Архіви Служби безпеки розкривають свої таємниці


dscn0962Наша співрозмовниця — співробітник архіву Управління Служби безпеки України в Чернігівській області Тетяна ГАПІЄНКО.

— Тетяно Андріївно, представтеся нашим читачам.

— Гапієнко Тетяна Андріївна, співробітник архіву Управління СБ України в Чернігівській області. Військовослужбовець, у системі СБ України з 1992 року, зокрема в архіві — з 2007 року. Закінчила стаціонарне відділення історичного факультету Чернігівського педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «вчитель історії та правознавства».

Що зараз являє собою архів Управління? Які в ньому матеріали, скільки судово-слідчих справ, за який період? Хто основні фігуранти цих справ?

— Архівні фонди Управління за часом створення документів поділяються на дві частини: 1917 – 1991 роки (так звана радянська доба) та від серпня 1991 року й до сьогодні (доба незалежної України).

%d1%81%d0%b1%d1%83Документи 1917 – 1991 років входять до складу Національного архівного фонду України, оскільки мають культурну й історичну цінність. Свого часу ці документи створювалися винятково для забезпечення оперативних потреб радянської спецслужби, але з розпадом СРСР та, як наслідок, утворенням незалежної держави Україна вони склали той інформативний пласт, що відображає історію духовного й матеріального життя українського народу та інших народів, має культурну цінність і є надбанням української нації (саме цієї частини архіву стосується Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років» від 2015 року).

Інша частина архіву, яка створена в результаті діяльності СБ України та не входить до НАФ України, поки що використовується виключно в службовій діяльності. З плином часу, коли буде втрачена оперативна актуальність, ці архівні документи теж належатимуть до НАФ України, стануть доступними для широкого загалу.

Регіональні архівні підрозділи СБ України складають Галузевий державний архів СБ України. Фінансування, матеріальне, кадрове й організаційне забезпечення архіву здійснює Служба безпеки України. Водночас у своїй роботі співробітники архіву, окрім наказів і розпоряджень керівництва СБ України, керуються рішеннями Державного комітету архівів України, його методичними рекомендаціями та встановленими правилами роботи, низкою Законів України («Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років», «Про звернення громадян» тощо).

dscn0971Варто зазначити, що в нашому архіві зберігається близько 13 тисяч архівних кримінальних справ, що відтворюють досудове слідство щодо однієї або декількох осіб. Оскільки до 1943 року (та в 1953 – 1954 рр.) радянська спецслужба виконувала ще й функцію міліції (боротьба з криміналітетом), частина цих справ не підпадає під дію Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», адже їх фігуранти засуджені за вбивства та злочини проти людяності. До цієї категорії також належать особи, які в роки Другої світової війни співпрацювали з окупаційною владою.

На сьогодні в архіві нараховується близько 7,5 тисячі справ щодо нереабілітованих осіб та близько 5,5 тисячі справ щодо реабілітованих. Основна частина архівних матеріалів створена в 1920 – 1940 роках. Після смерті Сталіна їх кількість стрімко зменшилася. Фігуранти цих справ — переважно селяни й містяни, яким зазвичай інкримінувались антирадянська агітація, критика заходів радянської влади, збройний опір цим заходам. У 1937 – 1938 роках заводили чимало справ стосовно партійних діячів, звинувачених в антидержавній діяльності. Роки німецько-радянської війни залишили по собі масив архівних справ, фігурантами яких є колишні червоноармійці, звинувачені в дезертирстві та, як наслідок, співпраці з німецькою владою.

Які зміни відбувалися в архіві в роки незалежності України? Насамперед щодо розсекречення архівів, передачі справ до загальних архівів.


Як я вже зазначила, архів радянської спецслужби створювався виключно для службової діяльності (зокрема, для тотального контролю за населенням, особливо за тією його частиною, яка мала забарвлення неблагонадійності). Усіх, хто так чи інакше потрапляв до поля зору, вносили до так званої оперативно-секретної картотеки. Остання існувала на регіональному, республіканському та союзному рівнях. За цією картотекою перевірялись особи, які планували закордонні поїздки, працевлаштовувалися на роботу до партійних або правоохоронних структур тощо. Якщо на особу або її близьких родичів знаходили відповідні дані, її кар’єра або поїздка за кордон були під великим питанням.

