Американська фантазія

Ностальгія

У січні цього року телебачення транслювало на всю планету церемонію інавгурації, тобто вступу на посаду, новообраного президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа. Я дивився на цю церемонію з щемом і ностальгією. Адже це величезне красиве місто, столиця США Вашингтон, мовби знову оживало перед очима. Особливо коли телекамери повільно виводили дальню панораму — від Капітолію, Конгресу США, де проходили урочистості, по вщерть заповненій мільйоном людей широчезній і довжезній алеї в напрямі меморіалу Лінкольна. А потім — парад по Пенсільванія-авеню, до Білого дому, резиденції президентів.

Центр Вашингтона. Монумент Незалежності, вдалині справа  — Капітолій, Конгрес США

…Рівно 20 років тому, в липні 1997 року, я ходив-бродив цими просторими світлими проспектами американської столиці. Ми, делегація журналістів України, були у США на невеликому стажуванні, скоріше вивченні досвіду, ознайомленні з могутнім світом американських засобів інформації — преси, радіо, телебачення, Інтернету. Водночас це було і знайомство з велетенською унікальною країною, в якій можна побути один раз у житті, що бажано, можна й не побути. Але от пощастило…

Тоді, повернувшись в Україну, я описав цей візит у газеті «Сіверщина», редактором якої працював і, власне, як редактор  потрапив на це навчання. І ось захотілося тепер розповісти про це читачам «Світ-інфо».

Це не буде передрук колишніх нотаток. Щось додам, у поспіху випущене тоді, щось скорочу. Нічого, що минуло стільки років. Пишуть же люди спогади, дорожні нотатки й через багато років після побаченого. Урешті світ, і Америка в тому числі, за великим рахунком не так уже й змінилися за ці роки. Та й багато що з американської дійсності для нас цікаве й актуальне зараз, адже ця країна і далі є лідером світової цивілізації.

Трохи статистики

Сполучені Штати Америки — держава в Північній Америці. Територія — 9 826 675 квадратних кілометрів (16 територій України). . Населення — 315 мільйонів 663 тисячі осіб. Державний устрій — федеративна парламентсько-президентська республіка, в складі 50 штатів і федерального округу Колумбія (столиця держави Вашингтон і околиці міста).

Штати країни мають велику автономію — власні парламенти, законодавство. Верховну законодавчу владу в державі здійснює парламент — Конгрес США. Верхня палата — Сенат — має 100 депутатів, кожен сенатор обирається на 6 років, але кожні два роки йде ротація — переобирається третина Сенату. Нижня палата парламенту — Палата представників, 435 депутатів, обраних пропорційно населенню штатів, перевибори кожні 2 роки. Глава держави, її виконавчої влади — уряду — президент країни. Обирається кожні 4 роки, не більш як на 2 терміни. Державна мова — англійська.

Трохи фольклору

Микита Хрущов виступає з доповіддю на з’їзді КПРС: «Наздоженемо й переженемо Америку». Раптом голос із залу: «Наздогнати, може, й треба, але переганяти не варто: всі побачать, що в нас на дупі штани залатані».

* * *

— Пане професоре, а на скільки років ми, Радянський Союз, відстали від Америки?

— Назавжди.

* * *

Кум Микола поїхав у гості до родичів в Америку і пише листа в СРСР кумові Івану: «Іване, який ти щасливий, що не знаєш, який ти нещасний».

* * *

«Гарно там, але Америка в Америці». (Шолом-Алейхем).

Як потрапити в Америку?

У 1990-ті роки Конгрес США затвердив програму «Підтримка свободи». Згідно з нею почали підтримку демократичних процесів у багатьох країнах світу, в тому числі постсоціалістичних. У рамках цієї програми велике місце було відведене показу тогочасної Америки. Велика роль тут відведена ЮСІА, Інформаційному агентству США. Ця урядова структура інформує світ про США.

ЮСІА розробило і здійснювало, зокрема,  програму «Роль вільної преси в демократичному суспільстві», мета якої — стажування, навчання зарубіжних журналістів, особливо з постсоціалістичних країн, у США, знайомство зі світом медіа цієї держави.

Саме в рамках цієї програми і поїхала до США наша делегація журналістів України. Ми були офіційними гостями уряду США.

Делегацію формувало посольство США в Україні — за сприяння нашої громадської організації «Фундація свободи слова». Організатор і голова Фундації — Катерина Зеленська, відома в демократичних колах журналістка, яка була при початках Народного Руху. Фундація всі попередні роки плідно працювала над творенням нової української преси, захистом свободи слова. До речі, пані Катерина — мати відомого українського журналіста, дисидента Сергія Набоки (нині, на жаль, покійного). Пані Катерина й очолила нашу делегацію. У її складі був також заступник голови Фундації Віктор Сизонтов.

Я потрапив до делегації завдяки давній співпраці з Фундацією, публікаціям на захист свободи слова. Усі інші колеги також співпрацювали з організацією на цій ниві. Ось хто ще увійшов до делегації. Київські журналісти Тетяна Силіна («Киевские ведомости»), Тетяна Ївженко («День»), Олег Пільховський («Інтерфакс»), голова Кримського обласного Руху Леонід Пілунський (редактор журналу «Остров Крым» і рухівської газети), Ігор Сусюк (редактор газети «Франкова криниця», Трускавець), Петро Ковебко (редактор газети «Час», Чернівці), Людмила Кучеренко (голова Полтавського медіа-клубу), Дмитро Брук (редактор громадського телебачення, Харків).

Одразу відповім на запитання, яке нам потім ставили не раз. А чому це нехай і багата, але раціональна Америка витрачає такі великі кошти, щоб показати себе світові? І не лише журналістам, туди постійно їздили українські службовці, представники громадського сектора.

Річ у тім, що в США переконані: у світі існують два типи суспільства — демократичне і тоталітарне. А всілякі терміни на кшталт «соціалізм», «капіталізм» — це лише терміни. Демократичне суспільство більш стабільне, тоталітарне — постійно загрожує всілякими потрясіннями. Тому американці воліють, щоб світ був більш-менш стабільним і прогнозованим. Це не означає — перероблювати всіх на свій лад. Під час візиту американці показували нам не лише свої досягнення, а й відверто говорили про свої проблеми. Мовби твердячи: ось ми, піонери людства, йдемо попереду світової цивілізації, шукаємо, помиляємося, набиваємо ґулі, але ви, може, вчитиметеся навіть на наших помилках. Учитися є чого…

19 липня 1997 року, субота

Київський аеропорт Бориспіль. Величезний американський літак «Боїнг-737» українських авіаліній відривається від землі в синє київське небо. До побачення, Україно.

