Славні містечка Чернігівщини

Наші колишні райцентри

 До 50-річчя останнього «переформатування» районів області

%d0%b1%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b7%d0%bd%d0%b0Останнього на цей момент, бо давно ширяться ідеї нової адміністративно-територіальної реформи України. Можливо, це чергова «сверблячка» наших реформаторів, аби показати, нібито щось таки «реформується». З іншого боку, давненько вже в нас не «переформатовували» адміністративного устрою у варіанті перекроювання меж районів. У нашій області востаннє це було якраз 50 років тому, в грудні 1966 року.

На фото:  Березна, Церква Вознесіння, знищена за радянської влади

Така стабільність має пояснення. Після численних експериментів у перші пореволюційні десятиліття, коли перекроювалися не лише межі районів, а й областей, створювалися так звані «округи», нарешті повернулися до випробуваного адміністративного устрою. Він існує в наших краях вже понад два століття — і за самодержавства, і в радянські часи, перейшов і в нашу незалежну державу. Єдина зміна в радянські часи — зникли такі адміністративні одиниці, як волості. Бо до того існували чотири рівні адмінустрою: губернія — повіт — волость — село. До речі, це сьогодні існує в сусідній Польщі, де аналогами згаданого є воєводство — повіт — гміна — село. Оскільки в нас почався процес створення об’єднаних громад, то відновлюється якийсь аналог волості — громада буде чимось середнім між нинішніми районом і сільською радою.

Ось уже 50 років Чернігівщина має 22 райони. І нині маємо ще 4 міста обласного підпорядкування: Чернігів,  Ніжин, Прилуки, Новгород-Сіверський.

Отже, останнє переформатування районів (у плані утворення нових) здійснили в грудні 1966 року. Того року й попереднього це було відновлення кількох районів, похапцем ліквідованих  попередніми роками.

Їх ліквідація та укрупнення були в руслі численних реформ веселого реформатора Микити Хрущова, очолюваної ним комуно-радянської влади. Хрущовські реформи — то окрема тема. Узагалі ключовою навіть не реформою, а доволі кардинальною трансформацією СРСР за Хрущова був доволі помітний відхід від тоталітаризму. Прийшов до влади одразу після смерті Сталіна 1953 року, Хрущов ініціював уже через три роки розвінчання культу особи Сталіна, викриття найбільш кричущих злочинів комуністичного режиму, реабілітацію жертв політичних репресій. Цей процес було названо «відлигою». Тривала вона всього кілька років. Це не було кардинальне руйнування тоталітаризму, а лише «підчищання» найбільш одіозних його проявів. А з поваленням Хрущова восени 1964 року і обранням лідером СРСР Леоніда Брежнєва почався процес згортання критики тоталітаризму та його відновлення у м’якій формі, що отримало назву «застою».

Усе це — щодо високої політики. В адміністративній, соціально-економічній сфері експериментам часів Хрущова можна було лише дивуватися. Створили Раднаргоспи (Ради народного господарства), що якоюсь мірою були не лише економічними, а й адміністративними структурами. Знаменита «кукурузація», коли  звичайну сільгоспкультуру кукурудзу возвели в якийсь культ і сіяли мало не за Полярним колом. Поламали усталену10-річну середню школу, перетворивши на 11-річну (це було анульоване поверненням 10-річки вже 1966 року). Проте куди тут Хрущову до нинішніх реформаторів освіти, які вже не придумають, у який ще бік «смикати» нашу середню освіту і по скільки років навчати дітей.

Нарешті, за Хрущова дійшло до того, що навіть обкоми Компартії поділили на промислові й сільськогосподарські. Що одразу знайшло відгук в одному з політичних анекдотів, яких ходило тоді безліч. Анекдот такий. У селі бабу побив п’яний чоловік. Їде вона в обком партії, як у вищу владу області, скаржитися на діда. А їй кажуть: «Ви, бабо, із села, а в нас промисловий обком. Ідіть у сільський». Баба туди: так, мовляв, і так. А їй: «Вас, бабо, дід чим ударив? Балалайкою? Тоді йдіть у промисловий обком. От якби ударив граблями, тоді до нас».

Жарти жартами, але наламали дров із районами тоді чимало. І всього за кілька років довелося все відновлювати. Прослідкуймо всі зміни в устрої області в пореволюційний час. І згадаймо цікаву історію багатьох колишніх районних центрів. Серед них є й древні міста княжих часів, як Любеч чи Остер. Є й наша славна гетьманська столиця Батурин. Є й сотенні міста козацьких часів.

Адміністративний статус населених пунктів, що були райцентрами, змінювався. Наприклад, нинішні міста Мена, Сновськ (Щорс), Бахмач були селищами міського типу, Бобровиця — навіть селом, і навпаки: нинішні смт Олишівка, Понорниця і навіть нинішнє село Іваниця були в статусі міст.

Можливо, й треба було проводити якісь адміністративні реформи, укрупнювати райони, надто дрібними були деякі. Хоч, між іншим, за багатолюдності тодішніх сіл, особливо перед Голодомором і війною та й у повоєнні роки, ті райони, навіть невеликі, нічим не поступалися за населенням нинішнім.

Тому навіть коли укрупнення районів, ліквідація деяких райцентрів як таких за статусом і були часом необхідними, деяких із цих районних містечок нині шкода. Бо після втрати статусу райцентру їх чекало одне спільне — занепад. Зрозуміло, з ліквідацією райцентру зникали тут адміністративні районні установи: райвиконком, відділи освіти, культури, соцзабезпечення і т. д. Слідом дрібнішали і районні виробничі структури — шляховий відділ, електромережі, райсільгосптехніка в кращому разі перетворювалися на дільниці районних структур. За цим відбувалося, здавалося б, зовсім не обов’язкове зникнення цегельних і льонозаводів, хлібозаводів, молокозаводів, інших підприємств. Виробничі зони багатьох колишніх райцентрів нині стоять пусткою і руїною. Звісно, швидко бідніла й соціальна сфера цих містечок.

Але перейдімо до статистики, далі — інформація Української Вікіпедії.

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»

 Історія адміністративно-територіального поділу Чернігівської області

Чернігівська область була утворена в жовтні 1932 року в складі 32-ох районів, переважно виділених із Київської, а також із Харківської областей. Наприклад, до Харківщини належали Прилуцький район (до революції — повіт Полтавської губернії), Талалаївський і Варвинський. Ось ці райони нової області (для економії місця називаємо райцентри): Бахмач, Березна, Бобровиця, Борзна, Буринь, Варва, Талалаївка (район називався Велико-Бубнівський), Глухів, Городня, Дмитрівка, Добрянка, Іваниця, Ічня, Козелець, Конотоп, Короп, Корюківка, Кролевець, Мала Дівиця, Мена, Недригайлів, Ніжин, Новгород-Сіверський, Носівка, Олишівка, Остер, Понорниця, Прилуки, Путивль (цей район, що в нинішній Сумській області, називався Путивльський національний російський), Ріпки, Ромни, Семенівка, Середина-Буда, Сновськ, Чернігів, Шостка. 1 грудня 1933 р. скасований Чернігівський район. Їх в області стало 35.

