Рух — це життя!

Валерій Сарана: з 70-річчям?

Невже 70? Стрункий, підтягнутий. Звісно — спортсмен, турист, плаває на байдарках. Так що «в 70» якось не віриться. Або треба визнати, що і в 70 можна бути ось таким, і це не вік древніх дідів.

Валерій Юрійович. Валерій. Валера, як дружньо звертаються до нього найближчі друзі, товариші, соратники.

Але спершу, традиційно для ювілеїв, — суха біографічна довідка. Хоча б з Вікіпедії, Української Інтернет-енциклопедії.

Сарана Валерій Юрійович (народився 29 травня 1947 р.) — перший голова Чернігівської крайової організації Народного Руху України (1990 – 1992), відомий громадський діяч.

Народився в Києві. Батько — фронтовик, був студентом Київського університету, мати — студентка Київського педагогічного інституту імені М. Горького. Мати померла дуже рано, коли Валерію було півтора роки. Виховував дід Максим — священик у містечку Літки під Києвом. За спогадами сучасників, він мав прекрасний голос і дуже любив співати. Від нього, як вважає онук, у Валерія також любов до пісні.

Переїхав у Чернігів 1952 року після переведення батька до цього міста, де Валерій навчався у першій школі. «Хоча школа інша поруч була, — згадує Валерій Юрійович, — але батько віддав саме в першу, бо та була українською». У 1965 – 1970 роках навчався в Київському інституті народного господарства імені Д. Коротченка. Після проходження служби в армії працював у фінансових установах Чернігова, викладачем у Чернігівському юридичному технікумі.

З першими вітрами перебудови, національного і демократичного відродження активно долучився до громадського життя. Разом з такими активістами, як Василь Чепурний, Владислав Савенок, Анатолій Лащевський, Олексій Івченко, Леонід Отрюх, Богдан Луців, Владислав Бойко, у 1989 році виступив засновником Чернігівського обласного товариства української мови імені Т. Шевченка (нині «Просвіта»), де був обраний заступником голови.

На установчих зборах Чернігівської крайової організації Народного Руху України 9 липня 1989 року обраний співголовою організації, а 6 жовтня 1990 року — головою. Очолював організацію до 1992 року. Член оргкомітету та делегат установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову (вересень 1989 р.)

21 січня 1990 року. Делегація Чернігівського Руху на всеукраїнській акції «Акт Злуки», присвяченій річниці проголошення у 1919 році Соборності України. В першому ряду крайній справа  — Валерій Сарана.

Мітинги, які часто вів Валерій Сарана, розбудили Чернігів і всю область, на них уперше були підняті жовто-блакитні прапори, пролунали вимоги позбавлення КПРС керівної ролі, слова про незалежність України. Агітаційно-просвітницькі походи обласних Руху і «Просвіти» «Дзвін-90» та «Козацькими шляхами» (1991) стали важливими віхами подолання комуністичної гегемонії у свідомості жителів Чернігівщини, поклали початок відродження Гетьманської столиці Батурина.

29 січня 1991 року Валерій Сарана очолював делегацію Народного Руху на першому публічному вшануванні подвигу героїв Крут на місці бою з російськими більшовицькими військами. Тоді патріоти встановили березовий хрест на невеликому кургані. Відтоді щороку 29 січня на цьому місці вшановується пам’ять захисників УНР.

Тодішня комуністична влада за активну політичну і громадську діяльність неодноразово притягувала Валерія Сарану до адміністративної відповідальності, в тому числі за проведення несанкціонованих мітингів; він переслідувався КДБ, зокрема за доставку першої незалежної чернігівської газети «Громада» зі столиці Литви Вільнюса, де її друкували.

На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року Валерія Сарану висунули кандидатом у депутати по Новозаводському виборчому округу Чернігова. «Компартійні органи вели активну пропагандистську роботу проти мене як кандидата, що представляв політичну силу — Рух, який протистояв КПРС. У дискредитації мене КПРСівські агітатори не гребували нічим. Вони звинувачували мене у всіх смертних гріхах», — згадував Валерій Сарана.

Для боротьби з рухівським кандидатом було створено обласний штаб на чолі з другим секретарем обкому КПРС. Попри все, Валерій Сарана вийшов у другий тур виборів, де програв номенклатурному кандидату лише внаслідок фальсифікацій.

Під час заколоту ГКЧП у серпні 1991 року разом з головою обласного Товариства української мови імені Т. Шевченка Василем Чепурним підписав телеграму Президії Верховної Ради УРСР: «Протестуємо проти московського двірцевого перевороту. Такий Союз Україні не потрібен. Вимагаємо негайного виходу України зі складу СРСР».