Принагідно зазначу, що то взагалі був перший у моєму житті авіаційний політ. А всього попереду було за ці півмісяця аж 9 перельотів, у тому числі два трансатлантичні, зі Східної до Західної півкулі й назад.

Прямих авіарейсів з України до США ще не було. Тому перший рейс — Київ – Франкфурт. У цьому німецькому місті на нас чекала пересадка в Америку. На зльоті –— ще більший «Боїнг-747», вже американських авіаліній. Просто важко повірити, як такий величезний літак відірветься від землі в небо. Між тим, стрімкий розгін по злітній смузі — і плавний зліт. На захід.

9 годин безперервного польоту над Європою, Атлантичним океаном, Америкою. Сідаємо не одразу у Вашингтоні: ще одна пересадка в місті Пітсбург, за кілька сотень кілометрів від столиці. Ще один переліт — і ось ми над Вашингтоном. Велике, просторе, залите сонцем місто — як на долоні, в центрі його височіє, як гігантський олівець, Монумент незалежності, Меморіал Джорджа Вашингтона, серце столиці.

Хилить у сон. Адже на годинниках у Києві — 23.00. Але ми летіли «за Сонцем», навздогін йому. Тому вилетіли по обіді й прилетіли… теж по обіді. У Вашингтоні — 16.00.

В аеропорту нас зустріли представники урядової агенції ЮСІА. Усі наступні тижні все буде розписане й виконуватиметься чітко, за годинником — транспорт, поселення, харчування, зустрічі, візити.

Весь візит з нами працювали три експорти-перекладачі від програми. Це американські українці Юрій Головінський, Оксана Рабосюк, Олександр Шепела. Їхня місія — не просто бути перекладачами, а й займатися організаційними моментами. Ми гарно здружилися з нашими ескортами.

До речі, щодо перекладу. Англійська мова тоді ще не була так поширена в Україні, як нині, в тому числі серед нашої журналістської братії. Але організатори візиту запевнили в бездоганній якості перекладу, а дехто з бувалих колег зазначив, що в Америці досить знати 5 головних слів, виразів, і не пропадеш. Решта — «на пальцях». Згадані слова — «здрастуй», «до побачення», «дякую», «вибачте» і «скільки коштує» (куди ж без останнього).

Забігаючи наперед, пригадаю кумедний епізод в одному з міст. Ми з пані Катериною зайшли щось купити в магазин. Пані Катерина захотіла щось розпитати у продавця-касира, молодого симпатичного негра. І наша керівниця делегації спокійно почала запитувати в хлопця… українською мовою. Я здивовано подивився на неї, і тут пані Катерина, схаменувшись, але, ніскільки не зніяковівши, сказала продавцеві: «Треба вчити українську мову, хлопче». На що той усміхнувся чисто американською білозубою усмішкою. Слово «Україна» вже потроху починали тут розуміти, навіть в оригіналі, а не «Юкрейн».

…Мікроавтобус доставляє нас у п’ятизірковий готель «Софітель» у тихому спальному районі столиці, де мешкають чимало іноземців. Кожному з нас, звісно, окремий номер. Все оплачено урядом багатої і могутньої країни. І  вся ця недешева оплата так і залишалася в Америці: все — авіаперельоти, готелі, обслуговування, харчування та інше — здійснювали американські фірми.

Раптом з’ясовується, що у Віктора Сизонтова саме того дня, 19 липня, — день народження. За київськими годинниками йому по прильоту залишалося всього годину іменин, але ж ми вже в Америці. Тож Віктор відзначав день народження на 7 годин довше, 31 годину.

20 липня, неділя

Вільний день. Після обіду запланована екскурсія столицею. А зараз чудовий недільний ранок. Вирішую просто прогулятися столицею.

Бреду з півночі на південь, у напрямку центру. Красиве просторе місто, багато зелені. Столицю будували вже після здобуття незалежності Сполученими Штатами, з ініціативи першого президента держави Джорджа Вашингтона, іменем якого й назвали місто. Будували за його задумом, значною мірою — за стилем, архітектурою Старого Світу, до якого ще духовно належали батьки-засновники США. Тому тут так багато англійського і французького.

Вихідний день. Багато гуляк, форма одягу — футболки, майже винятково — шорти. Ще б пак: на вулиці вже зранку спека. Скоро ми побачимо, що таке плюс 40, причому нам сказали, що перед цим було ще спекотніше. Ось вуличний музикант, літній негр, грає на саксофоні блюз. Шахісти в парку, зовсім як у Києві. Цілі табунці дітвори з батьками.

Поволі виходжу прямо на Білий дім, на красиву металеву горожу довкола президентського парку. Ми ще побудемо там. А зараз йду на другий бік від «Уайт хаузу» і виходжу на просторе поле в центрі міста. Теж європейська традиція — подібні площі-поля Парижа чи Рима. Посередині головний пам’ятник столиці — монумент Незалежності, він же — меморіал Джорджа Вашингтона. Висота — 175метрів (більш як 60-поверховий будинок), і вище за нього в столиці заборонено будувати будь-що. Символічно.

Несподівано потрапляю в самісінький епіцентр всеамериканського молодіжного свята «Хай живе життя». Весь схил пагорба, від обеліска і вниз, — це величезний відкритий зал для глядачів. Тисячі юнаків і дівчат з усієї Америки стоять, сидять на траві. На сцені — концерт, пропагандистська акція за здоровий спосіб життя, проти наркоманії, алкоголізму, за гуманність і людську солідарність. Виступають зірки американської естради. Тут же працюють з фотоапаратами і телекамерами американські колеги-журналісти.

Вільно рухаюсь у цьому барвистому натовпі. Прошу групу юнаків і дівчат (очевидно, це делегація з якогось штату, містечка) сфотографувати їх. Жодних проблем! Відкриті, усміхнені обличчя молодих американців.