У січні – лютому 1935 р. утворені такі 20 районів: Батуринський, Глинський, Грем’яцький, Дубов’язівський, Козлянський, Комарівський, Куликівський, Лосинівський, Любецький, Ново-Басанський, Сміливський, Сосницький, Срібнянський, Тупичівський, Хильчицький, Холминський, Шалигинський, Есманський, Яблунівський, Ямпільський. 25 травня 1935 р. Сновський район перейменований на Щорський — через перейменування міста. 31 серпня 1935 р. Есманський район перейменований на Червоний (центр — Червоне). У жовтні 1935 р. Козлянський район перейменований на Михайло-Коцюбинський. У 1938 році Чернігівський район відновлено, і в області стало 56 районів — пік, найбільша кількість за весь час існування області.

10 січня 1935 року була утворена нова область республіки — Сумська, за рахунок Чернігівської. До її складу було передано 17 районів нашої області, в тому числі з такими чималими і в більшості історичними райцентрами, як міста Глухів, Конотоп, Кролевець, Путивль, Ромни, Шостка, а також Талалаївка. У нашій області залишилося 39 районів.

Нові реформування почалися через два з лишком десятиліття, після війни. 21 січня 1959 р. скасовані Грем’яцький, Добрянський, Іваницький, Комарівський, Тупичівський, Яблунівський райони. 10 вересня 1959 р. скасовані Новобасанський і Срібнянський райони. 30 листопада 1960 р. скасовані Батуринський, Березнянський, Корюківський, Олишівський, Холминський райони.

Масове скорочення районів, у тому числі багатьох нинішніх, відбулося 30 грудня 1962 р.: були скасовані Борзнянський, Варвинський, Городнянський, Дмитрівський, Коропський, Куликівський, Лосинівський, Любецький, Малодівицький, Михайло-Коцюбинський, Носівський, Остерський, Понорницький, Сосницький райони. Бахмач, Городня і Корюківка були віднесені до міст обласного підпорядкування. Весь 1963 рік Чернігівщина мала найменше в своїй історії районів — 12.

Експерименти закінчилися одразу після відсторонення від влади Хрущова. Вже 4 січня 1965 року були відновлені Борзнянський, Городнянський, Коропський, Носівський, Сосницький, Срібнянський райони. 8 грудня 1966 року відновили Варвинський, Корюківський, Куликівський, Талалаївський райони.

Відтоді область має 22 райони. Називаємо їх райцентри: м. Бахмач, м. Бобровиця, м. Борзна, смт Варва, м. Городня, м. Ічня, смт Козелець, смт Короп, м. Корюківка, смт Куликівка, м. Мена, м. Ніжин, м. Новгород-Сіверський, м. Носівка, м. Прилуки, смт Ріпки, м. Семенівка, смт Сосниця, смт Срібне, смт Талалаївка, м. Чернігів, м. Сновськ.

Як буде далі, побачимо. А зараз коротко — про історію деяких колишніх райцентрів. Вона досить цікава, ця частка історії нашої древньої Чернігівщини.

Історія колишніх райцентрів

Березна, селище Менського району

Перша згадка про нього — 1152 рік. Населення — 4719 осіб на початок 2016 р. Поштовий індекс — 15622. Телефонний код: 04644. Найближча залізнична станція — Чернігів, 36 км. До райцентру автошляхом — 40 км.

Поблизу селища знайдені римські монети II ст., а також курганний могильник і городище Замковище періоду Київської Русі (Х – ХІІІ ст.), які були залишками міста Березоя. Від ХІ ст. Березой входив до складу Чернігівського князівства. На початку жовтня 1239 р. князівська дружина і все доросле населення хоробро захищало місто від монголо-татарського нашестя. Усі захисники полягли в бою, а жінок і дітей, які сховалися в церкві Благовіщення, нападники спалили.

На початку XVII ст. Березна отримала Магдебурзьке право. Тут бурхливо почали розвиватися ремесла. Були створені цехи шевців, кравців, кушнірів. У першій половині XVII ст. Березна належала коронному гетьману Речі Посполитої Миколі Потоцькому. Після визвольної війни 1648 – 1654 рр. місто стало центром Березнянської сотні Чернігівського полку.

Від 1781 року після ліквідації царями полкового устрою Березнянський повіт входив до складу Новгород-Сіверського намісництва. У Березні тоді нараховувалося 7,4 тис. жителів. Після утворення Малоросійської губернії 1802 року перетворилося на заштатне місто Чернігівського повіту Чернігівської губернії. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у місті були поширені такі ремісничі професії: чоботарі, ткачі, кравці, ковалі, столяри, теслярі, срібляники, малярі, гончарі, римарі, сиричники, шапкарі, кушніри, котлярі, олійники, пивовари, солодовники, бондарі, шаповали, колісники, склярі, винокури, перепечаї, коновали. Вони об’єднувалися в цехи. Крім того, ще були годинникарі, перукарі, музиканти та ін.

Найбільшим цехом був шевський. Багато десятиліть Березна тримала марку лівобережної столиці хромових чобіт. У місті знаходилися також одна салотопня, п’ять маслобоєнь, шість кузень, дві круподерки, близько 20 млинів і два цегельні заводи. Березна займала одне з перших місць з виготовлення вина і отримуваному прибутку від його збуту.

Березна була також відома як значне торгове містечко на Лівобережній Україні. Від XVIII ст. тут щороку відбувалося три великих ярмарки: літні на Вознесіння і на Успіння, зимовий — на Миколу. Базари відбувалися щотижня в понеділок, середу та п’ятницю. На Березенські торги привозили товари не лише з навколишніх сіл, а й із міст Стародуба, Калуги, Борзни, Ніжина, з Дону. Березнянські купці їздили тогувати на Дон, у Крим, Польщу, Німеччину, Прибалтику, Москву, Борисов, Вітебськ.

У містечку нараховувалося 6 церков. Найбільш відома з них — Вознесенська, побудована 1761 року ніжинським майстром П. Шолудьком. Вона була дерев’яна, з п’ятьма банями. На жаль, церкву знищила більшовицька влада в 1929 – 1930 роках.

1866 року в містечку налічувалося 1547 дворів, 8451 житель. Діяла поштова станція, свічний і три цегельні заводи, парафіяльне училище, жіночий пансіон, церковнопарафіяльні школи, шпиталь.

