Батурин — гетьманська столиця

Просвітницький проект нашої газети «Світ-інфо»

01

Публікації підготовлені науковими співробітниками Національного заповідника «Гетьманська столиця»

 Міжгетьманський період Батурина

Місто Батурин зі своїми слобідками Підзамковою, Горбанівкою, Гончарівкою і Матіївкою за часів гетьманування Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи було вільним і мало Магдебурзьке право. Після листопадової трагедії 1708 року населення, що пережило ці події, розселилося по навколишніх слобідках і хуторах. Минав час, і до спаленого Батурина поступово поверталися його жителі. Виконуючи указ гетьмана І. Скоропадського, на спалених місцях нескореного Батурина оселялися козаки. На той час батуринським отаманом був Данило Харевський. Місто відроджувалося, ремонтували пошкоджені оселі, зводили нові будинки.

У березні 1720 року князь О. Меншиков відвідав Україну. У поїздці його супроводжував гетьман Іван Скоропадський. Шлях Меншикова проходив через Ніжин, де він заночував. Можливо, під час цієї подорожі Меншиков відвідав і Батурин, адже дослідниками криміналістики доведено, що злочинця завжди тягне на місце злочину.

Іван СкоропадськийІван Скоропадський, гетьман України 17081722 рр.

Після смерті гетьмана України І. Скоропадського нахабство Меншикова дійшло до того, що він написав імператору Петру І листа: «Всенижайше у Вашого Императорского Величества прошу милости для нынешней всенародной о состоянии с короной Шведскаго вечного мира радости и на воспоминание Полтавской баталии и Батуринскаго взятия, пожаловать мне во владение город Батурин, с предместьем его и с уездом, что к оному прежде принадлежало и с хуторами, и с мельницами, и с землями, и с жителями, кои на той поселяся, живут. Я ваше Величество не хотел было сим прошением утруждать. Но сего ради, что Ваше Величество изволил повелеть повзятьи оный город разорить, дабы никто в ньом не жил; а ныне в предместьи и в уезде онаго живут, поселяясь всякаго чина люди; а именно Чечеля, который во время Гетманства Мазепы был Наказным Гетманом, жена и дети, и который хотел с меня живого кожу содрать».

Петро І прохання Меншикова не задовольнив, Батурина йому не віддав.

Після смерті Петра I трон посіла імператриця Катерина I. У липні 1726 року Меншиков «исходатайствовал себе у сей Государыни в вечное и потомственное владение город Батурин, в коем было тысяча триста два двора», переважну більшість яких становили незаселені будинки. У власності Меншикова місто було лише до вересня наступного року, оскільки він був заарештований і відправлений до Сибіру. «Имения были отобраны в казну, причем крестьяне Батуринской волости были «отписаны на ея величество».

Гетьманом України 1727 року обрали Данила Апостола, а влітку 1729 року до імператора було подане прохання «за руками гетмана и старшины, о переводе резиденции из Глухова в Батурин». Через два роки прохання повторили, але відповіді на відновлення гетьманської столиці не було отримано.

1734 року влада в Україні перейшла до так званого «Правління Гетьманського уряду», яке очолювали троє росіян і троє українців. Фактично головну роль у ній став відігравати князь О. Шаховський. Він у 1734 році направив до імператорського двору представлення про перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина. Однак і воно залишилося без задоволення.

1735 року почалася російсько-турецька війна. Військові полки з місць постійного розташування вийшли в січні й тільки на початку липня дійшли до Очакова. Можливо, тривалі переходи до місця військових дій і були однією із причин, що 25 грудня 1735 року імператриця Анна Іоанівна видала Указ «О росположении Кирасирских полков в Малороссии, и об отводе оным сенных покосов». Уперше в серпні 1737 року загін лейб-гвардії кінного полку був направлений до Батурина для відпочинку й лікування солдат і офіцерів. Наступними роками в місті зимував і Преображенський полк. 11 липня 1740 року імператриця Анна Іоанівна підписала Указ «Об устроении конного завода в Малой России, в Батурине и Ямполе и о бытии оному заводу под дирекциею полковых командиров Лейб-Гвардии Конного полка». Для його функціонування були передані села, слобідки, хутори й усілякі казенні будівлі, млини з усіма доходами, що входили до Батуринського повіту.