Столиця зблизька

Після обіду — екскурсія столицею. У мікроавтобусі, наданому нам на всі дні перебування в місті, наша група, ескорти, гід Ахрам. Він родом з Лівану, йому трохи за 30, але вже 19 років мешкає у США. Власник невеликої фірми, ніяк не пов’язаною з історією, тим не менше Ахрам закоханий в історію США, добре її знає. Він передусім показує нам так званий Хрест демократії. Це 5 основних об’єктів політики столиці й США, в самому центрі міста.

Ви легко можете візуально уявити цей Хрест демократії. Вісь його пролягає зі сходу на захід. На вершині вісі, на сході, — Капітолій, Конгрес США. На вісі, трохи ближче до Конгресу, Меморіал Вашингтона, він же — Монумент Незалежності, домінанта столиці. Унизу вісі, на заході, — Меморіал Лінкольна. Зліва, на півночі, — Білий дім. Справа, на півдні, — Меморіал Джефферсона.

Головна позиція Меморіалу Вашингтона не випадкова. Джордж Вашингтон — батько нації, навіть у блискучій плеяді батьків-засновників США. Ось його три головні іпостасі. Головнокомандувач Континентальної армії, яка у війні за незалежність проти Англії виборола державність. Голова Континентального конгресу, який 1787 року розробив і ухвалив Конституцію США. Перший президент США. Між іншим, тоді була ідея встановити в новій державі не республіку, а монархію — цілком звичне для тодішнього світу явище. Вашингтон, палкий прихильник демократії, рішуче відкинув цю ідею. Він же заклав традицію, що на посаду президента держави можна обиратися не більш як на два терміни.

1792 року з ініціативи Вашингтона почалося будівництво нового міста спеціально для столиці держави (до того столицями були Філадельфія, Нью-Йорк). Так от, на найвищому пагорбі майбутнього міста, над рікою Потомак, Вашингтон велів будувати Капітолій, Конгрес США. Це глибоко символічно, адже саме парламент є вищою владою держави, править від імені народу. А неподалік, біля підніжжя цього пагорба, Вашингтон почав будувати Білий дім, резиденцію президентів. Цим самим показавши, що при всій величезній делегованій народом владі президенти все ж є нижчими від парламенту.

Томас Джефферсон є ідеологом американської революції, «дизайнером демократії», як його називають, автором проекту Декларації про Незалежність США. Він — третій президент країни. В історії бувають цікаві збіги. Джефферсон помер в один день зі своїм попередником, другим президентом США Джоном Адамсом 4 липня 1826 року. І це рівно через 50 років після проголошення незалежності США 4 липня 1776 року, оголошення Декларації Незалежності, яку підписали ці два майбутні президенти.

Авраам Лінкольн — «хранитель демократії», як його було названо. Менш як через століття державності США пережили найтяжчий період своєї історії — Громадянську війну 1861 – 1865 років. Відбувся розкол держави. Третина її, 13 південних штатів, вийшли із Союзу, утворивши свою Конфедерацію. І саме Авраам Лінкольн, будучи президентом США, очолив боротьбу Союзу за його збереження, а також пішов на рішучий крок — скасування рабства в США. Не дивно, що невдовзі після обрання на другий термін Лінкольна підступно вбили в театрі.

Зайве говорити, що американці залюблені у свою історію. Свідченням цього стали й побачені нами численні групи туристів, серед яких було багато дітей.

Автор біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

З інших об’єктів столиці особливо запам’ятався нам Національний собор. У місті багато храмів різних конфесій, адже США — багатонаціональна держава. Але цей собор, відкритий за президента Рональда Рейгана, вражає красою і величчю: він найбільший у США і шостий за величиною у світі. А головне — це собор релігійного примирення, будь-які конфесії можуть тут вести богослужіння. В одному з вітражів вміщена капсула з ґрунтом, доставленим американськими космонавтами з Місяця. Ось так найсучасніша наука і Бог виявилися цілком сумісними.

Держава преси в державі США

За ці дні у Вашингтоні нам показали всі основні точки, дотичні до величезного й могутнього світу американських медіа.

Перша ділова зустріч була в «Мередіан Інтернешнл» — саме ця громадська організація на грант від уряду провадила нашу програму. Ми говорили і про нашу українську пресу. І взагалі під час візиту не лише ми слухали виступи американців на зустрічах, вони так само уважно слухали наші розповіді про українські медіа, Україну загалом.

Наша програма проходила, так би мовити, під знаком Першої поправки до Конституції США. Це знаменитий Білль про права, ухвалений 1790 року, перші 10 поправок до Конституції США. Уже в перші роки існування держави виявилося, що чимало моментів треба затверджувати законодавчо. Конституцію — чітку, конкретну, лаконічну — було вирішено не займати, такою вона є і зараз, через більш як два століття. Тому доповнення до неї вирішили вносити ось такими поправками. На зорі існування держави в законодавців було чимало питань і клопотів. Але характерно, що найпершу поправку з цих перших десяти поправок вони зробили стосовно преси. Суть її, якщо говорити спрощено, в тому, що Конгрес постановив більше ніколи й нічого не ухвалювати такого, що регламентує діяльність преси. Жодних «законів про пресу» і тому подібного. Вдумаймося в цю величезну демократичність мислення людей понад два століття тому. Ми до цього саме доходимо більш як через 200 років, у тому числі після століття повного «одержавлення» преси.

Нове давалося не так просто. Скажімо, в перші роки діяла заборона критики президента. Утім, до неї швидко «дістався» вже Джефферсон, з ініціативи якого скасували цю заборону. Навіть у період Громадянської війни, коли лунали голоси про обмеження свободи слова, громадська думка відстояла її.

Чесно кажучи, ми, привчені до іншої філософії, під час візиту постійно ловили себе на думці, чи не надто вже перебільшена ця свобода слова. Чи дійсно преса відбиває настрої громадян? Чи не перетворюється в імперію в державі? Ці думки побутують і серед американців. І все ж принцип свободи — це найвище. «Обмежимо пресу тут, потім там, але хто тоді скаже, де та межа, до якої слід обмежувати», — говорили нам американці. Суспільство поставило перед собою дзеркало у вигляді засобів інформації і дивиться в це дзеркало. І якщо комусь відображення не подобається, то не дзеркало винне.

