося на тлі щонайповнішого безсилля Тимчасового уряду, відсутності в нього відданих армійських частин, бездарності вибраної ним політичної стратегії, за явного загравання з більшовиками, що захопили владу в Петроградській раді.

Але й за межами Петрограда Тимчасовий уряд не мав підтримки в армійських частинах.

А як ви оцінюєте роль Троцького в Жовтневому перевороті? Ви пишете, що саме він, а не Ленін, керував ним.

— Я б не став надмірно звеличувати його роль як керівника перевороту. Поза сумнівом, він зіграв критичну роль у Жовтні, ухвалюючи всі найважливіші тактичні рішення й віддаючи накази в день штурму Зимового палацу. Річ у тому, що Ленін довгий час перед Жовтнем ховався, був на нелегальному становищі. Троцький був не кабінетним, а публічним політиком, демонструючи блискучі якості оратора, виступаючи перед військами й робітниками.

Крім того, Троцького обрали головою Петроградської ради, і це надавало легітимність його наказам і розпорядженням.

Але не варто недооцінювати роль Леніна в здійсненні перевороту. Він був справжнім натхненником і стратегом путчу. Ленін постійно підштовхував соратників, що коливалися, до захоплення влади; він був зациклений на владі. Троцький же всіляко відтягував захоплення влади, прагнучи поєднати переворот з відкриттям Другого з’їзду рад, що надало б більшовицькій змові видимість демократичної легітимності. Не думаю, що Жовтень відбувся б без Леніна. Звичайно, Троцький зіграв роль верховного командувача в перевороті, але справжнім його каталізатором був усе-таки Ленін.

У читача вашої книги створюється враження, що перемогу більшовиків у Жовтні величезною мірою забезпечив глава Тимчасового уряду Олександр Керенський, політика якого грала їм на руку.

— Гадаю, що Керенський вчинив ряд фатальних помилок. Одна з них — наказ про Галіційську наступальну операцію в червні 1917 року, що завершилася катастрофічною поразкою російської армії, масовим дезертирством і безладним відступом після німецької контратаки. Армія повністю розклалася під впливом більшовицької агітації, цілі батальйони й полки відмовлялися наступати за найповнішого падіння дисципліни. Створені Тимчасовим урядом солдатські комітети дезавуювали накази офіцерів.

Ця катастрофа призвела до подальшої деморалізації армії та активізації більшовицької пропаганди, вимостивши дорогу військовому путчу в Петрограді. Поразкова агітація більшовиків ідеально спрацювала.

Керенський не використав виявлених його контррозвідкою при обшуку особняка Кшесинської документів з планами підготовки повстання і схемами захоплення життєво важливих пунктів столиці, списків відданих більшовикам військових частин, які мають бути задіяні в операціях із захоплення урядових будівель,  навіть імен осіб, відповідальних за реалізацію плану.

Там само були виявлені й документи про німецькі фінансові субсидії через підставні рахунки Євгенії Суменсон. Проте Керенський не лише проігнорував ці неспростовні докази більшовицької змови, а й розформував відділ контррозвідки. Більше того: під приводом боротьби з фантомною корніловщиною він амністував, а по суті справи реабілітував ватажків більшовицького липневого путчу, що провалився, в тому числі Троцького.

Але й це ще не все. Керенський переозброїв Червону гвардію більшовиків, вважаючи її мало не єдиною дієздатною військовою силою, здатною протистояти корніловській змові. За його наказом більшовики отримали з державного арсеналу 40 тисяч рушниць. На мій погляд, Керенський був дилетантом у політиці. Він був відносно молодий — 36 років, амбітний адвокат без серйозного політичного й державного досвіду, бездарний стратег, есер і масон, що не приховував соціалістичних переконань.

Керенський, по суті, саботував боротьбу з більшовиками і проводив неймовірно безглузду й самогубну політику.

Чому ж Керенський, знаючи про змову більшовиків, що готувалася, не заарештував Леніна? Десятки людей знали, де він ховався. Створюється враження, що його просто не розшукували. І чому Керенський звільнив із вязниць більшовицьких путчистів у серпні 1917 року?

— Це пояснюється його власними переконаннями й моральною стороною справи. Як соціаліст він поділяв багато цінностей і політичні спрямування більшовиків. Вони були йому набагато ближче, ніж центристські і праві партії. Ідейна близькість з більшовиками — одна з причин його коливань і недостатньої завзятості в боротьбі з ленінською партією. Керенський був заклопотаний долею російської революції, він страшився військової диктатури. Загроза корніловського заколоту здавалася йому незмірно не безпечнішою за більшовицьку змову. Це було його головною політичною помилкою.

Ще одна причина його халатності — історичні паралелі, які він проводив з європейськими революціями, особливо з Французькою революцією XVIII століття. Корнілов та інші генерали ввижалися йому в образі Наполеона — згубника Французької революції. Керенськи і сам до кінця не розумів своєї ролі в революції, і давав привід опозиції підозрювати себе в бонапартизмі. Над ним висіла ця історична обсессія.

Відчуваючи хиткість і слабкість свого уряду, Керенський, щоб перемогти «корніловщину», проводив політику загравання з лівими політичними силами, бачачи в них необхідних йому, хоча й тимчасових, союзників. Звідси і його амністія ідейно близьких більшовицьких путчистів, і халатність при арешті Леніна, якого не чіпали, навіть коли він на початку жовтня 1917 року змінив курінь у Фінляндії на Смольний, що став оплотом більшовицької підготовки до захоплення влади.