Під час Другої світової війни нацисти замучили й розстріляли в Березні 376 мешканців.

Нині в Березні діють дві загальноосвітні школи, допоміжна школа-інтернат, музична школа, лікарня, аптека, дитячий садок, відділення зв’язку, будинок культури, краєзнавчий музей ім. Г. Верьовки, 2 бібліотеки.

Відомі уродженці Березни: Григорій Верьовка (18951964) — композитор і хоровий диригент, педагог; Аврам Гребень — український лірник.

Сучасники: Микола Железняк — автор понад 140 наукових публікацій, в.о. директора Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, кандидат філологічних наук; Іван Корбач — журналіст, письменник, краєзнавець, автор книг про Березну; М. Колесник — відомий художник.

Село Грем’яч, Новгород-Сіверський район

Населення — 1 399 осіб. Найпівнічніша точка України. Уперше згадується 1604 року. На території села виявлено 2 городища (6 – 3 ст. до н.е.) поселення епохи бронзи (V – II тис. до н.е.), ранньослов’янське (III – V ст.), Київської Русі (IX – XIII ст.). У 1747 р. була побудована церква Різдва Богородиці. Станом на 1886 р. у колишньому державному й власницькому містечку Кам’янсько-Слобідської волості мешкала 2171 особа, існували 2 православні церкви, єврейський молитовний будинок, 2 постоялих двори, 11 лавок, водяний млин, відбувалося 6 ярмарок на рік. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3278 осіб, з яких 2922 — православної віри, 353 — іудейської.

 Селище Дмитрівка, Бахмацький район

Населення — 2316 осіб. Водойма — р. Ромен. Найближча залізнична станція — Рубанка, 1 км. Від села залізницею і автошляхами до райцентру — 36 км, до обласного центру — 140 км. Дмитрівка заснована 1647 року. Від 1649 р. — у складі Красноколядинської сотні Прилуцького полку. 1761 року в селі налічувалося козаків — 361, казенних селян — 1, поміщицьких селян — 220. У часи пізньої Гетьманщини Дмитрівка активно розвивалася, конкуруючи із сотенним центром — містечком Голінка. Швидке зростання села почалося після скасування кріпацтва, особливо з початком будівництва Лібаво-Роменської залізниці. На 1897 рік село налічувало 2366 жителів. 1880 року в селі збудували нову церкву. Навпроти неї звели школу й будинки для вчителів. Промисловість була представлена вітряними й водяними млинами, кузнями, олійнями, чинбарнями. На кінець XIX століття навколо села виникло багато хуторів1905 року у Дмитрівці збудувалии паровий вальцьовий млин — найбільший на той час в Україні, а 1906 року в селі Щуча Гребля — цукровий завод, ще один паровий млин і цегельний завод біля Романкової греблі. Перед революцією 1917 року в Дмитрівці було 597 дворів, 3518 жителів, у тому числі понад 200 євреїв, які мали свій маленький квартал із синагогою. У селі працювало 8 крамниць, 2 лісоторгових склади із бригадами теслярів, фабрика з виробництва сухарів для армії, цукеркова фабрика, цегельний завод, парові млини, цукрозавод, залізнична станція, заїжджий двір, шинки, розливний пункт Роменського пивзаводу, маленькі майстерні в будинках євреїв — шапкарів, шевців, перукарів, чоботарів тощо. За час громадянської війни занепали дрібна торгівля і дрібні виробництва, зруйновано артилерійським вогнем цукрозавод. У 1920-их роках дмитрівці вели збройну боротьбу із загонами комуністів, які грабували людей. У 1930-ті роки почалося методичне знищення хуторів. На початку 1950-их років у селі з’явилась електрика, яку з перебоями давала місцева дизельна електростанція. У середині 1980-их років збудовано два цегельні заводи, харчокомбінат, овочесушильний завод, інкубатор, новий залізничний вокзал, створено міжколгоспну будівельну організацію, побудовано нову лікарню на 100 ліжок. 1980 року збудовано школу на 634 місця, пошту, нові магазини. Однак у 1980-их роках ліквідовано міжколгоспну будівельну організацію, інкубатор, побуткомбінат. У 1990-их роках були закриті цегельні заводи, сушильний завод, харчокомбінат, маслозавод, «Сільгоспхімія». Пізніше зруйновано тваринницькі ферми, хлібопекарню, «Сільгосптехніку». Сьогодні в селищі працюють магазини приватних підприємців, хлібоприймальне підприємство і завод при ньому, молокоприймальне підприємство, приватна пилорама. Коштом жителів проведено центральний водогін. Діють пошта, школа І – ІІІ ступенів, дошкільний заклад.

Серед відомих уродженців Дмитрівки — Савченко Трохим Архипович — воїн армії УНР, учасник Другого зимового походу; Яценко Павло Васильович — учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу; Здесенко Юрій Георгійович — український фізик, член-кореспондент НАН України.

 Селище Добрянка, Ріпкинський район

Засноване 1706 року. Населення — 2787 осіб. Залізнична станція Горностаївка. До райцентру автошляхами — 40 км, до обласного центру залізницею і автошляхами — 75 км. Один із центрів поширення старообрядництва в Україні. Добрянській селищній раді підпорядковані села Аткильня, Вербівка. Поблизу розташований пункт контролю ДобрянкаМарковичі на кордоні із Білоруссю.

У селищі народилися: Григор’єв Леонід МихайловичГерой Радянського Союзу; Коваль Олег Степанович — заслужений діяч культури Білорусі; Ломоносов Володимир Іванович — заслужений працівник промисловості України; Хромов Борис КіндратовичГерой Радянського Союзу.