Але чи не трапляється викривлення цього дзеркала? Про це зайшла мова в редакції газети «Вашингтон пост». Одна з найбільших газет США, 200 сторінок щодня. Потужна самостійна структура. Узагалі преса в США — один з найприбутковіших видів бізнесу, переважно завдяки рекламі. Газети дають до 15 відсотків прибутку, що дуже добре в нормальній економіці.

У редакції «Вашингтон пост» є цікава посада — обадзмен. Це людина, котра є посередником між газетою і її читачами. Саме до неї надходять усі претензії читачів щодо публікацій. За результатами їх розгляду готують детальні звіти, які вивчає редакція і на які є ділове реагування. «Ми не можемо протиставляти себе нашим читачам», — пояснили нам у редакції.

Звичайно, якщо в якомусь медіа з’явиться щось недостовірне, а це рідкісний випадок, набувають чинності загальні норми і правила. Такі публікації оскаржують у судах, а часто до цього й не доходить. Нам це пояснили в організації «Достовірність мас-медіа». Тут контролюють, якщо в мас-медіа з’являються якісь неточності, недостовірність у публікаціях. У цих випадках організація звертається прямо до редакцій, а не в суди. І цих звернень цілком достатньо, редакції реагують належно. А ця ж громадська організація представляє медіа. Тобто самі медіа, маючи практично необмежену свободу слова, прагнуть вдумливо користуватися нею.

Білий дім під перехресним вогнем

Ні, знаменитій резиденції президентів США ніщо не загрожує. Хоч Білий дім розташований вільно й відкрито в самому центрі столиці, у красивому Президентському парку. Звичайно, ця солідна й водночас красива двоповерхова споруда не є прохідним двором. По периметру парку — гарна металева горожа, в кількох місцях її — контрольно-пропускні пункти. Посилена охорона, в тому числі на даху Білого дому. Але навпроти одного з входів, на Песильванія-авеню, прямо на тротуарі невелика група людей з плакатами — міні-мітинг чи пікет. Тут «демонструють» постійно — місце ж популярне, людне — туристи, журналісти. Молодий чорношкірий поліцейський приязно розмовляє з одним з пікетувальників. Поліцейські тут — перші друзі громадян.

І ось ми на території «Уайт Хауз». Поспішаємо на щоденний брифінг прес-секретаря Білого дому. Саме щоденний, а не вряд-годи, як у нас. При Білому домі акредитовані кілька сотень журналістів, з Америки і світу. Звісно, не всі вони тут щодня, але мають на це повне право. Прес-секретар Білого дому і президента Білла Клінтона містер Мак-Керрі почав брифінг без жодного довгого й нудного «вступного слова», зате ціла злива запитань — чітких, лаконічних — і такі самі відповіді. Запитання часом доволі гострі. Брифінг тривав понад годину. Після брифінгу містер Мак-Керрі зустрівся з нашою делегацією. Жвава бесіда про пресу США та України.

Загалом враження, що тут не влада «інформує» населення про свою діяльність, а медіа інформують людей про дії влади. «Щоб люди не забули про цю владу», — пожартував котрийсь з колег.

На хвилях і штормах інформаційного моря

Яка валюта найвище цінується в Америці? Не долар, який є таким у світі, а інформація. «Чому у вас недооцінюють її значення», — запитували нас в Американському центрі свободи інформації. Його функції — контроль за тим, як діють закони, федеральні й штатів, щодо свободи інформації, як отримати її громадянинові, медіа. Американський закон про свободу інформації чітко називає лише 9 конкретних випадків її заборони. Вони пов’язані насамперед із захистом прав людини. Це питання національної безпеки, особистого життя громадян, таємниць — слідства, фінансів. торгівлі. Утім, і в цих випадках рішення за судом, який встановлює, що дійсно є таємницею, а що дехто волів би сховати від громадян.

У 1970-ті роки великого розголосу набула історія з опублікуванням 49 томів засекреченої урядом інформації про війну у В’єтнамі. Був  гучний судовий процес проти журналістів і тих, хто надав інформацію. Але суд постановив, що ці публікації цілком у дусі свободи слова. Більше того: навіть якщо опубліковано дійсно секретні матеріали, ні редакції, ні журналісти не несуть за це відповідальності, якщо ці публікації не були здобуті з порушенням закону. Таємниці мають охороняти ті, хто до них приставлений.

Щороку в країні подають сотні тисяч офіційних запитів від громадян, засобів інформації до урядових структур щодо надання інформації. А в разі зволікання тут же йдуть позови в суд на чиновників.

Капіталізм на Капітолії

Так само, як чи не в кожному солідному американському місті є свій Бродвей, тобто «Широка вулиця», в кожній столиці штату є свій Капітолій. Але є один КАПІТОЛІЙ — той самий, центр американської демократії, парламент, Конгрес США.

Треба довго й повагом підніматися просторим світлим парком, від озера, вгору, нескінченними сходами і майданчиками на верхів’я Капітолійського пагорба. Що ж, верховна влада народу вимагає поваги до себе. І ось вона — величезна й водночас елегантна будівля Конгресу США.

Журналісти в Конгресі США — як у себе вдома. Тут творяться закони, за якими живе вся держава, але творяться вони під пильним наглядом засобів інформації. Містер Роберт Петерсон, який очолює Галерею преси Сенату, повідомляє нам про відмінність цієї організації від наших усіляких прес-служб. Виявилося, що галерея є громадською організацією самих журналістів і не підпорядкована Сенатові. Тобто з боку Сенату не може бути й мови про якийсь диктат, відмову журналістам в акредитації. Акредитує їх сама Галерея. А Сенат і Палата представників зобов’язані бути абсолютно відкритими для медіа.

Наша  делегація  біля  Конгресу США

Нам влаштували відвідини засідання Сенату США. Ішло обговорення чергового законопроекту. Нас зацікавила публіка, кілька десятків людей, що сиділи на одній із галерей Сенату й дивилися засідання. Виявилося, що це туристи, які прогулювалися столицею. І кожен громадянин США може вільно зайти на засідання парламенту, для цього досить звернутися на Капітолії в офіс сенатора від свого штату.