Зі здобуттям Україною незалежності в першій її демократичній владі з 1992 по 1994 роки працював заступником представника Президента в області (аналог нинішньої посади голови обласної державної адміністрації) з гуманітарних питань.

У 1995 – 1996 роках — викладач у Чернігівському державному інституті економіки та управління. У 1996 – 1997 роках — керівник апарату фракції Народного Руху у Верховній Раді. Працював головним консультантом управління внутрішньої політики Адміністрації Президента (1998 – 2002), очолював одне з управлінь Державного комітету України з інформаційної політики (2003). Генеральний директор Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» (2003 – 2006), директор меморіального комплексу пам’яті героїв Крут (2007 – 2012). Нагороди: орден «За мужність» III ступеня (2009), Почесна Грамота Верховної Ради України (2009), ордени — Миколая Чудотворця, Архістратига Михаїла (Української православної церкви Київського патріархату, 2008 і 2009 роки).

* * *

Після цього «офіціозу» треба сказати ще про деякі суттєві речі, оскільки йдеться про громадського діяча. А саме — про владу і про партію Народний Рух та загалом національно-демократичні сили.

1 грудня 1991 року відбулися одночасно Всеукраїнський референдум про незалежність, а також перші президентські вибори. Прогнозованою стала величезна перевага «за» в голосуванні на референдумі — понад 92% голосів. Причому більшість проголосували «за» в усіх 25 областях України, включно з Кримом, не кажучи вже про український Донбас.

Але, сказавши «А», треба було б сказати «Б»: обрати абсолютно нову, некомуністичну владу, як зробили перед цим країни колишнього соцконцтабору (Польща, Чехословаччина, Угорщина). Однак на президентських виборах переміг Леонід Кравчук, колишній секретар ЦК Компартії. Причому Кравчук виграв вибори в один тур, з результатом 61,59% голосів.

Очевидно, на відміну від згаданих східноєвропейських країн, комунізовані й денаціоналізовані частини колишнього СРСР, Україна в тому числі, не змогли одразу відірватися від комуно-тоталітарного минулого. А ще прикро, що вже на тих виборах намітилися подальші розбрат і чвари національно-демократичних сил. Йдеться про висування аж трьох їхніх кандидатів на вибори президента. Чому не вдалося виставити спільну кандидатуру лідера цих сил, голови Народного Руху Чорновола? Згадаймо результати виборів, відсоток набраних голосів: В’ячеслав Чорновіл — 23,27, Левко Лук’яненко — 4,49, Ігор Юхновський — 1,74.

Леонід Кравчук пройшов складний шлях еволюції від представника владної номенклатури до державника. Але якою стала нова влада держави? Сформованою переважно з тої самої номенклатури, з вкрапленням у неї представників національно-демократичних сил, зокрема Руху, який, втім, скоро розсипався на цілу низку партій. Дуже непросте питання: чому не вийшло симбіозу, поєднання старої номенклатури, досвідчених фахівців, з новими патріотами? Чи хотів іти на таке поєднання перший президент Кравчук? Чи йшли на це самі демократи, насамперед Рух?

Урешті все завершилося вже через два з половиною роки, коли влітку 1994-го Кравчук в умовах політичної кризи дочасно подав у відставку. Відбулися (вперше) позачергові президентські вибори, які виграв ставленик тої самої номенклатури та нового капіталу Леонід Кучма. Виграв і наступні, був президентом рекордні понад 10 років, які й стали роками переформатування країни в олігархічне суспільство.

Але перед цим були перші два з половиною роки будівництва нової держави, роки значною мірою романтичні, сповнені ентузіазму, надій та, як виявилося, ілюзій.

Повертаємося до нашого ювіляра. Голова обласного Руху, природно, очолив ту невелику групу рухівців, демократів, які прийшли у владу, зайняв найвищу серед них посаду — заступника голови області, як і в більшості інших областей — з гуманітарних питань. Разом з Валерієм Юрійовичем у структури влади прийшли тоді Анатолій Бабкін, Сергій Соломаха, Лариса Куровська, у гуманітарні сфери — культуру, молодь, спорт. Згодом їм довелося почути чимало докорів від радикал-демократів за те, що, мовляв, і там не встигли щось зробити, і там. Мабуть, варто нагадати слова одного класика, котрий сказав, що діяча треба оцінювати не по тому, що він не встиг зробити, а по тому, що встиг.