У першій половині XVIII ст. Батурин побував і вільним містечком, і у власності Меншикова, і у віданні казенної палати, десять років підпорядковувався військовим, а 1750 року за гетьмана К.  Розумовського знову став гетьманською столицею.

Микола ТЕРЕХ

Власники Білих Веж

Збагачення родини Кочубеїв земельними володіннями розпочалося з генерального писаря, а з 1700 року — генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея. На той час родина мешкала в гетьманській столиці, й, відповідно, більшість земель надавали неподалік Батурина. Наприклад, універсалом гетьмана І. Мазепи від 7 січня 1689 року за генеральним писарем було затверджено «…село Головенку, в Новомлынском уезде стоячое, со всеми до него принадлежащими землями».

У праці В. Модзалевського «Малоросійський родословник» підтверджується володіння генерального судді В. Кочубея «… с. Кунашевкой и с. Малой Загоровкой Борзенской сотни» від 8 липня 1707 року.

Щодо села Білі Вежі (нині Бахмацького району Чернігівської області), про яке піде мова далі, підтверджень, що воно надане В. Кочубею, не знайдено, але пізніше саме це село належало представникам родини Кочубеїв.

У праці О. Лазаревського «Историко-статистические сведения о населенных местностях Конотопского уезда» йдеться: «… с. Белые Вежи (Кочубейщина) при верховьях речки Остра, поселены в конце первой половины XVIII века, бунчуковым товарищем Василием Васильевичем Кочубеем».

Населення с. Білі Вежі на той час становило 1368 осіб. Про те, що саме В. Кочубей (1728 – 1791 рр.) володів селом, підтверджує і В. Модзалевський у праці «Малоросійський родословник»: «…За нимь вь Ярославце, Дубовичахь, Ретике, Кунашовке, Пескахь, Белых Вежах и Загоровке обоего пола 5245 душ».

У родині Василя Васильовича Кочубея та Марфи Дем’янівни Оболонської (1736 – 1815 рр.) 1750 року народився син Василь, який пізніше і успадкував усі батькові володіння.

Василь Васильович Кочубей (1750 – 1800 рр.) був одружений з Оленою Василівною Туманською (бл. 1762 – 1836 рр.), мешкали вони в родовому маєтку в с. Ярославець. У подружжя народилося п’ятеро дітей. Родина часто гостювала у своїх родичів. Один із синів, Аркадій Васильович, у праці «Сімейна хроніка» згадує: «Из моего детства очень хорошо сохранились в памяти наши поездки летом по имениям: в Кунашевку и в Белые Вежи. Первый ночлег был на хуторе у Соломки, затем в Белках, недалеко от Алтыновки, у Балабина, а в Батурине заезжали обедать к графу Разумовскому».

У 1816 році за роздільним актом Олена Василівна Кочубей (Туманська) маєток у с. Кинашівка й землі в с. Білі Вежі заповіла своєму сину Олександру Васильовичу Кочубею (1788 –1866 рр.). Про цю подію згадує і А. Кочубей: «Брат мой Александр Васильевич сам пожелал иметь Кунашовку и Белые Вежи».

Власники Білих ВежДійсний таємний радник Олександр Васильович Кочубей

За господарювання Олександра Васильовича в селі Білі Вежі 1856 року побудували дерев’яну церкву Святого Благовірного Великого князя Олександра Невського. Навколо села розташовувалася дубова діброва, що належала О.Кочубею. 1861 року він продав її М. Стояновському, який пізніше розпродав по частинах ліс заможним селянам. Щороку в селі відбувалися три ярмарки, завдяки активній торгівлі покращувався добробут селян.