А ця чарівна міс — офіцер охорони Конгресу. Ми запитали в неї, чи можна фотографували таку поважну персону. У відповідь була ця по-американськи сяюча усмішка: звичайно, можна!

Дзеркало для суспільства

Одна з точок нашої програми — Товариство редакторів американських газет. Об’єднує, насамперед, редакторів щоденних газет, яких у країні налічувалося 1600, від маленьких містечкових до таких гігантів, як «Нью-Йорк таймс», «Вашингтон пост», «США сьогодні». Крім того, видавалося десь 15 тисяч тижневих газет, усіляких видань за інтересами. Більшість газет була й в Інтернеті. Але ні він, ні могутнє телебачення не відбили в американців звички до сімейного читання преси.

Репортерський комітет за свободу слова. Складається із самих журналістів, видавців, юристів, займається допомогою журналістам і редакціям у судових справах щодо позовів до них, а також у позовах журналістів щодо доступу до інформації. Усі послуги комітету безкоштовні, кошти комітет має від добровільних пожертв, насамперед, від самих медіа.

Дуже принциповий момент. У США, на відміну від України, саме позивач має довести в суді, що про нього в ЗМІ оприлюднена якась неправда, наклеп. У нас же ЗМІ мають доводити, що вони надрукували правду. Державним службовцям США взагалі заборонено подавати позови до суду щодо публікацій про їхню професійну діяльність. Оскільки людина зголосилася на державну посаду, вона повинна бути готова до пильної уваги до неї з боку ЗМІ.

А якщо позивач до медіа програв суд, він може отримати контрпозов, миттю стати відповідачем і заплатити солідну суму штрафу, щоб не кортіло «зі спортивного інтересу» судитися з медіа.

Ще одне болюче для нас питання — безпека журналістів. Ми розповіли американцям, що в Україні на той момент за кілька останніх років було вбито понад 20 журналістів. Поставили запитання, скільки журналістів загинуло в США за останній рік, враховуючи, що тут у кілька разів більше населення і величезна армія журналістів. Це виявилося одним із тих дивних для господарів запитань, якими ми інколи ставили їх у глухий кут. Ми отримали дивовижну відповідь: останній журналіст загинув у США при виконанні службових обов’язків 25 років тому.

Музей новин. Цей недавно відкритий столичний музей став і музеєм світової журналістики, її історії від древньоєгипетських папірусів і вавилонських глиняних табличок до сучасних телестудій (одна з таких обладнана просто в музеї).

У сквері біля музею — експозиція під відкритим небом. Це Музей геноциду проти людства. Серед його експонатів — шматок Берлінської стіни, демонтованої в 1989 році, бруківка Варшавського гетто, човен, на якому втікали біженці з Куби, «комуністичного раю». Потрапив сюди і наш колишній радянський експонат — пам’ятник Леніну, демонтований за кілька років до цього в Санкт-Петербурзі. Утім американці самокритично розмістили в Музеї і свій експонат — двері тюрми, у якій перебував у 60-ті роки Мартін Лютер Кінг.

Алеями цього музею ходять туристи, чимало школярів.

Зі столиці США — у столицю світу

Ми попрощалися з Вашингтоном із найкращими почуттями та спогадами про це красиве місто. Перед цим був ще прийом у посольстві України в США. У цьому старовинному особняку не раз зупинявся Джордж Вашингтон. Працівники посольства обладнали тут його меморіальну кімнату.

Зустріч з українською діаспорою в посольстві

На прийомі ми зустрілися з працівниками посольства та представниками української діаспори США. Мені й пані Катерині Зеленській доручили зробити невеликі доповіді про стан мас-медіа в Україні, нас доповнили колеги. Вийшла імпровізована прес-конференція, на якій ми відповідали на багато запитань, і не лише про пресу, а й загалом про Україну. Потім була вечеря в залі посольства з традиційними українськими варениками.

Наостанок ми поблукали мальовничими парками та вулицями столиці. Відвідали знамениту Вашингтонську галерею мистецтв. Тут стільки шедеврів, у тому числі картини французьких імпресіоністів Ренуара, Моне, Дега, Матісса.

…У Нью-Йорк ми прилетіли ввечері. Ось одне незабутнє враження. Коли літак іде на посадку, то здається, що це земля піднімається до неба, до тебе. Так от, при посадці в Нью-Йорку на нас знизу раптом піднявся справжній океан електричних вогнів, у який ми ніби занурювалися.

У столиці світу ми пробули три дні, із яких лише п’ятниця була робочою. Решта — це знайомство з гігантським Вавилоном на Гудзоні, як сказав про улюблене місто його співець, талановитий американський письменник О. Генрі.

Ми побували в редакціях двох українських газет — «Свобода» і «Національна трибуна». Дата народження «Свободи» — 15 вересня 1893 року. Газета і її видавець — Український народний союз — ровесники першої української еміграції до США. Газета переживала не кращі часи. Тираж падав, українська молодь країни швидко ставала англомовною, українська для неї — це вже друга мова. Колись потужна українська діаспора американізується, розпорошується. Ветерани відходять, а молодої крові замало. Тому українці Америки воліли б, аби їхня діаспора поповнювалася молоддю з України, яка б приїжджала на якийсь час, щоб заробити, побачити світ, потім повернутися додому. І воліла б бачити тут патріотичну молодь, а не просто заробітчан.

Легально потрапити на проживання в Америку не так просто, зате повно нелегалів, у тому числі з колишнього СРСР. Звичайно, вони не будуть активні в громадському житті діаспори хоча б через те, що воліють «не висовуватися», а ще тому, що серед них чимало зденаціоналізованих осіб.

Ми мешкали в готелів «Лавс Нью-Йорк» на Манхеттені, тобто в самісінькому центрі величезного міста. Після просторого Вашингтона Нью-Йорк, особливо Манхеттен, дещо приголомшує, психологічно тисне. Насамперед, оті знамениті «кам’яні джунглі, незвичне та некомфортне відчуття вулиці-ущелини серед хмарочосів, посеред яких ти загубився, ряди вулиць із колонадами 30—40-поверхових і вище будинків. Хоча про все це стільки чули! Знаменитий Бродвей із його численними театрами. Уолл-стріт — зовні нічим непримітна вулиця, на якій утім зосереджені головні багатства світу, розкішна П’ята авеню.