003Ніхто тоді й гадки не мав, що в майбутньому ці архіви використовуватимуть з іншою метою — для відновлення історичної пам’яті, справедливості та правопорядку, встановлення історичної правди. Саме з цією метою був виданий Указ Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 року «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки». Архівом Управління було передано до Державного архіву Чернігівської області близько 12 тисяч архівних кримінальних справ щодо реабілітованих осіб (5,5 тисячі залишилося) та 63 тисячі фільтраційних справ щодо осіб, що були повернуті в СРСР після закінчення Другої світової війни. Згідно з Указом протягом шести місяців усі справи стосовно реабілітованих осіб мали бути передані до держархівів. Однак цей процес у масштабах України затягнувся майже на 10 років і, так і не закінчившись, був зненацька призупинений. Головною причиною називався брак приміщень у державних архівах.

У січні 2009 року видано Указ Президента України «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні». На його виконання було приведено у відповідність до чинного законодавства грифи секретності майже півмільйона архівних документів, що зберігаються в архіві Управління. Розгорнули активну роботу з пошуку та публікації раніше невідомих документів про Голодомор, політичні репресії, український визвольний рух. Під егідою СБ України вийшли друком такі видання: чотиритомник «Великий голод в Україні»; «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених»; «Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941р. Документи ГДА СБ України»; добірка видань у семи томах за темою «Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття» («Операція «Сейм» 1944 – 1946», «Акція «Вісла» 1947» тощо).

У травні 2009 року в Управлінні відкрито інформаційно-довідкову залу (ІДЗ) та електронний архів. ІДЗ містить такі масиви інформації: «Український мартиролог ХХ століття» (база даних щодо 460 тисяч фігурантів архівних кримінальних справ, що зберігаються в системі архівів СБ України); «Саксонські меморіали» (база даних, створена німецькою стороною, щодо 260 тисяч осіб, які загинули в німецьких концентраційних таборах і донедавна вважалися безвісти зниклими); списки військовополонених, похованих в Україні; списки репресованих українців, що відбували покарання в Республіці Казахстан; тематичні добірки (наприклад, документи ОУН про окупаційну політику німців у 1941 – 1944 рр.) тощо.

img001Електронний архів містить відскановані копії оригіналів документів, що зберігаються в архівах у системі СБ України та доступ до яких раніше був закритий. Ці документи є важливим історичним джерелом. Зокрема, саме в архіві нашого Управління знайдені унікальні фотографії, що засвідчили важку добу Голодомору — трагічної сторінки історії України, адже цей геноцид був не лише фізичним, а й духовним, оскільки йшлося про знищення традицій, культури, людської пам’яті та гідності. Світлини зроблені професійним фотографом, уродженцем і мешканцем Батурина Боканем М.Ф. та його сином. Наприклад, одна з них, датована 02.04.1933 року, має підпис автора: «300 дней (триста) без куска хлеба к скудному обеду». 1937 року «за виготовлення фотознімків релігійно-антирадянського характеру» батько й син були засуджені відповідно до 8 та 5 років позбавлення волі, їхня подальша доля невідома. Реабілітовані 1990 року.

ГДА СБ України є першим і поки єдиним з архівів на пострадянському просторі, що опублікував путівник свого архіву, де розкрито структуру архівосховищ і подано короткий огляд його фондів (виданий 2009 року).

Які зміни в роботі архіву після ухвалення парламентом у 2015 році законів про декомунізацію, зокрема про вільний доступ до архівів?

— Так, цей закон є революційним. Адже, з огляду на вищезазначені кроки щодо відкритості архівів, залишались обмеження щодо доступу до справ з інформацією стосовно осіб, які в той чи інший спосіб співпрацювали з радянською спецслужбою. Також Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» обмежувався доступ до всіх архівних документів на 75 років від часу їх створення. Були й інші законодавчі обмеження. І лише Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років» зняв їх. Тепер обмеження на доступ до архівної інформації може бути лише в тому разі (й лише на 25 років), якщо жертва репресивних органів (члени її сім’ї чи родичі) звернулися протягом одного року від дня набрання чинності цим Законом із клопотанням до розпорядника архівної інформації (до нашого архіву з таким клопотанням не звернулася жодна особа). Окремим пунктом ст. 8 Закону зауважується, що «архівна інформація репресивних органів про штатних або позаштатних працівників репресивних органів є відкритою, доступ до якої не може бути обмежений з будь-яких підстав». Згідно з п. 2 ст. 11 Закону, відповідальність за форму та зміст оприлюдненої архівної інформації несе особа (а не архів, як раніше).

Також передбачене створення Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті та передача до нього архівних документів радянської доби протягом двох років від дня набрання Законом чинності (травень 2015 року).