Олександр Васильович Кочубей був неодруженим, нащадків по собі не залишив, тому власні землі заповів племіннику, князю Михайлу Миколайовичу Кочубею (1863 – 1935 рр.).

М. Кочубей 1903 року «… имел при с. Белых Вежахь 1529 десятин земли». У 1904 році на кошти Михайла Миколайовича в селі була побудована земська школа.

На цьому перериваються відомості про успадкування села Білі Вежі представниками родини Кочубеїв. Але відомо, що Михайло Кочубей також володів і маєтком у с. Кинашівка, землі якого 1909 року продав разом із частиною садиби, тому, можливо, землі, які належали йому в с. Білі Вежі, також були продані.

На сьогодні населення села становить до 400 осіб. 12 вересня кожного року в день пам’яті святого князя Олександра Невського в селі відбувається храмове свято. Свого часу О. Кочубей збудував однойменну церкву, яка була зруйнована на початку ХХ ст. Але й донині про це пам’ятають селяни.

Наталія ДРОБЯЗКО

 Про руїни палацу Кирила Розумовського

Палац гетьмана К. Розумовського здавна вабить до себе науковців, дослідників, адже це єдине творіння в Україні відомого шотландського архітектора Чарльза Камерона. «…История разрушения Батуринского дворца в течении двух – трех последних десятилетий еще интереснее, нежели история его сооружения, т.к. она чрезвычайно характерна для показания той степени сохранности, в коей все еще продолжают пребывать вообще памятники нашей страны…», — писав Георгій Лукомський, відомий мистецтвознавець й архітектор-художник.

Про руїни палацуТитульна сторінка архівної справи №136 РДІА

У збережених архівних документах Російського державного історичного архіву доктор історичних наук із Санкт-Петербурзького університету, дослідниця історії України XVI – XVIII ст. Тетяна Таїрова-Яковлева віднайшла архівну справу № 136 (по архіву № 295) 1903 року: «О развалинах дворца графа К.Г.Разумовскаго при м. Батурин, Черниговской губернии», що міститься на двох аркушах. Розпочата вона 4 грудня 1903 року, завершена 15 грудня 1903 року. У цьому документі міститься телеграма «Департамента Государственных земельних имуществ Министерства земледелия» від 4 грудня 1903 р. № 2314, в якій зазначено: «Чернигов. Начальнику Управления земледелия. В Батурине находятся расхищаемые остатки дворца Разумовского. Телеграфируйте подробные сведенья об этом дворце и находящихся при нем угодьях. Состоит ли он в ведении казны или же он состоит в каком-либо другом ведомстве и каком именно». Підписав телеграму Ремідовський.

На цю телеграму до Петербурга 8 грудня 1903 року № 2528 була надана відповідь: «Батуринские земли наделены крестьянам, усадьба принадлежит военному ведомству. Крыши, полов дворца нет: остов стен разрушаются». За підписом — Черепов.

Т. Таїрова-Яковлева люб’язно передала нашому заповіднику копію документа, який відкриває сторінку в історії гетьманського палацу і наразі публікується вперше. У ситуації агресивної політики Росії стосовно до України тим більш цінна така допомога, яка засвідчує поважне ставлення представників російської інтелігенції до української історії.

Тетяна КЕРБУТ

 Грошовий обіг Гетьманщини

Асортимент монет українського ринку середини XVII – початку XVIII ст. був надзвичайно наповнений грошима, що входили до складу монетних систем Московії та інших європейських держав. Геополітичне становище Батурина сприяло появі на його території монет грошових систем цих країн уже в першій половині XVII ст. Підтверженням цього є археологічні знахідки на території м. Батурина. Зокрема дослідники 1996 року знайшли 2 монети — талери, які датуються 1622 р. та 1647 р. Талер 1622 р. відкарбували в м. Базелі (Швейцарія), він знаходиться в експозиції музею археології Батурина. У ті часи ця монета була представлена не тільки в грошовому обігу Європи, а й у міжнародній торгівлі. У середині XVII ст. за 3 талери можна було купити корову, а за 100 талерів — гармату.

Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко намагалися здійснити карбування власних монет на території Гетьманщини, але їм це не вдавалося. Винятком не став і І. Самойлович. Він домовився з московським царем Олексієм Михайловичем про випуск нових грошей (чехи або півтораки), які б знаходилися лише в грошовому обігу України. Ці грошові знаки мали карбуватися за зразком польських монет, ідентичні за розміром і вагою, тільки польський герб потрібно було замінити на царський, а ім’я короля — на ім’я царя латиною.

Карбувати нову монету доручили Янові Гранковському, який раніше працював на Львівському монетному дворі, а потім виготовляв гроші для П. Дорошенка. Гроші мали виготовлятися в Путивлі, але московський цар помер, і підготовку припинили. Ще одну спробу було здійснено вже при царю Федору Олексійовичу, але з невідомих причин вона також завершилася невдачею.

Грошовий обіг ГетьманщиниСрібний півторагрошовик Сигізмунда III Вази, 1623 р.

Гетьману І. Самойловичу так і не вдалося втілити цю ідею в життя, оскільки в липні 1687 р. його шляхом змови усунули від гетьманської влади. Під час опису майна гетьмана, який був проведений 1690 р., виявили не тільки значну кількість коштовних речей (близько 510 кг срібного посуду, десятки унікальних сідел і карет, прикрашених коштовностями), а й грошові одиниці: «…70 чевоныхъ золотыхъ, 33714 талярей, …, 1920 левковъ, 4 полуталяра, 8 полулевковъ, 69 чвертокъ,…». Велика кількість талерів наводить на думку, що ця монета була однією з найголовніших обігових монет на території Лівобережної України.

Грошова реформа, проведена московським царем Петром I (1701 р.), почала поступово послаблювати роль монет європейських країн, що знаходилися в обігу й на території Гетьманщини. Гроші карбувалися не тільки зі срібла, а й використовували мідь. До «петровської» грошової системи входили великі срібні монети — «рублі», «полтинники» (50 копійок), «півполтинники» (25 копійок), невеликі срібні монети — «гривеники» (10 копійок) та мідні «п’ятаки» (5 копійок).

Крім срібних і мідних монет, у Росії карбувалися ще й золоті монети, це були «червінці» та «півчервінці». Вони ж карбувалися відповідно до західноєвропейських вимог.

Саме з появою грошових одиниць Російської імперії почали ускладнюватися товарно-грошові відносини України з іншими європейськими державами.

Щодо нумізматичних знахідок на території міста Батурина, то під час археологічних досліджень (сезонів 1995 – 2012 рр.) було знайдено велику кількість монет: півторагрошовики, соліди, талери та інші. Найбільшу їх частину знайшли під час розкопок на території укріплених частин міста 2002 р. Зокрема, були знайдені мідні литовські монети — «боратинки», які чеканилися в монетних дворах Речі Посполитої в 1659 – 1668 роках.

У 2007 р. під час археологічних досліджень на території Батуринської фортеці знайшли невеликий скарб із 7 срібних польських монет Сигізмунда III Вази (1587 – 1632 рр.) — півторагрошовиків, складених акуратною стопкою (що свідчить про їх перебування у вузькому гаманці з тканини, сліди якої відбилися на поверхні монет). Одна з монет (карбована, на відміну від решти, в Литві) має отвір для підвішування, що може бути свідченням її використання не тільки як грошового еквіваленту, а  як жіночої прикраси.