Гуляючи, за звичкою, наодинці містом, я трохи заблукав, але врешті знайшов дорогу до готелю. Адже Манхеттен побудований унікально чітко. Цей острів, розташований із півночі на південь, має довжину 21 кілометр, ширину 3,7 кілометра. І він, як під лінійку, розграфлений горизонтальними та вертикальними вулицями. Із півночі на південь уздовж острова йдуть авеню, а впоперек, зі сходу на захід, — стріти.

У Нью-Йорку я зустрівся зі своїм знайомим паном Миколою Турецьким (нині, на жаль, покійним). Він історик, уже багато років мешкав у США. Одружився з емігранткою з Чернігова пані Тетяною. У неділю пан Микола запитав, що б мені особливо хотілося побачити в Нью-Йорку? Я відповів, що хочу поїхати до знаменитої на весь світ Статуї Свободи. І ось ми вдвох вирушили на південний кінець Манхеттена, де його омивають води затоки Атлантики.

Приїжджаємо автобусом до океанського порту. Спекотний день. Тисячі туристів зі всього світу. Довга черга за квитками на пором, що доставляє туристів до розташованого неподалік у затоці острівця, на якому й розміщена Статуя Свободи.

Манхеттен, порт:  вуличні акробати

Людей у черзі розважають вуличні музиканти, акробати. Останні — це кілька молодих хлопців, білих і чорношкірих, котрі демонструють гарні акробатичні вправи, а потім хором скандують: «Якщо не будете випивати, курити, вживати наркотики, будете такими ж красивими і здоровими, як ми». Наочна агітація за здоровий спосіб життя, який культивується в Америці на кожному кроці. Куріння вже швидко виходило з моди, а палити на вулицях просто вважається непристойним.

 

Велична Статуя Свободи, подарунок американцям від народу Франції, стоїть на грандіозному постаменті посеред острова і є місцем справжнього паломництва та вражає кожного.

Мільйони емігрантів протягом століть прийняв цей берег, і саме ці люди , що поспішали сюди в пошуках вільного і достойного життя, створили цю могутню цивілізацію. Власне, це країна емігрантів, про що розповідає і Музей еміграції, розташований тут же, на острові, поруч зі Статуєю Свободи.

Коли ми пливли поромом до острова, я подивився на щойно залишений південний берег Манхеттена. Стояв прекрасний липневий день, велична панорама берега острова біліла гігантськими кам’яними будівлями між синім небом угорі та синім морем унизу. Мимоволі я схопив фотоапарат і зробив ось це фото, яке вийшло напрочуд вдалим. На панорамі домінує знаменитий Всесвітній торговий центр, дві красиві башти-близнюки, хмарочоси на 102 поверхи. Поруч із ними інші будівлі виглядають невеликими, але то лише в порівнянні, адже ці хмарочоси мають по 40—50 поверхів.

 Хто ж тоді міг подумати, що лише за 4 з невеликим роки, 11 вересня 2001 року, станеться цей чорний день в історії Америки, коли серед білого дня пасажирські літаки, керовані терористами, протаранять ці дві величезні башти-хмарочоси. Тут загинуть тисячі людей. І по сьогодні це місце — меморіал пам’яті жертв і вічне нагадування про прокляття нашого часу — тероризм.

 

Ворота на Захід

Кількагодинний авіапереліт перекидає нас більш як через третину Америки. Ми в її глибинці (хоча ці поняття тут дуже умовні, враховуючи рівень комунікацій та цивілізації) — на Південному Заході. Місто Сент-Луїс, штат Міссурі. Кілька сотень тисяч мешканців у межах власне міста, але з передмістями — двомільйонний мегаполіс. За кілька сотень метрів від гарного, європейського стилю готелю «Маріотт» — легендарна Міссісіпі, найбільша ріка Америки й друга ріка світу, якщо міряти разом із Міссурі. Це серединна її течія. Ріка лагідна, спокійна, трохи ширша від нашої Десни. Вимощена бруківкою набережна, мальовничі, екзотичні, під старовину, пароплави  для розваг туристів.

Зрозуміло, річковий транспорт для Америки — не більше, ніж екзотика. Тут на грані вимирання вже і залізничний транспорт. Принаймні, величний старовинний залізничний вокзал Сент-Луїса давно вже закритий, переобладнаний у барвистий торговий центр із безліччю магазинів. Навіть замість електричок у США слугують літаки. І на злітних смугах аеропортів ми бачили таку картину: із десяток потужних «Боїнгів» стоять один одному у хвіст, чекаючи вильоту й почергово злітаючи в повітря. Літак, а на меншу відстань автомашина — ось транспорт американців.

Але тут, на набережній Міссісіпі, просто чарівно. Поруч із рікою височіє величезна арка — символічні ворота на Захід США. Адже за штатом Міссурі вже починається справжній «дикий» Захід — штати Канзас, Оклахома, Арізона, Колорадо. Усередині цієї арки — Музей освоєння Заходу. А по арці аж на саму її верхівку їздить маленький потяг із туристами, яким відкриваються дивовижні краєвиди на Схід і Захід США.

Цей штат Міссурі — батьківщина видатного письменника Марка Твена. Зовсім неподалік від Сент-Луїса — рідне містечко письменника Ганнібал. А один із пароплавів на набережній Міссісіпі названий «Том Сойєр» — на честь твенівського літературного героя, улюбленого мільйонами дітей.

 Автор на березі Міссісіпі. На річці — пароплав «Том Сойєр»

…Неймовірна спека і вологість. Вулиці малолюдні. Центр, як і в усіх великих містах країни, — царство офісів. Житлових будинків тут майже нема. Переважна більшість американців мешкає у приватних котеджах, куплених у кредит ще на початку трудової діяльності. Є, звісно, і якась кількість багатоповерхівок нашого типу, а загалом — цілі кілометри вулиць котеджів. Ще одне наше дивне для американців запитання прозвучало так: «Скільки людей мешкає в такому будинку-котеджі?» Особливо враховуючи його чималі розміри, два чи й три поверхи.