Хочу зазначити, що та частина нашого архіву, яка має бути передана, ще перебуває на території Управління, але ми вже підготували всі необхідні юридичні процедури для передачі. Тому всіх, хто має на меті відвідати архів, хотілось би закликати пришвидшити цей процес, оскільки потім ці справи у нас будуть відсутні.

Хто і як може користуватися матеріалами архіву?

— Така можливість надана як громадянам України, так і особам без громадянства та іноземцям. Доступ до носіїв архівної інформації здійснюється після письмової заяви на ім’я начальника Управління, на підставі документа, що засвідчує особу, та заповненої анкети відвідувача читальної зали. Опрацювати оригінали документів громадяни можуть у читальній залі. Вони мають можливість за допомогою власних технічних засобів виготовити копії архівних документів або замовити їх за рахунок Управління (безкоштовно). Заяву щодо роботи в архіві можна надіслати як на поштову скриньку (14013, м. Чернігів, вул. Шевченка, 28), так і на електронну (usbu_chg@ssu.gov.ua).

Також можна щодня (окрім вихідних і святкових днів) без будь-якої попередньої домовленості відвідати ІДЗ та електронний архів з метою пошуку інформації щодо тих масивів інформації, про які я говорила вище. Можна безкоштовно та швидко отримати будь-яку довідкову інформацію. Тел. для довідок: (0462) 65-54-36, (0462) 65-54-38.

— Стосовно яких питань люди звертаються до архіву? Який основний контингент тих, хто звертається?

Тих, хто звертається до архіву, можна поділити на дві категорії: науковці (працюють під егідою наукових закладів, музеїв тощо) та пересічні громадяни, які, скажімо, пишуть історію свого населеного пункту або шукають інформацію про репресованих родичів. Левова частка саме таких звернень. Але є звернення з питань соціально-правого характеру (наприклад, підтвердити проходження служби в Афганістані, надати довідку до органів соцзабезпечення колишнім співробітникам). Протягом останнього року було декілька звернень, які стосувалися надання архівних документів щодо національності близьких родичів (наприклад, євреї, поляки). Зазначені довідки надаються до посольств для оформлення документів для постійного проживання в тій чи іншій країні (карта поляка тощо).

Якщо аналізувати відвідувачів за віковою категорією, то більшість із них — люди середнього або старшого віку. Молодь звертається вкрай рідко. При цьому в нашому архіві не працював жоден студент-історик місцевого педуніверситету.

— Які були цікаві, неординарні ситуації при звертанні людей до архіву?

— Цікавим є той факт, що більшість громадян упевнена, що в архіві на кожну особу існує якась справа. І я розповідаю, що, по-перше, було дві чистки архівів (1954 та 1991 рр.), коли кількість одиниць зберігання зменшилася, наприклад, у центральному оперативному архіві КДБ у Москві в дев’ять разів. А така ситуація була тоді по всьому СРСР. По-друге, великими були втрати фондів під час евакуації в роки Другої світової війни. Те, що на сьогодні залишилось, — це, я думаю, менша частина від того, що було колись. Адже абсолютно всі справи, провадження по яких велось у 20 – 50-ті роки ХХ ст., були перереєстровані в 1960-их роках, а первинні журнали реєстрації знищені.

Улітку 2014 року до архіву Управління звернулася співвітчизниця, яка вже 20 років поспіль мешкає в США, в Маямі, має туристичний бізнес. Вона прийшла із сином, щоб знайти інформацію про репресованого дідуся, оскільки чула про доступ до архівів СБ України. Коли я завела їх до ІДЗ і почала переглядати архівно-пошукову базу «Український мартиролог ХХ століття» та знайшла потрібну інформацію, відвідувачка почала плакати. Це були сльози радості та здивування, що в Україні, про яку не всі знають в Америці, можна так просто і швидко віднайти потрібну інформацію. Жінка була вкрай здивована доступністю до інформації, розпорядником якої є спецслужба. Ознайомившись власноруч з архівною кримінальною справою на дідуся, отримавши відповіді на запитання про добу німецької окупації на Чернігівщині, відвідувачка зауважила, що в її голові відбулася революція і що тепер вона всім буде з гордістю розповідати про те, що в Україні сталися грандіозні зміни.