Уся ця значна кількість грошових одиниць, які були описані та знайдені на території Батурина, свідчить, що місто посідало одне з провідних місць в економічній політиці Гетьманщини, оскільки знаходилося на перехресті торгових шляхів Московії та європейських держав.

Андрій БАТЮК

 Ганна Дольська в житті Івана Мазепи

Княгиня Ганна Дольська займає неоднозначне місце в українській історії, а саме у вирішальній фазі політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи. І досі точно не відомо, як були пов’язані ці дві особи — суто політичними стосунками чи, можливо, між ними навіть могла промайнути «іскра» кохання.

ДольськаГанна Дольська походила з давнього польського шляхетського роду, майже все життя мешкала на території західноукраїнських земель. На жаль, точної дати й місця народження Ганни історія до наших днів не зберегла, але, швидше за все, вона народилася в період між 1661– 1663 рр. у Львові. Чарівну освічену дівчину 1676 року засватав на 30 років старший за неї князь Костянтин Вишневецький, який мав посаду белзького воєводи. Від нього вона народила синів Януса-Антона (1678), Михайла-Сервація (1680) та доньку Франциску.

Князь Костянтин здобував освіту в Краківській академії спільно з майбутнім королем Яном Собеським. Завдяки цьому молода жінка потрапила до вищого світу Речі Посполитої. Після десяти років подружнього життя її чоловік раптово помер. Через три роки, у 1689 р., у Варшаві Ганна стала дружиною великого маршала литовського Яна-Карла Дольського, який був старшим за неї на 24 – 25 років. Важливо зазначити, що її чоловік був товаришем польського короля Яна Собеського. А оскільки наприкінці 1689 р. І. Мазепа «спрямував» до польського двору свого таємного посланця Соломона з проханням допомогти визволити Україну від «опіки» Москви, то можна припустити, що Ганна Дольська була втаємничена в деталі цієї місії, особливо коли подія набула розголосу.

Другий шлюб тривав недовго —  1695 р. Я. Дольський помер, і Ганна знову залишилася вдовою. Уперше І. Мазепа особисто зустрівся з Г.Дольською взимку 1705 р. у Білій Криниці, що неподалік від Крем’янця, де відбулося хрещення її онуки Урсули, гетьмана ж обрали хрещеним батьком. Після хрестин Мазепа ще два дні пробув у Білій Криниці й мав із княгинею, як про це писав Пилип Орлик у своїх спогадах, «ночные и дневные конференции». Після цих подій Ганна досить часто направляла свої зашифровані листи до гетьмана. У свою чергу І. Мазепа втаємнив у цю справу і П. Орлика, який займався їх розшифруванням. Тому можна дійти висновку, що в зашифрованих листах найімовірніше містилася інформація про події, які відбувалися на території України та Польщі, й це не було листуванням двох закоханих людей. Саме тоді Г. Дольська вже була наближеною особою до польського короля С. Лещинського — союзника шведів під час Північної війни, котрий, можливо, через Ганну намагався донести до І. Мазепи ідею Карла XII «скинути з трону Петра І», що могло б відкрити нові можливості для України.

У 1707 р. відносини між гетьманом і польсько-шведською стороною пожвавилися. Це пожвавлення викликало багато запитань у генерального писаря П.Орлика, тому І. Мазепа пояснив, що він це робить для того, аби шведи, прийшовши на територію України, не вважали український народ ворогами.

Улітку 1707 р. Г. Дольська у своєму листі повідомляла про небезпеку, що загрожувала І. Мазепі в особі князя О. Меншикова, котрий «сам в Україні хоче бути гетьманом». Керманич подякував за пересторогу, і вже у вересні союзницька тема знову вийшла на чільне місце в їхньому листуванні. Скоріше за все, в цій кореспонденції йшлося не лише про політичну ситуацію, а й про «амурні справи». Оскільки навіть сучасники І. Мазепи, зокрема його племінник Андрій Войнаровський, згадували, що княгиня Г.Дольська обіцяла вийти заміж за гетьмана. А вже в доносі В. Кочубея зазначалося, що «же тая княгиня Долская прислала ему (гетьману) постель коштовную и хорошую, музькантов своїх колка человека з інструментами, которія музиканти и тепер при нем найдуютца».