«Як скільки?— відповіли американці. — У нас не може в котеджі мешкати більше одної родини».

У Сент-Луїсі програма передбачала знайомство з провінційною пресою. Утім досить потужною. «Сент-Луїс почт диспетч» — одна з найбільших місцевих щоденних газет США , як за обсягом — до 100 сторінок, так і за тиражем — 300 тисяч щодня. 500 тисяч — по неділях. Це газета штату з кількамільйонним населенням, де виходять також сотні інших щоденних і тижневих газет. У редакції газети 300 самих лише журналістів, ще 300—400 працюють на рекламу. Традиційно десь 40% газетної площі становлять журналістські матеріали, 60% — реклама, в основному за рахунок якої і видається газета. 70% читацької аудиторії — передплатники. Передплата ведеться без участі пошти, це робить сама редакція. Її агенти об’їжджають населення, збирають замовлення, а потім доставляють їм газети по домівках. Друкується газета вночі в кількох друкарнях, доставляється по штату і в деякі сусідні штати літаками й автомашинами. Діють, співпрацюють із редакцією і фірми з доставки газети передплатникам. Читач отримує газету вдома від 4 до 6 ранку, у будь-якій точці США. Так само — будь-яку газету.

Газета «Вартовий» у Сент-Луїсі представила нам негритянську пресу країни. Звичайно ж, у редакції зайшла мова про расову проблему. Це давня біда Америки, яка час від часу спалахує ексцесами. Чорношкіре населення країни, за винятком нечисленної еліти, — на найнижчих шаблях суспільства, саме серед нього найбільше тих, кого називають «неблагополучними» людьми.

Аж до1964 року, через століття після Громадянської війни та скасування рабства, у деяких штатах ще існувало обмеження виборчих прав для темношкірих. На пальцях можна перелічити їх серед конгресменів. І це при тому, що темношкіре населення перевищує 30 мільйонів осіб.

Редактор газети «Вартовий» Мічел Вільямс, один із найцікавіших колег, із якими ми зустрілися, ставить питання про расизм ширше. Мова про моральну вину Америки перед негритянським населенням. Власне, все населення країни ділиться на три групи: основа нації — колишні емігранти з усього світу, здебільшого з Європи. Далі — корінне населення, індіанці, яких завоювали прибульці. Третя група — темношкірі афроамериканці, єдині, які прибули сюди не добровільно, а були силоміць завезені. Звичайно, їхні нащадки тепер нізащо б не хотіли полишити Америку. Але сотні років тому їхніх предків вирвали зі звичного устрою життя в Африці, силоміць завезли сюди й перетворили на рабів. «Я не знаю навіть, яке моє родове африканське ім’я, ім’я моїх предків, — сказав нам містер Мічел. — Адже «Вільямс» — це прізвище, яким колись наділив моїх предків рабовласник-плантатор».

Тому Америка, заявляють негритянські лідери країни, має визнати бодай моральну вину перед чорношкірими співгромадянами. Для якоїсь іншої країни можна було б і по-іншому сформулювати питання, але для країни, яка вважається зразком демократії, треба говорити саме так.

У нас одразу виникло аналогічне судження: так само треба говорити про моральну (і не тільки) вину колишньої комуно-радянської імперії СРСР перед поневоленими нею народами.

У штаті Міссурі ми відвідали також Університет журналістики в містечку Колумбія. Виявляється (ось вам реальна децентралізація), саме в цьому скромному місті найбільша журналістська вища школа США. 800 студентів, у тому числі з Європи, інколи з й українці, потрапляють сюди на навчання із повним забезпеченням. 4 роки навчання для здобуття вищої освіти та професії. Головна особливість навчання — величезна роль практики. Теорія, звісно, теж вивчається, але студенти університету вже видають повноцінну газету для 80 тисяч мешканців міста й околиць. Працюють також на радіо, телебаченні, отримують зарплату.

 

Вуличні музиканти

У Сент-Луїсі ми познайомилися з однією із сотень так званих «альтернативних» газет країни — «Ріверфронт тайм». Ці газети, по-перше, повністю безкоштовні для читачів, а по-друге, відрізняються свіжістю, нетрадиційністю думки навіть на фоні американської преси. «Ми — газета найбідніших верств суспільства, — сказав нам її редактор. — Але парадокс у тому, що друкуємось на кошти багатих, тобто на рекламу фірм». «Який смисл багатим фінансувати газету бідних?» — запитали ми. Смисл у тому, щоб якось цивілізовано зменшувати розрив між багатством і бідністю, знаходити соціальний, громадянський компроміс у суспільстві.

Запам’яталася і ще одна фраза редактора: «Ми не граємося в удавану об’єктивність, а висловлюємо свою точку зору, і це більш чесно, ніж удавана «об’єктивність і безсторонність».

На американській Півночі

Ще одна точка програми — місто Міннеаполіс, штат Міннесота, Північ США. Власне, це два міста-близнята, які давно зрослися. Навпроти Міннеаполісу, по той бік ріки, тієї ж Міссісіпі, — місто Сен-Пол, столиця штату. У мегаполісі разом із передмістями теж понад 2 мільйони мешканців. Американська Північ — це географічна широта нашого Києва, тому тут також буяло справжнє літо.

Ми побували в жіночій газеті штату, почули цікаві цифри. 70% жінок США вже працюють, а не сидять удома. Зростає роль жінок у бізнесі. На жаль, серед американських журналістів жінок лише десь 30%; незначне місце займає і жіноча тема в пресі, бідкалися нам колежанки. Але зрушення є: чимдалі більше дівчат вчиться на журналістів, юристів, медиків.

Зацікавила нас і громадська організація Рада новин. Це громадський суд над діяльністю преси. У Раді по 12 осіб від населення і самої преси. Люди, зачеплені публікаціями преси, спершу звертаються не в суд, а до цієї Ради. Рішення Ради не має юридичної сили, але має велику моральну вагу. Позивач одразу пише заяву до Ради, що буде згоден із будь-яким її рішенням і не подаватиме потім позов до суду.

В Міннеаполісі найбільший у США торговельний комплекс.

«Будьте уважні, тут 4 поверхи, не заблукайте», попередили нас перед тригодинним відвіданням комплексу. Утім за ці три години я обійшов ледве половину одного поверху цього гігантського торговельного міста.