 Село Іваниця, Ічнянський район

Засноване 1600 року. Водойма — р. Смош. Населення — 1858 осіб. Відстань до Чернігова — близько 150 км, до Ічні — 18 км. Найближча залізнична станція — Ічня. У цій місцевості люди жили з давніх-давен, про що свідчать велике скупчення курганів бронзової доби (II тисячоліття до н. е.) і скіфського періоду (VIII століття до н. е.). Поблизу села виявлено ранньослов’янські поселення перших століть нашої ери і городище сіверян VIIIIX сторіч. Уперше Іваниця згадується в описі маєтків Яреми Вишневецького 1647 року. Село тоді мало 336 дворів i 2640 людей. Володіння князів Вишневецьких займало майже дві третини Полтавського краю, центром якого були Лубни з княжим замком. За часів Гетьманщини Іваниця — сотенне містечко Прилуцького полку. Козаки Іваницької сотні під проводом Степана Гриценка у вересні 1648 року відзначилися в битві з поляками під Пилявцями. Згідно з реєстром 1649 року, Іваницька сотня налічувала 99 козаків. За козацьких часів містечко Іваниця було укріплене високим валом, на якому стояли гармати. З фортеці був підземний хід у напрямку давньої Георгіївської церкви, що стояла навпроти. Біля церкви знаходився ринок, а далі — будівлі містечка. Відповідно до Переяславської Ради та Березневих статей 1654 року, Іваниця, як і вся територія Козацько-Гетьманської держави, потрапила під протекторат Московського царства1740 року в Іваниці було 86 дворів козаків, 32 двори козачих підсусідків, 166 дворів селян. Козацька старшина за прикладом російських поміщиків прагнула мати своїх кріпаків. На початку XIX сторіччя іваницькими селянами володіло багато дрібних поміщиків. Більшість із них були вихідцями з козацької старшини. 1886 році в Іваниці налічувалося 664 двори i 3417 жителів. Серед них — 60 дворів селян казенних, 312 дворів селян-власників, 210 дворів козаків; 47 дворів міщан, серед яких були ремісники: шевці, кравці, ткачі, теслі, ковалі, які об’єднувалися в цехи. 1886 року в Іваниці було 3 кузні, 23 водяних млини, 37 вітряків, 3 олійниці. Пізніше з’явився винокурний завод, а 1890 року відкрився цегельний завод. 1910 року, крім великої кількості водяних млинів, у селі були 41 вітряк, крупорушка з олійницею й просорушка, 9 ковалів. 1910 року в містечку налічувався 4461 житель: 43 теслі, 67 кравців, 41 швець, 7 столярів, 9 ковалів, 6 мідників, 1 слюсар, 101 ткач, 11 візників, 230 поденників, 70 займалися інтелігентними та 369 — іншими неземлеробськими заняттями, все інше доросле населення займалося землеробством. Іваниця здавна була відома як торгове містечко. У XIX сторіччі тут щороку відбувалося три ярмарки, також працювали щотижневі базари. 1886 року Іваниця мала 16 крамниць, 10 шинків, у 1895 році — 4 заїжджі двори.При Іваницькій Георгіївській церкві діяла церковнопарафіяльна школа. У селі діяли два земські початкові училища. Від 1915 року діяло вище початкове училище.

%d1%96%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%b8%d1%86%d1%8f-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d0%bd%d0%b8%d0%ba-%d0%b6%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b2%d0%b0%d0%bc-%d0%b3%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4%d0%be%d0%bc%d0%be%d1%80%d1%83  Пам`ятник  жертвам Голодомору

У роки Другої світової війни Іваниця втратила 583 мешканців. Восени 1951 року закінчено будівництво гідроелектростанції на річці Смош, село отримало електроенергію, ще й утворився став площею 50 гектарів1954 року в центрі села побудували нову хлібопекарню, магазин, будинок лісгоспу. У 19551957 роках в Іваниці звели готель, лазню. У 1961 році на території Іваницької сільської ради мешкала 4651 особа. У 1962 – 1964 навчальному році в Іваницькій середній школі налічувалося 340 учнів. Наступними роками були заасфальтовані дороги, збудована нові лікарня, дитсадок, школа, клуби в Купині, Зоцівці, Загоні, будинок культури в Іваниці, вузол зв’язку, нові магазини. У 2003 році спільними зусиллями в Іваницю підвели газ. Нині на території села працюють школа I – II ст., дитячий садок, будинок культури, лікарня, відділення зв’язку, магазини.

Відомі уродженці: Бутейко Костянтин Павловичмедик-філософ, автор лікувальної системи дихальних вправ; Васечко Степан Павлович — учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу; Сльозка Микола Йосипович — актор, народний артист УРСР.

 

Село Комарівка, Борзнянський район

Населення — 1768 осіб. Водойма — р. Смолянка. До райцентру автошляхами — 30 км, до залізничної станції Крути — 18 км. Комарівка згадується в історичних джерелах від першої половини XVII сторіччя. У 1677 – 1685 рр. селом володів ніжинський полковник Яків Жураховський. Від 1692 р. гетьман Іван Мазепа вніс село до списку Свято-Софійської Київської кафедри. В адміністративному плані Комарівка увійшла до першої сотні Ніжинського полку, село вважалося власністю монастиря.1790 року в селі мешкало 2380 жителів, 1897 року — 3712. Найдавніша пам’ятка — діюча Свято-Михайлівська церква, побудована 1897 року на кошти поміщика Кониського.

%d0%ba%d0%be%d0%bc%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b2%d0%ba%d0%b0-%d0%bc%d0%b8%d1%85%d0%b0%d0%b9%d0%bb%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0  Михайлівська церква

1910 року латиш Еразм Лукич Аноп збудував перший механічний млин. На той час у селі діяло 3 цегельні заводи. 1929 року в селі був створений перший колгосп, через рік — ще два. Село постраждало від голоду 1932 – 1933 років. Вісімсот комарівців брали участь у Другій світовій війні, 298 загинули. У 1950-ті роки в селі працювали цегельний завод, дільниця з виробництва казеїну, хлібопекарня. Нині в селі діють середня школа та школа-інтернат, 6 приватних крамниць, будинок культури, бібліотека, дільнична лікарня, пекарня.

Уродженці села: Харченко Іван Устинович, учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу; Степанець Олександр Іванович, математик, член-кореспондент НАН України: Акуленко Віктор Іванович, доктор юридичних наук.

 

Селище Лосинівка, Ніжинський район

Засноване 1197 року. Населення — 3982 особи. Залізнична станція Лосинівка (6 км). До райцентру — 30 км, до обласного центру — 109 км. На цих землях ченці заснували слободу «Лосині Голови». Від другої половини XVII століття ця місцевість стала належати Києво-Печерській лаврі. У другій половині XVII ст. і в першій половині XVIII ст. Лосинівка поступово розросталася. 1733 року в Лосинівці збудували дерев’яну церкву на честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова, яка була у віданні Омбиського монастиря. 1736 року в Лосинівці нараховувалося вже 110 дворів, з яких 103 були «убогими», тобто такими, що мали лише одні городи. 1781 року кількість дворів зросла до 225. Приблизно до 80-их рр. XVIII ст. землі навколо Лосинівки належали Києво-Печерській лаврі, а потім були передані Ніжинській повітовій управі.

1866 року в Лосинівці нараховувалося 652 двори козачих і казенних селян. Бідняки становили більшість населення. Основним заняттям було сільське господарство, розвивалися ремесла, зростала роль торгівлі, двічі на рік відбувалися ярмарки. Початкові земські школи організовувалися в 1872 р., 1896 р., 1904 р., 1917 р.