У свою чергу І. Мазепа позичив їй 10000 дукатів «для выкупленія своїх клейнотов». Хоча в листі від 27 січня 1708 р. до воєводи белзького Адама Сенявського І. Мазепа писав, що поголоски про його весілля з Г. Дольською «є явними плітками».

Поразка шведів та їхніх союзників-українців у Полтавській битві 1709 року унеможливлювала подальші контакти між княгинею та гетьманом. До того ж Іван Мазепа після тяжкої хвороби помер у вересні 1709 року. Ганна Дольська померла 6 травня 1711 року у Львові.

Андрій БАТЮК

 До історії торгівлі євреїв у Батурині

Протягом багатьох століть основним видом промислу єврейського населення була торгівля. Згідно зі статистичними даними фондів Державного архіву Чернігівської області, в промисловості Чернігівської губернії за 1897 р. було задіяно близько третини єврейського населення. Сільським господарством займалися близько 4% євреїв, торгівлею — понад 40%.

Усі євреї поділялися на чотири класи: землероби, фабриканти й ремісники, купці, міщани. У кожного з класів існували свої переваги. У Батурині проживали представники класу купців. В описі від 13 травня 1860 р. зазначено, що уродженець м. Батурина єврейської національності «купеческий сын Юдка Вульфов Куколев устроил на свой счёт новый дом» для відкриття в ньому молитовної школи. Сам батько Юдки Вульфа Куколев входив до конотопської третьої гільдії купців. Залежно від суми капіталу купці поділялися на три гільдії: І гільдія — 50 і більше тис. крб., ІІ гільдія — понад 20 тис. крб. і ІІІ гільдія — понад 8 тис. карбованців.

На початку XX ст. особливістю торговельної діяльності євреїв у Батурині, порівняно із представниками християнства, є розквіт пересувної торгівлі. Знаходимо підтвердження цього в описі від 24 жовтня 1912 р. «Торговля из всякого рода торговых заведений, в том числе булочных и колбасных, постоянная на базарах и ярмарках, разносная и развозная». Продавали євреї вироби із золота, тютюн, а хлібобулочні вироби експортували до Білорусії.

Окрім внутрішньої торгівлі євреїв у Батурині значного поширення набула й зовнішня торгівля. Представники єврейської національності активно займалися перекупівлею продуктів харчування. В описі від 22 січня 1916 р. йдеться про те, що «в м. Батурине с давних времён некоторые лица занимаются перекупкой съестных припасов — яиц, масла, свежей рыбы — и отправляют эти продукты для перепродажи в г. Конотоп и м. Бахмач. Этим занимаются два еврея и около 30 человек русских, есть между ними и жёны солдат». Усі продукти, які перекуповують євреї, відправляються до їхнього повіту і продаються вроздріб.

У «Пояснювальній записці пристава і стану Конотопського повіту повітовому справнику» від 1916 р. йдеться про те, щоб ужити заходів проти перекупівлі продуктів харчування євреями і негайно розробити обов’язкову постанову для м. Батурина про обмеження часу здійснення закупівлі продуктів харчування, а також заборонити євреям купувати продукти до 11-ої години ранку. Така обов’язкова постанова існувала в Конотопі, але на повіти не поширювалася.