Керенський був упевнений, що йому вдасться приборкати більшовиків, що матиме можливість запобігти рецидиву липневого путчу. Ця самовтіха невдалого політика виявилася трагічною і для нього самого, і для Росії.

— У чому вам бачаться головні причини перемоги більшовиків? Чим вони спокусили російський народ?

— Критичну, головну причину їх перемоги можна позначити одним словом — «війна». Історики називають безліч причин поразки ліберальної демократії в Росії в жовтні 1917 року, вказуючи, зокрема, на політичну й економічну кризи, затягування земельної реформи, відсутність політичної волі в Тимчасового уряду, багато що інше. Проте, на мій погляд, головна причина падіння демократії в Росії — втома від війни, яка зруйнувала російську державність і розбудила найнижчі інстинкти озброєного народу.

Якби цар послухав Григорія Распутіна, який радив йому 1914 року не вступати у війну, не було б 74 років радянської влади та її незліченних жертв. Ленін спокусив російський народ простим гаслом «Геть війну!» і якоюсь мірою обіцянкою «Землю селянам!». Мирна програма більшовиків — головна причина їх перемоги. Але насправді Ленін прагнув перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську, проте не думаю, що російський народ розумів справжній сенс цього задуму.

Каменєв, Ленін і Троцький на Красній площі під час святкування другої річниці Жовтневого перевороту.

Тут треба врахувати, що Росія мало займала Леніна, для нього Жовтневий переворот був лише однією з ланок світової революції. Головні його помисли після захоплення влади були про «світову революційну пожежу»; на «підпал» Європи йшли мільйони золотих рублів з бюджету радянської Росії. Звичайно, прекраснодушні ліберали першого складу Тимчасового уряду на чолі з князем Львовим непогано підіграли більшовикам, знищивши єдиноначалля в армії. Її розкладанню та деморалізації сприяли передусім введені ними інститут комісарів і солдатські комітети. Більшовикам залишилося лише довершити роботу з руйнування армії та державності. Я б сказав, що це були вовки в овечій шкурі рад. Загальна політична обстановка в Росії в жовтні 1917 року була дуже сприятлива для більшовиків: дурість, недалекоглядність і марнославство Керенського створили ситуацію безвладдя. Двох-трьох сотень озброєних мародерів виявилося досить для арешту уряду.

Не можна сказати, нібито Керенський не розумів, що продовження війни загрожує катастрофою. У розмові з британським послом Джорджем Бьюкененом незадовго до Жовтневого перевороту він висловлювався за компромісний мир, за необхідність терміново завершити війну на прийнятних і почесних для всіх сторін умовах. Проте союзники з цим не погодилися, наполягаючи на беззастережній капітуляції Німеччини й Австрії. Був втрачений ще один шанс запобігти захопленню влади більшовиками. Насправді  антивоєнний заклик і миролюбність Леніна були уявними: він був не проти війни, а лише за її перетворення на іншу війну — громадянську.

А чим ви пояснюєте, що і через сто років після Жовтневого перевороту перед Росією все ще стоять практично ті самі проблеми, які в неї були до Жовтня?

— Деякі російські проблеми ніколи не зникали. На Заході люблять говорити, що путінський режим — це лише новий варіант старої російської авторитарної традиції, що відрізняється дефіцитом демократії і права та обмеженням громадянських свобод. Проте, на мій погляд, багато нинішніх проблем Росії викликані незжитою традицією радянської влади й навмисно культивованою спадщиною комунізму. Звідси виникає радянська ментальність російського правлячого класу.

Звичайно, було б безглуздо й недалекоглядно ігнорувати певні політичні, соціальні й культурні традиції, що сформували російську ідентичність. Вони навряд чи викорінені. Це дає привід деяким історикам стверджувати (безпідставно, я вважаю), що Росія ніколи не зможе перетворитися на ліберальну парламентську демократію західного типу. Мабуть, Росії важко зжити цю історичну традицію, як показали бурхливі 1990-ті роки. Проте в Росії одного разу робилася серйозна спроба увійти до сім’ї західних демократій — я маю на увазі скликання Установчих зборів, розігнаних на початку 1918 року більшовиками. Саме ця трагічна для Росії подія, на мій погляд, була справжнім і остаточним захопленням влади більшовиками. Особисто в мене немає рецепту розв’язання застарілих політичних російських проблем, оскільки створюється враження, що більшість росіян цим не переймається. Тому демократичні парламентські методи тут безсилі. Факт, що багато з цих проблем глибоко корениться в російському минулому, і розв’язувати їх повинні самі росіяни.

Шон Макмикін завершує свою книгу таким пасажем: «Якби державні діячі, покликані до влади Лютневою революцією, і передусім Керенський, проявили більше компетентності й сили духу в протистоянні ленінській агітації у військах, сьогодні більшовиків пам’ятали б не більше, ніж інші соціалістичні партії. Ленін же, у кращому разі, удостоївся б підрядкової примітки в історії Росії та соціалізму».

Наталія ГОЛІЦИНА

Сайт RFE/RL 

Сайт «Аргумент», 09.08.2017 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

з

 

 

 

 

 

 

Advertisements
Опубліковано у Світ. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s