%d0%bb%d0%be%d1%81%d0%b8%d0%bd%d1%96%d0%b2%d0%ba%d0%b0-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%be-%d1%82%d1%80%d0%be%d1%97%d1%86%d1%8c%d0%ba%d0%b0-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0Свято-Троїцька церква

1897 року Лосинівка мала 1202 двори з населенням 6554 особи, була земська школа, три ярмарки на рік. У квітні 1916 року в Лосинівці відкрили поштове відділення. 1925 року Лосинівка отримала статус районного центру. На той час у Лосинівці й Погребці нараховувалося 1704 двори з населенням 19671 особа. Функціонували паровий млин, кілька вітряків, 10 кузень, 4 початкові школи, лікарня. 1930 року збудували двоповерхове приміщення середньої школи на 280 учнівських місць, а 1939 року — друге приміщення школи (теж на 280 місць), а ще ветеринарну лікарню, лазню, кілька житлових будинків. Від 1934 року в Лосинівці вже існувала середня школа. У вересні 1943 року селище було окуповане нацистами. За період окупації зруйнували колгосп, МТС, до Німеччини вивезли 25 мешканців села, вбили 24 лосинівців. Звільнення Лосинівки відбулося 15 вересня 1943 року. Відновили колгосп, МТС, роботу школи, лікарні, будинку культури. 1958 року райцентр отримав статус селища міського типу. Протягом 60 – 80-их рр. XX ст. побудовали цегельний завод, маслозавод, інкубаторну станцію, сільсьгосптехніку, філію Ніжинського райпобуткомбінату, хлібопекарню. Свято-Троїцьку церкву освятили 1888 року. Великий храм у 1930-ті роки був закритий владою. Тривалий час у приміщенні церкви розміщувалися електростанція, склад і господарський магазин.

Відомі земляки: Алла Кудлай — естрадна співачка, народна артистка України; Михайло Руденко — член Національної спілки письменників; Іван Мороз — заслужений працівник сільського господарства; Андрій Зубок — заслужений працівник культури; Василь Ілляшенко — заслужений вчитель УРСР; Степан Верьовка — заслужений лікар УРСР; Марфа Верьовка — заслужена вчителька УРСР.

 Селище Любеч, Ріпкинський район

Населення — 2086 осіб. Водойма — Дніпро. Залізнична станція — Неданчичі (28 км), до райцентру залізницею — 75 км, автошляхами — 58 км. Одне зі стародавніх міст Русі. Любеч уперше згадано в «Повісті временних літ» 882 року, коли київський князь Олег захопив його й розмістив тут свого посадника949 року це велике торгове місто згадував візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у трактаті. Любеч ніби замикав верхній Дніпро, річки Сож і Березину, захищаючи північні підступи до Києва. Тож тут не раз відбувалися військові сутички, що вирішували долю великокнязівського столу й  Київської держави. Перемігши в Любецькій битві у грудні 1016 року свого брата Святополка, Ярослав Мудрий 1017 року опанував Київ. Битва 1024 року під Лиственом неподалік Любеча, в якій чернігівський князь Мстиславом Хоробрий переміг свого брата Ярослава Мудрого, започаткувала формування незалежного від Києва Чернігівського князівства. У ХІ – ХІІ століттях Любеч став одним із найзначніших міст Чернігово-Сіверської землі. Наступні два століття він був центром удільного князівства1097 р. — відбувся Любецький з’їзд князів, який остаточно закріпив феодальний принцип устрою Київської Русі.

DIGITAL CAMERA

DIGITAL CAMERA

Пам`ятник Любецькому з`їзду князів 1097 року

1147 р. — Любеч зруйнований смоленським князем Ростиславом. 1157 р. — місто спустошили половці. 1239 р. — місто спустошила монгольська орда. ХІІІ ст. — місто в залежності від Орди. Від першої половини ХІV ст. — під володарюванням брянських князів. У 50 – 60-ті рр. ХІV ст. — приєднання Любеча до Великого князівства Литовського. 1387 р. — король Польщі й Великий князь Литовський Владислав Ягайло надав місто у володіння Скиргайлу Ольгердовичу. Від 1394 р. — Любечем керують великокнязівські намісники. 1500 р. — місто відібрав князь Семен Можайський, який приєднав Любеч до Московської держави. 15001508 рр. — Любеч входив до складу Московської держави. 1508 р. — повернення Любеча до Великого князівства Литовського. Московська держава зобов’язувалася Любеч з волостями «не воювати». Але в липні 1536 р. московський воєвода князь Іван Горенський спалив місто. Із входженням Київського воєводства до складу Речі Посполитої (1569 р.) Любеч став центром окремого староства. 1570 р. — любецьким міщанам наданий королівський привілей на звільнення від «мит і поборів». 1609 – 1611 рр. — Любеч став базою армії Речі Посполитої у війні з Московською державою. 1648 р.— місто як сотенний центр увійшло до Гетьманщини. 1649 р. — ультиматум Б. Хмельницького, за яким Любеч мав перейти під юрисдикцію Війська Запорозького. 1654 р. — до міста була введена московська залога. 1662 р. — чернігівський полковник О. Силич отримав грамоту царя Олексія Михайловича із затвердженням прав на Любеч. 1663 р. — універсал гетьмана І. Брюховецького любецьким міщанам. За гетьманування Івана Мазепи містом володів сам гетьман. 1693 р. — чернігівський архієпископ Лазар Баранович надав дозвіл ієродиякону Іоні та монаху Інокентію Щирському відновити Любецький монастир Св. Антонія. 1708 р. — після розправи над мазепинцями Петро І пожалував Любеч Павлу Полуботку. 1781 р.— ліквідована Любецька сотня. 1802 р. — Любеч став містечком Городнянського повіту.

DIGITAL CAMERA

DIGITAL CAMERA

Спасо-Преображенський собор

Під час Другої світової війни на фронті з нацистами билися 733 жителі Любеча, з них 388 з війни не повернулися.

Відомі особи: Малуша — матір князя Володимира Великого (Святого); Добриня Микитич — дядько князя Володимира Великого; Антоній Печерський (близько 982 – 10 липня 1073) — святий Православної церкви, родоначальник вітчизняного чернецтва, засновник Києво-Печерського монастиря, будівничий Свято-Успенського собору; граф Григорій Милорадович; Тамара Мовша — український археолог, кандидат історичних наук; Володимир Коломієць — український фізик, член-кореспондент НАНУ; Леонід Хорошун (нар. 1937 р.) — доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України.

 Селище Мала Дівиця, Прилуцький район

Перша згадка — 1550 рік. Населення — 2017 осіб. Залізнична станція Галка (2 км), до райцентру — 20 км, до обласного центру — 130 км.

У «Описании старой Малороссии» відомий історик О. Лазаревський пише, що в акті 1740 року тутешня річка називалася Дівицею, і від неї одержали назву села Мала, Велика та Володькова Дівиці. У II – IV ст. тут були поселення слов’ян. Досі в селі збереглися городища.