У Міннеаполісі ми зустрілися з представниками української громади міста. Керівник її — мій давній і добрий знайомий, приятель Чернігівських Руху і «Просвіти» доктор Анатолій Лисий. Відомий медик, доля закинула його ще кілька десятиліть тому в еміграцію. Пан Анатолій багато років був головою Фундації імені Івана Багряного — потужної громадської організації, яка діє і нині й багато робить для України. Це, зокрема, популяризація життя і творчості видатного українського письменника, політичного і громадського діяча Івана Багряного, підтримка видавничої справи в Україні, безкоштовна передача книг з діаспори українським бібліотекам.

Анатолій Лисий постійно бував в Україні, в тому числі на рідній для нього Чернігівщині, був делегатом Всесвітніх Форумів українців. Востаннє приїздив сюди в період гарячої виборчої кампанії президентських виборів 2004 року як офіційний спостерігач від українців закордону. На жаль, кілька років тому пан Анатолій помер.

На цьому фото — Анатолій Лисий (другий справа), поруч — його дружина пані Дарія.

У готелі «Редіссон» у Сен-Полі, де ми мешкали, саме тими днями проходив всеамериканський конкурс краси серед школярок віком від 7 до 18 років. Ніколь Ланд брала участь у конкурсі як королева краси цього штату Міннесота. Ми познайомилися з нею та її мамою пані Валентиною, котра виявилася українкою, батько якої за півстоліття до цього емігрував до США. Так що українські дівчата відомі своєю красою і в Америці.

А тепер кілька побутових спостережень. Вражає дбайливе, уважне ставлення в Америці до простої людини, особливо престарілих, інвалідів. Саме тут ми вперше побачили одну цікаву річ, яка нарешті з’явилася і в нас, але через чимало років, і то поодиноко. Підходячи по тротуару до перехресть, ми бачили, що тротуар, який завжди вище від проїжджої частини, акуратно, полого «зчесаний» вниз, на рівень дороги. Тобто бордюри тут прибрано. Нам пояснили, що це необхідно, аби не стрибали по цих бордюрах інваліди на візках чи дитячі коляски. Подумалося тоді: як це просто. І, щоб дійти до цього, не треба якоїсь геніальної інженерної думки чи якихось великих витрат. Потрібно одне — увага до людини. А нам же десятки років товкмачили, що у світі капіталу, мовляв, «людина людині — вовк», а от у нас, при соціалізмі, — «друг, товариш і брат».

Ніколь Ланд, українка по матері, — королева краси штату Міннесота.

Ще деякі штрихи. Їду автобусом по Нью-Йорку. Дивлюся: в автобусі сидить чоловік на інвалідному візку. Думаю собі: як же він сюди потрапив і як виїде? І ось автобус під’їжджає до чергової зупинки. Інвалід натискає якусь кнопку на панелі, до нього поспішає водій, у свою чергу натискає ще якусь кнопку. І ось у відчинених дверях автобуса східці «складаються» в рівний майданчик. Інвалід заїздить на нього на своєму візку, далі східці-майданчик опускаються на рівень тротуару, й інвалід спокійно виїздить з автобуса. Ще натиск кнопки, східці знову розгортаються на місце, можна їхати далі. Нам пояснили, що інвалід на візочку може потрапити в автобус не так часто, але для всіх автобусів обовֹ’язковим є таке обладнання.

Їду ліфтом у готелі з 22-го поверху, де ми мешкали. У кабіні — кілька осіб. Раптом уже майже внизу, на 2-му поверсі, ліфт зупиняється, відчиняються двері, й у кабіну заходить молодий мужчина. На обличчях американців — жодного здивування, тим паче роздратування. Ніхто не нервує, мовляв, чого це таким людям дужий молодик зупиняє ліфт, щоб спуститися всього на один поверх. А, може, він дуже поспішає, може, з інвалідністю, такою, що важко спускатися на сходах? Та, врешті, яке кому діло до цього: людина має право зупинити ліфт, а оточуючі просто поважають право інших. В іншій ситуації вони скористаються якимось своїм правом. Усі домовилися поважати права, свободи інших — на цьому побудоване це суспільство.

Постійно ми бачили дружелюбність, гостинність, по-американськи усміхнені обличчя. Звичайно, це не означало, що в американців немає своїх проблем, їх вистачає, як і скрізь. Але навіщо виносити свої проблеми на люди, нервувати і псувати їм настрій. Хіба від цього проблем поменшає?

Ми прекрасно розуміли, що це країна-казка, але жити треба в себе вдома, в рідній країні. Просто хочеться, щоб це життя вдома теж було гідним.

Ми побачили велетенську, багату цивілізацію, яка давно йде попереду людства. І коли запитували американців, у чому головний секрет цієї могутньої цивілізації, нам відповіли, що головне — СВОБОДА. Свобода духу, думки, слова, розуму й рук людині, яка здатна творити такі чудеса.

Запам’яталася фраза одного американського колеги: «Ми лише прагнемо до абсолютної свободи слова, хоч в ідеалі її не існує. Але як гарно мати якусь мету, мрію, нехай і фантастичну».

Може, це дійсно фантазія — якесь ідеальне суспільство, ідеальне співіснування. Але нехай воно буде в нашій фантазії, тоді обов’язково існуватиме і в дійсності.

…В один з останніх днів в Америці, дещо стомившись від урбаністики, я знайшов у Міннеаполісі дивовижну місцину, так схожу на берег нашої Десни. Навіть місток над тихим плином води, хоч це була Міссісіпі, тут зовсім тиха, невелика. Ми прийшли сюди з кількома колегами, присіли. Вода повільно пливла на південь, до Атлантичного океану, де колись перемішається з водами наших Десни й Дніпра. До України, Чернігова здавалося так близько, і над водою схилилися наші земні дерева, а в траві спалахнули такі наші земні квіти… Квіти планети Земля. Я нарвав маленький букетик і довіз його через материки й океани додому, в Україну.

Петро АНТОНЕНКО

Фото автора.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро АНТОНЕНКО,

 редактор газети «Світ-інфо»

Фото автора

Далі буде

 

 

Опубліковано у Світ. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s