Дещо встигли, але надто швидко наближалися переміни в країні — від романтичних ілюзій до прагматичної прози життя. Та й «випали» вкраплені у владу рухівці доволі швидко: влітку 1994-го, разом із президентськими, відбулися й місцеві вибори. «Кравчуківський» очільник області Валентин Мельничук їх програв, і не комусь, а останньому, перед крахом СРСР, першому секретареві обкому Компартії.

Тепер, оскільки йдеться про першого голову Чернігівського Руху, — про справи партійні. Історія головної національно-демократичної сили новітньої України — Народного Руху — різко розпадається на дві частини: злет і падіння, якщо не сказати — агонію. Мова про трагічний розкол Руху навесні 1999 року. Це була трагедія демократії, адже переважна більшість рухівців сприйняла цей розкол як «весну оновлення». Зокрема, в нас на Чернігівщині «в розкол» пішло десь відсотків 80 Руху. Тобто за тими, хто у вищому керівництві партії пішов проти її голови В’ячеслава Чорновола й ініціював таке «оновлення», яке завершилося розколом на дві партії. Більша частина врешті програла в суді назву Народний Рух України, перейменувалася в Український Народний Рух, а невдовзі — в третю назву — Українська народна партія, під якою й існувала майже півтора десятиліття.

При тому, що в Народного Руху на початку 1999 року були серйозні проблеми, партія потребувала оновлення, хіба розуміли ми — оновлюємо чи знищуємо партію? Принаймні, що беремо участь у спланованій ворогами демократії політичній грі в рік нових президентських виборів.

Результат — обидві партії, обидва уламки Руху, і НРУ, і УНП, опинилися на задвірках політикуму. Навесні 2013-го обидві партії начебто об’єдналися, шляхом самоліквідації УНП і влиття її в існуючий Народний Рух України. Але, виявляється, «самоліквідована» УНП і далі числиться в політикумі. Як же тут Рухові нині заявляти претензії на об’єднання демократичних сил, коли досі не розберуться з об’єднанням партії.

Зараз почалися спроби оновлення Руху, в тому числі в області. До нього, до його керівництва (обласного і всеукраїнського), прийшли нові люди, мабуть, з впливом і грошима. З одного боку — вони абсолютно невідомі, «незасвічені» в попередні рухівські десятиліття, з іншого — дехто вважає, що саме вони оживлять партію, на відміну від давно «засвічених».

Долучено до цього процесу й першого голову Чернігівського Руху Валерія Сарану. Днями він виступив зі зверненням до рухівців. Воно доволі цікаве. «Я був свідком та учасником найбільшого тріумфу Руху, бо саме Рух став тією провідною силою, яка привела Україну до незалежності… Але ж був і свідком та, мабуть, і учасником подій, які призвели до його політичного ослаблення через розколи та внутрішньопартійну колотнечу».

Як чесна й інтелігентна людина, якою, безумовно, є наш ювіляр, Валерій Сарана мужньо визнає, що був «і учасником подій», тобто розколу Руху.

Не для ювілейної публікації, але можна було б додати, що «політичне ослаблення через розкол та внутрішньопартійну колотнечу» тяжко вдарило і по національно-демократичному спектру області.

Але ювіляр вболіває і застерігає на майбутнє (продовження згаданого звернення): «Сьогодні, коли до партії прийшла велика група молодих енергійних політиків, з життєвим та політичним досвідом, із сучасним баченням шляхів подальшого розвитку партії, шляхів виходу України з кризи, мені здається, що саме ці люди здатні повернути Руху його колишню славу і силу.

Тому мене насторожує, коли спостерігаю якісь «підкилимні» ігри, групівщину, політичні інтриги, які знову, вкотре, можуть призвести до розколу партії, до ослаблення поступу вперед, який намітився в Русі останнім часом».

Що ж, сподіваймося на краще. Адже прикро, що через два з половиною десятиліття розвіялося багато ілюзій тих романтичних років.

…Але таким людям треба віддати належне. Вони були першими, їм було найважче. Бо, як сказав поет, «Сміливим легко бути, як дозволять». Їм є що згадати, їм є за що подякувати. Вони тепер «сімдесятники», але молоді душею. Не так давно відзначив 70-ліття ще один з лідерів чернігівського Руху — Іван Федорович Панченко. Цього року відзначив уже 80-річчя старший товариш Валерія Юрійовича, його побратим, соратник  Валентин Миколайович Ральченко. А багатолітньому секретареві обласного Руху Михайлові Дмитровичу Данилюку вже за 80. З цієї когорти перших — і Валерій Юрійович Сарана.

З ювілеєм, Валерію! Як казали давні римляни (а тобі, туристові, відома ця мудрість), «Рух — це життя!»

Петро АНТОНЕНКО

 

 

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s