Пам’ятаю відвідини архіву сивочолим дідусем із Криму, який шукав інформацію про свого репресованого родича. Він народився  1931 року, і коли йому був майже рік, у розпал Голодомору, його, вже непритомного, вкинули до ями з трупами померлих односельців. Коли селяни прийшли, щоб закидати трупи землею (а це було теплої пори року), жаліслива жіночка, побачивши тільце маляти, вирішила впевнитися, що дитя дійсно мертве (а до цього в селі вже були випадки, коли ховали не мертвих, а непритомних). Жінка взяла люстерко й піднесла до носика дитини. І яким було її здивування, коли на люстерку з’явилися сліди конденсату (хлопча дихало). Його дістали з ями, загорнули в полотно й віднесли до родичів (батьки хлопчика на той час померли). Як розповідав дідусь, місцева бабця-знахарка зробила відвар якоїсь трави, і цим відваром через соломинку декілька днів поїли дитину, поки вона прийшла до тями. Потім родичі виміняли за сімейні реліквії молока і теж по декілька крапель давали малюку. Коли запрацювали його шлунок і кишечник, почали давати «суп із зелені». Так хлопчика врятували, але через пережитий стрес до 5 років він практично не ріс, дуже мало рухався. І хоча залишився невеликим на зріст, але став спритним, сильним, розумним чоловіком, архітектором, лауреатом Шевченківської премії. Мешкав під Львовом, а незадовго до окупації Криму переїхав туди на проживання за рекомендацією лікарів.

Коли проаналізувати ситуації, в яких люди звертаються до архіву Управління з метою пошуку інформації про своїх репресованих родичів, варто зауважити, що в більшості випадків вони цю мету подумки виношували роками, а, може, й десятиліттями. Одних зупиняв страх, інших — зневіра в те, що можна віднайти правду. І коли сьогодні цей намір можна реалізувати без будь-яких перешкод і формальностей, відвідувачі часто-густо бувають розгублені й розчулені. Вони розповідають найрізноманітніші життєві історії, які випали на долю українців упродовж радянської доби. Я часто їх переказую вдома доньці-школярці, котра слухає це як казку. Особисто мене завжди приємно дивує те, що, незважаючи на страждання, тортури, злидні, описані в цих розповідях, у більшості випадків домінує добро, людяність і милосердя. Мабуть, саме заради цього варто вивчати історію сім’ї, роду, країни, щоб розуміти, що в усі часи найбільшою цінністю є духовність в усіх її проявах. Що саме ми, українці, з діда-прадіда живемо на цій землі й саме ми творимо її історію.

— Яку участь бере архів у суспільних заходах обласного й міського масштабу?

— Представник архіву брав участь у презентації книг, виданих під егідою СБ України та присвячених Голодомору; в презентації експозицій обласного історичного музею імені В. Тарновського, присвячених Голокосту та остарбайтерам; у підготовці телепередач, статей у друкованих та Інтернет-виданнях.

Як архів допомагає історикам, дослідникам, журналістам у підготовці до друку книг, публікацій? Що саме вийшло у світ із використанням матеріалів архіву?

Як відомо, саме архівні матеріали часто є першоджерелами, які розставляють усі крапки над «і». Саме в системі архівів СБ України зберігаються документи, які, з одного боку, зафіксували таємні дії радянської влади, а з іншого боку — картину опору цьому тоталітарному режиму. Саме в наших архівах зберігаються матеріали щодо злочинної діяльності окупаційної німецької влади в роки німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр.

Радянська влада сформувала переконання, що еталоном геноциду, абсолютного зла, злочинів проти людяності є діяльність Німеччини в роки Другої світової війни. На цьому фоні діяльність «рідної, справедливої» влади, відтворена в архівних наказах і розпорядженнях, протоколах допитів, статистиці арештів і допитів, у конфіскованих щоденниках і світлинах, — це жах, що викликає шок. Лише усвідомивши цю інформацію, можна очиститися від неправди, оцінити велич національних героїв, усвідомити трагедію українського народу в ХХ столітті та не допустити її повторення в майбутньому. Особливо це важливо знати сьогодні, коли сусід-агресор, що є правонаступником СРСР, розгорнув війну з метою загарбати Україну територіально та ідеологічно.

dscn0960Із посиланням на матеріали архіву Управління вийшли безліч статей у наукових часописах («Сіверянський літопис», «Скарбниця української культури» тощо) та в окремих виданнях як науковців, так і краєзнавців-аматорів: Олександр Ляшев,  «Козаки та селяни с. Роїща Роїської сотні Чернігівського полку», «Нарис церковної історії села Роїща»; збірник статей і матеріалів «Пакуль. Поживемо тут»; Віктор Моренець, Віталій Шевченко,  «Ічнянці в Армії УНР»; Людмила Студьонова,  «Право на безсмертя»; статті, оприлюднені в матеріалах 8-ого та 9-ого міжнародних наукових семінарів «Євреї Лівобережної України. Історія та культура» та інші.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО,  редактор газети «Світ-інфо» 

 

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s