1648 року мешканці Малої Дівиці брали участь у визвольній війні Богдана Хмельницького, зокрема 1649 р. у реєстрах Війська Запорізького серед сотень Прилуцького полку значиться й Малодівицька. Згодом село належало Прилуцькій полковій сотні. Після Полтавської поразки 1709 року переходило з рук у руки. Власниками були Семен Даценко, прилуцький полковий хорунжий; Марко Аврамович, тесть гетьмана Іоанна Скоропадського. Володів селом також Харлампіїв дівочий монастир.

%d1%88%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b0-%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d0%b0-%d0%b4%d1%96%d0%b2%d0%b8%d1%86%d1%8fШкола селища

Крім хліборобства, були розвинуті промисли — шкіряний, смушковий. Виробляли смолу, дьоготь. Після реформи 1861 року землі належали переважно поміщикам. Сам міністр фінансів Російської імперії Макаров мав землі навколо села Мала Дівиця, бо дуже родючими вони були. Село постраждало від Голодомору 1932 – 1933 років. За підрахунками краєзнавця О. Лозового, «у трьох селах Прилуцького району Велика Дівиця, Мала Дівиця і Жовтневе померла понад тисяча мешканців». Першу бібліотеку в селищі організували 1919 року Є. Плющ та Єршова. Бібліотечний фонд започаткований із власних книжок Івана Шкурки та Івана Корчуся, також із книжок поміщицьких бібліотек. Книжковий фонд налічував 638 книг.

Відомі особи: Ольга Більська-Петлюра — педагог, дружина голови Директорії УНР Симона Петлюри; Євгенія Бєліцька — доктор медичних наук; Павло Крицький — полковник Армії УНР; Григорій Маладика — заслужений енергетик України;; Герої Соціалістичної праці Ольга Гринько, Марія Олексенко, Ганна Плющ, Лідія Ромець.

 Селище Михайло-Коцюбинське, Чернігівський район

%d0%bc%d0%b8%d1%85%d0%b0%d0%b9%d0%bb%d0%be-%d0%ba%d0%be%d1%86%d1%8e%d0%b1%d0%b8%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b5-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0Перша згадка — 1666 рік. Населення — 2929 осіб. Залізнична станція — Чернігів (20 км). До райцентру автошляхом — 17 км. До 1935 р. називалося Козел, за назвою давньої річки. Поблизу селища виявлені поселення періоду Київської Русі (Х – ХІІІ ст.). Належало чернігівському Борисоглібському монастирю. У ХVІІІ ст. входило до Любецької сотні Чернігівського полку. Від 1782 р. — центр Козлянської волості Чернігівського повіту. Станом на 1886 р. у селі мешкало 3029 осіб, налічувалося 442 дворових господарства, існували 2 православні церкви, школа, лікарня, 3 постоялих будинки, лавка, 44 вітряних млини, 2 маслобійних заводи.

1923 р. створено Козлянський район. У 1935 р. село було перейменовано на честь класика української літератури М. Коцюбинського, район називався Михайло-Коцюбинський. Після звільнення від окупації наново побудували приміщення райкому, райвиконкому, лікарні, школи, банку, пошти, бібліотеки, будинок культури на 300 місць. У грудні 1962 р. Михайло-Коцюбинський район ліквідовано.

Відомі земляки: Василь Еллан-Блакитний — український письменник, державний і громадський діяч; Степан Баран-Бутович — історик-краєзнавець; Федір Дуз-Хотимирський — шаховий майстер, учасник багатьох турнірів І половини ХХ сторіччя; Максим Загривний — український поет, військовий і політичний діяч, учасник І Конгресу ОУН.

 Село Нова Басань, Бобровицький район

%d0%bd%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%b1%d0%b0%d1%81%d0%b0%d0%bd%d1%8c-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0Засноване 1450 року. Населення — 3271 особа. До райцентру автошляхами — 25  км, до обласного центру — 130 км. Залізнична станція Бобровиця (28 км). У ХVII ст. — прикордонна фортеця Речі Посполитої для захисту від агресії Московії та Кримського ханства. У 1482, 1494 і 1497 роках Нова Басань зазнала спустошливих набігів ординців. У XVI столітті населений пункт поступово відродився. Мешканці займалися переважно землеробством, у лісах збирали мед, полювали, рибалили. Після Люблінської унії 1569 р. Нова Басань у складі Остерського староства відійшла до Польщі. Населення несло прикордонну службу, платило грошову й натуральну ренту. У 1638 р. Нова Басань стала повітовим містом. Від 1648 р. — сотенне містечко Переяславського полку. Мешканці ділилися на козаків, які несли військову службу, посполитих, підсусідків, бобилів. Селяни платили податі на утримання генеральної та полкової козацької старшини, церкви. Проте найтяжчі податки встановили московські воєводи. 1730 р. містечко Басань (229 дворів разом із хуторами) числилося гетьманським, вільним і не було в чийомусь володінні. Після ліквідації полкового устрою 1782 р. Нова Басань увійшла до складу Козелецького повіту Київського намісництва, а 1797 р. стала волосним центром Козелецького повіту Малоросійської, від 1802 р. — Чернігівської губернії.

У 1897 р. у містечку відкрили поштове відділення, діяли воскобійний та медотопний завод. За переписом 1897 року тут мешкало 7326 осіб. Православними себе назвали 6930. Наприкінці XIX століття, крім двох земських шкіл (перша з них відкрита  1868 р., друга —  1890 р.), діяли 2 однокласні та двокласна церковно-приходська школи.

У 1918 – 1920-их на Новобасанщині та навколо неї діяв загін повстанців Демида Ромашки — «самостійника до самих кісток», як писали тодішні газети. Із цього краю радянській владі тоді не вдавалося вирвати для себе жодної зернини. У 1930-ті роки село постраждало від Голодомору. Під час окупації 25 грудня 1942 р. у Новій Басані заарештували 280 чоловіків і 84 жінки, головним чином молодь. 27 грудня їх розстріляли.

У 1970-ті роки в селі діяли два колгоспи, цегельний завод, відділення зв’язку, АТС, будинок побуту, середня і дві 8-річні школи, відділення музичної школи, ясла-садок і три дитсадки, будинок культури на 250 місць і клуб колгоспу на 150 місць, три бібліотеки.

Відомі земляки: Юрій Глушко (1882 – 1942) — український громадський діяч, голова Українського Далекосхідного Секретаріату (1918); Сергій Дяченко (1898 – 1992) — професор, основоположник вірусології в Україні; Максим Гулий (1905 – 2007) — учений-біохімік, академік; Володимир Заворицький (1939 – 1997) — професор, фахівець у галузі будівництва; Михайло  Зубець (1938 – 2014) — Герой України, депутат Верховної Ради; Григорій  Зубець (нар. 1937) — заслужений юрист України; Василь Лопата (нар. 1941 р.) — народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Василь Литаш — академік сільськогосподарських наук; Степан Копил — генерал-майор; Петро Зубець — генерал-майор.