У 1844 р. єврейське населення обклали коробковим податком. Чому податок мав назву саме коробковий? Тому, що в перекладі з єврейської мови ідиш це означає внутрішньообщинний податок. Коробковий збiр — особливий вид податку на предмети першої необхiдностi — виник ще у XVII ст., коли євреї поселилися в Польщi. Це була своєрiдна релiгiйна контрибуцiя з євреїв королям i духовенству за право поселення їх у мiстах i містечках. У Росiйськiй iмперiї цей вид податку збирали з євреїв для потреб єврейської громади. Спочатку кошти належали общинам, з часом росiйський уряд узяв пiд свiй контроль збiр податку, i деякi суми пiшли на залучення євреїв до землеробства. Коробковий податок складався із загального (на споживання м’яса) і додаткового (з торгівлі, за носіння національного одягу) податків, а також свічковий податок. Ці кошти надходили до державної скарбниці. Крім того, євреї обкладалися й загальнодержавними податками.

У газеті «Черниговские губернские ведомости» за 1880 р., за випуск якої відповідало губернське правління, подано статистичні дані про «Раскладку суммъ свечнаго сбора еврейскаго общества Черниговской губернии за I половину 1879 года, назначенныхъ Министерством Внутренних Дел». Здійснюючи аналіз відомостей, можемо стверджувати, що кошти із коробкового збору виділялися й на оплату загальнодержавних податків за тих, хто не міг їх сплатити.

Таким чином, єврейське населення відігравало важливу роль у розквіті торгівлі в Батурині, економічному розвитку Чернігівської губернії та наповненні коштами державного бюджету Російської імперії наприкінці XIX — початку XX ст.

Юлія СІРЕНКО

Зародження ткацтва в Посеймів’ї

Ткацтво належить до найдавніших занять людини. Учені вважають, що вже в епоху пізнього палеоліту людям, що займалися полюванням, збиральництвом і рибальством, були відомі різні способи обробки волокнистих та інших матеріалів, які їм давала матінка-природа. Це зумовлене постійною потребою людини у вбранні, необхідністю текстилю в облаштуванні житла й господарства.

То що ж було першим — нитка чи голка? Сягнути в ці ранні часи історії людства допоможе масив археологічних пам’яток Батуринського Посеймів’я.

Найближчий до Батурина пізньопалеолітичний комплекс (близько 25 тис. р. до н.е.) відкрито на Мезинській стоянці на Десні. З-поміж інших пам’яток там виявлено кістяні голки з вушками, які використовували для зшивання шкір та нечисленні кам’яні різці. Проте жодних ознак побутування плетених чи в’язаних виробів, які, на думку вчених, передували тканим, так і не було знайдено. Рибалки раннього мезоліту виготовляли сітки з кропиви та інших волокон рослин.

Неолітичні племена, зокрема людність дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки, що жили в V – III тис. до н.е. на території Батуринського Посеймів’я, використовували для пошиття одягу шкіри й хутро тварин. Про це свідчить виявлений на їхніх поселеннях кременевий і кварцитовий інвентар давніх кравців — скребки та їхні різновиди (скобелі), різці та інші ріжучо-колючі знаряддя. Початок культивування волокнистих рослин і приручення тварин з метою одержання вовни розширили сировинну базу, а зростання чисельності населення та необхідність предметів повсякденного вжитку зумовлювали пошуки раціоналізаторських методів ткацького виробництва вже в пізньому неоліті. На факт існування прядіння як заняття вказують глиняні прясельця для веретен. Основні знаряддя для прядіння — веретена (стержні), на край яких насаджувалися пряслиця для надання їм обертального руху, виготовлялися в той час, найімовірніше, з дерева чи кістки, і через нетривкість матеріалу не збереглися. Вертикальні ткацькі верстати з’явилися на українських землях у пізній період трипільської культури і використовувалися вони до раннього середньовіччя. Глиняні тягарці (грузила) для відтягування ниток основи в таких верстатах мали кулясту, конічну чи сплющено-круглу форму.

ТкацтвоГлиняне грузило до вертикального ткацького верстата з експозиції музею археології Батурина.

У добу бронзи тваринницько-хліборобські племена Посеймів’я прикрашали поверхню глиняного посуду відбитками шнурів. А племена раннього залізного віку вже шили вбрання з вовняної тканини. Про обробку вовни у скіфів згадує Помпей Трог на зламі нашої ери.