 Селище Олишівка, Чернігівський район

Засноване 1665 р. Населення — 1858 осіб. Залізнична станція — Чернігів (35 км). У часи Гетьманщини село було столицею Олишівської сотні. Пізніше ввійшло до складу Козелецького повіту.

1893 року створено ткацьку артіль. За переписом 1897 року в містечку мешкали 4193 особи. Православними себе назвали 3812. 1900 року в містечку діяла народна бібліотека-читальня.

Відомі земляки: Олександр Савченко-Більський (19001991) — графік, маляр, іконописець; Володимир Савченко-Більський (18671955) — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР; Михайло Томашевський (18801960) — оперний співак; Віталій  Масол (нар. 1928) — прем’єр-міністр України у 1990-ті роки.

 Селище Понорниця, Коропський район

%d0%bf%d0%be%d0%bd%d0%be%d1%80%d0%bd%d0%b8%d1%86%d1%8f-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0Населення — 2178 осіб. Залізнична станція Короп (32 км). До обласного центру автошляхами — 145 км.

Перша згадка стосується 1618 року, село засноване на території Чернігівської воєводства Речі Посполитої. Від 1648 р. Понорниця — сотенне місто Чернігівського полку, отримала власний герб, прапор і печатку. Після 1782 р. більшість населення Понорниці зберегла статус козаків і не знала московського кріпацтва. 1866 р. — 368 дворів, 3056 мешканців. 1869 р. у Понорниці було відкрито народне училище (на той час друге в Чернігівській губернії). У 1897 р. — 932 двори, 4782 мешканці, були 2 церкви — кам’яна Михайлівська (1828), дерев’яна Різдва Богородиці (1793), земська школа, відбувалися 4 ярмарки на рік.

Відомі земляки: Петро Загорський (1764 – 1846) — анатом і фізіолог; Петро  Кузьменко (1831 – 1874) — письменник і етнограф; Дмитро Наливайко (нар. 1929) — академік.

 Село Тупичів, Городнянський район

Перша згадка — 1526 рік. Населення — 2142 особи. Довкола села — давньослов’янські кургани й городища.

Після повстання Богдана Хмельницького Тупичевим володіли представники козацької старшини Супіни-Борковські. Пізніше генерал-лейтенант Свєчин став власником великого багатого села Тупичева й тисяч гектарів родючої землі, лісів, луків. Пішовши у відставку, оселився в Тупичеві. Тут він заклав парк, побудував великі стайні, звів горілчаний завод, лікарню, а також нову церкву, школу на чотири класи та квартири для вчителів. У центрі села розташовувався поміщицький маєток Свєчина, а після його смерті — сина Олексія.

Покровська церква

До реформи 1861 року населення поділялося на козаків і кріпаків. У селі мешкало 1809 осіб, із них козаків — 400.

1923 р. Тупичів став центром однойменного району (ліквідований 1959 р.). У селі була поважна юдейська громада.

На фронтах Другої світової війни загинули 434 особи.

Відомі земляки: Олексій Діброва (19041973) — доктор географічних наук, професор; Зельман Кац (1911 – 2008) — російськомовний поет.

Місто Остер, Козелецький район

Населення — 6335 осіб. Водойми — річки Десна, Остер. Залізнична станція Бобрик (43 км). До обласного центру залізницею — 158 км, автошляхами — 80 км.

Уперше згадується в літописі 1098 року. Засновано Великим князем Київським Володимиром II Мономахом під назвою Городець.

Остер був розташований на перехресті важливих торговельних шляхів. Це сприяло розбудові міста, але й додало тяжких випробувань. У період Київської Русі містом володіли різні князі: Всеволод Давидович, Юрій I Долгорукий, Всеволод II, Гліб I, Володимир III, Ростислав Юрійович, Всеволод Юрійович. У складі Київської держави місто було декілька разів зруйноване під час князівських міжусобиць.

Церква святого Михаїла (Юр’єва божниця).

На початку XIV століття ближче до Десни з’явилося нове поселення під назвою Остер.Від 1356 р. Остер — під владою Великого князівства Литовського.Представники шляхетських родин Остряниці, Біликів, Гришків, Шумейків, Носачів, Яненків стали учасниками як селянсько-козацьких повстань, так і визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.У першій половині XVII ст. місто Остер було центром Остерського староства, значним торговим ремісничим, культурним осередком. У 1657 р. Остер став сотенним містечком Переяславського полку.

У 20-их роках XVII століття Остер отримав право мати свій магістрат і власний герб. Місто стало важливим господарським і промисловим центром. У ньому відбувалося 4 ярмарки на рік, існували цехи різників по дереву, плетіння неводів і сіток, розвивалися кравецтво, чоботарство, бондарство, ковальство, ткацтво, кушнірство, котлярство, гончарство, іконопис, винокурництво.У місті міцно осіли єврейська, вірменська, волощансько-молдавська громади.

Від 1803 р. — повітове місто Чернігівської губернії. По Десні повз Остер кожного року проходило до 1000 барж і байдаків, тому він не втратив торговельно-промислового значення. 1815 р. у місті відкрили Остерське вище училище, 1839 р. — парафіяльне училище.

Із приходом більшовицької влади почалися репресії та поневіряння більшості заможних жителів міста. У роки войовничого атеїзму були репресовані священнослужителі, державні службовці, письменник Василь Нагорський (Нефелін).

У роки Другої світової війни в місті та його околицях діяли радянська розвідувально-диверсійна група, партизанські загони. Поблизу с. Любечанинів нацстські карателі розстріляли 331 мирного мешканця міста.

Після окупації було відновлено роботу МТС, пекарні, лікарні, протитуберкульозного диспансеру, промислових артілей, харчокомбінату, маслозаводу, промкомбінату, лісозаводу. 1 вересня 1945 року відкрився будівельний технікум. 1957 року Остер підключили до державної електромережі. 1960 року почала функціонувати бавовняно-ткацька фабрика.

Остерський район було ліквідовано 1961 року. Остер став містом районного підпорядкування. У другій половині 1970-их – першій половині 1980-их років Остер, його мальовничі околиці, Десна стали місцем відпочинку, оздоровлення мешканців багатьох регіонів СРСР — у будинку відпочинку, на кількох туристичних базах.

Одним із наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС стало те, що Остер потрапив до IV зони радіоактивного забруднення. Були закриті турбази, будинок відпочинку, піонерські табори й навіть тубдиспансер. Остер перестав бути портом. Припинили існування майже всі підприємства, крім лісгоспу. Згодом знадобилося майже п’ятнадцять років, щоб економіка міста почала відроджуватися. Нині впевнено діють ТОВ «Надія» (продукція підприємства — матраци, постільна білизна), ТОВ «Руно» (швейні вироби).

Архітектура міста Остра сягає часів Київської Русі. Цегляна церква архангела Михайла (Юрієва божниця) відома від 1152 року. Наприкінці XVIII століття в місті було шість храмів. Серед громадських споруд — сотенна канцелярія та магістрат. Під час радянського войовничого атеїзму в місті були знищені церква Івана Предтечі (1746 р.), Михайлівський собор (1814 р.), Успенська церква (1853 р.), Троїцька церква (1897 р.)

Будинок і садиба генерал-лейтенанта В.К. Солонини (1851 –1914).

Збережені пам’ятки: Юр’єва божниця, Воскресенська церква (1845 р.)

У місті діють: дитячий садок, школа, гімназія, коледж будівництва і дизайну, будинок творчості дітей та юнацтва, дитячо-юнацька спортивна школа, навчально-виробничий комбінат, музична школа.

Відомі земляки: Яків Острянин — один із керівників козацького повстання 1638 року; Прокіп Шумейко — сподвижник Хмельницького, ніжинський полковник; Іван Гиря — український військовий діяч, сподвижник Б. Хмельницького; Олександр Безбородько — козацький полковник, член Російської Академії, сенатор, князь, мав значний вплив на царя Павла І, добився відновлення Генерального суду та деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II; Анатолій Коваль (1921 – 1974) — письменник, перекладач; Андрій Колінько (1894 – 1979) — доктор медичних наук, професор; Михайло Птуха — академік НАН України, заслужений діяч науки України; Холодний Микола (1939 – 2006) — поет і публіцист. Остер став останнім притулком видатного чуваського поета Мішші Сеспеля (1899 – 1922).

Селище Холми, Корюківський район

Населення — 2726 осіб. Річка Убідь. Залізнична станція — Корюківка (30 км).

Засновано в середині XVI ст. Після возз’єднання України з Росією село входило до складу Понорницької сотні Чернігівського полку.

Селяни займалися хліборобством, але основним джерелом існування стало ремесло — виготовляли колеса, вози, сани, дерев’яний посуд. Після ліквідації полкового устрою 1797 року селище Холми стало центром однойменної волості Сосницького повіту. 1810 року тут жило 768 осіб, у тому числі селян-кріпаків — 763. Життя їх кожного року погіршувалося. У 1853 році власник села заснував цукровий завод, де використовували працю 188 кріпаків. У селі також діяли чинбарня, винокурня, ливарня і каретна фабрика, де працювали переважно кріпаки. Не поліпшилося економічне становище селян і після скасування кріпацтва.

 

Кількість населення Холмів поступово зростала. На 1910 рік тут жило понад 2 тис. осіб. У 1909 році в Холмах діяв медпункт, там працював один фельдшер. 1878 року відкрили парафіяльну школу, і тільки через 21 рік земство створило двокласну школу.

Повалення самодержавства мешканці Холмів зустріли з піднесенням. 1917 року селище ввійшло до складу Української Народної Республіки. 25 грудня 1918 року червоноармійці Ніжинського полку захопили Холми, встановивши тут радянську владу. 1922 року в селищі відкрили народний будинок на 250 місць, бібліотеку для дорослих. У березні 1923 року Холми — центр однойменного району. Тоді в селищі налічувалося понад 3 тис. мешканців. Від 1924 року діяли лікарня й аптека. У двох початкових школах навчалося близько 300 учнів. 1926 року відкрили семирічну школу, 1936 року — десятирічку. Напередодні війни в ній навчалося 733 школярі. Восени 1935 року створено Холминську машинно-тракторну станцію, яка мала 31 трактор. При МТС працювали курси трактористів, комбайнерів, шоферів.

У селі 1941 року функціонували 6 магазинів, їдальня, ресторан, лікарня на 50 ліжок, аптека, на спиртовому заводі — медпункт. 23 серпня 1941 року гітлерівці захопили село. Від перших днів окупації Холминський район став «партизанським краєм». Від рук німців у Холмах загинуло 125 осіб, з них 34 дітей. 15 вересня 1943 року село було звільнене від нацистів. На фронтах Другої світової війни на боці СРСР воювали 539 холминців. 168 із них загинули.

Наприкінці 1943 року дали продукцію спиртовий та лісопильний заводи, маслозавод, друкарня. 1944 року — МТС. Відновили роботу лікарня, аптека, дитячі ясла, середня школа, районний будинок культури, кінотеатр, два клуби, районна бібліотека. Збільшив потужність спиртовий завод. 1958 року побудували цегельний завод. У січні 1962 року заснували лісгоспзаг, де згодом відкрили три цехи: деревообробний, хвойно-вітамінного борошна, плит із дерев’яних стружок. У травні 1958 року Холми віднесені до категорії селищ міського типу. 30 листопада 1960 року Холминський район було ліквідовано, селище відійшло до Семенівського, від 1968 року — до Сосницького, а від 1969 року — до Корюківського районів. Однак це не затримало розвитку Холмів. За 1966 – 1971 рр. тут спорудили 181 будинок. 1965 року селище підключено до ліній передач Чернігівської ТЕЦ. У середній школі 1971 року навчався 881 школяр.

Відомі земляки: Володимир  Костецький — народний художник УРСР (1960 р.); Олександр  Черниш — археолог, доктор історичних наук, професор.

 Село Яблунівка, Прилуцький район

Населення — 1629 осіб. Уперше згадується 1629 р. У 16541781 рр. Яблунівка входила до полкової сотні Прилуцького полку. 1709 року Скоропадський передав село Гамаліївському монастирю (Харлампіївському). У 1910 р. — 719 дворів, 4368 мешканців, 2 церковно-парафіяльні та земська школи, відбувалося три ярмарки на рік.

У 19351959 рр. Яблунівка була центром району.

Навчальні заклади: дитсадок, загальноосвітня школа, школа-інтернат. Сільська бібліотека має один із найбільших і найстаріших фондів району. У Яблунівці збереглася пам’ятка архітектури — церква Преображення Господнього, збудована 1815 р. коштом місцевої поміщиці Пелагеї Горленко. Збереглася будівля земської школи початку XX століття , нині — один із корпусів школи-інтернату (на фото).

Відомі земляки: М. Барановський — кандидат географічних наук, завідувач кафедри Ніжинського університету; М. Кондак — доктор технічних наук; В. Нетребко — доктор фізико-математичних наук; М. Новак — контр-адмірал; А. Черненко — доктор історичних наук; В. Черненко — доктор медичних наук, професор; В. Шугайло — доктор медичних наук.

 

 

 

 

 

Advertisements
Опубліковано у Чернігівщина. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s