Розвивалося ткацтво і в ранніх слов’ян. Це підтверджується знахідками пряслиць різних форм і розмірів на поселенні Палац (територія палацово-паркового ансамблю К.Розумовського). Легкі (малі) прясла використовували для прядіння грубих ниток із малою кількістю скручувань. Важкі (більші) прясельця потрібні були для прядіння тонких і довгих ниток основи. Поруч із глиняними з’явилися прясла, вирізані з різновиду глинистого сланцю — шиферу.

З часом плетіння і прядильно-ткацький процес удосконалювалися, і ткацьке ремесло посіло достойне місце у виробничій діяльності населення Давньоруської держави.

Наталія САЄНКО

 Кирило РозцмовськийКирило Розумовський і Батурин

Кирилу Розумовському випала щаслива доля. У 14 років козацький син потрапив до царського двору, в 22 — отримав гетьманську булаву.

На його життєвому шляху переплелися, здавалося б, непоєднувані речі: походив не з родовитої старшини, а з простих козаків; не маючи наукових звань, майже 20 років керував Імператорською академією наук; був освіченою людиною, захоплювався західним мистецтвом і літературою, водночас глибоко шанував українські традиції і вмів стати на захист національних прав.

Особистість Кирила Розумовського займає виключну позицію в історії Батурина другої половини ХVIII – початку ХІХ ст. У жовтні 1750 року імператриця Єлизавета видала гетьману Розумовському Указ: «…повелели Мы вам, нашему гетману, резиденцию свою иметь в Батурине и бывший там город возобновить», щоб Батурин став «миниатюрною копиею со двора Петербуржского».

Це місто було уособленням козацької слави й гетьманської величі, але після трагічних подій листопада 1708 року тут не залишилося жодного вцілілого адміністративного приміщення, не було умов для утримання служб адміністрації новообраного гетьмана. Його канцелярія працювала в Глухові, там тимчасово оселився і сам К. Розумовський.

Для забудови маєтностей гетьмана були задіяні найкращі європейські архітектори та майстри, зокрема Антоніо Рінальді, Джакомо Кваренгі, Андрій Квасов, Бартоломео Растреллі. На потреби гетьманських дворів працювала потужна батуринська промисловість: цегельний завод (1751 р.), суконна мануфактура (1756 р.), завод воскових свічок (1757 р.), завод із виготовлення кахлів, лісопильня, млини та інші.

Розумовський надавав Батурину особливого значення. «…Я на сех днях еду в Батурин, — писав Кирило Григорович графу М.І. Воронцову в листі від 24 квітня 1757 року, — гнусное место глуховское, на котором я построился уже было и немало, и при том по сырости, низости и болотной земли почти уже деревянное строение, не в пору построенное и скороспешно худыми плотниками и из мелкого леса, до того меня на последок привели, что я…принужден нынешнего лета зачать каменный дом в Батурине».

У 50-их роках ХVІІІ ст. на головній вулиці Батурина, неподалік поштової станції, збудували дерев’яний одноповерховий гетьманський палац, будинки для гостей, дворову церкву. На окраїні садиби за бажанням господаря з’явилися штучно зроблений гарний ставок, а поряд — чудовий сад і оранжерея. Перед головним будинком був насипаний вал, на якому стояли гармати, під валом викопаний рів. У цьому будинку К. Розумовський прожир немалий період, у ньому мешкав і дев’ять останніх років життя.

Час був немилосердним до Батуринського маєтку останнього гетьмана, оскільки після смерті К. Розумовського 1803 року жоден із представників роду Розумовських не жив у Батурині. Будинок занепав, його розібрали 1821 року. Найдовше простояла огорожа на цегляному фундаменті, але і її розібрали на початку ХХ ст., під час будівництва на території графського саду земського училища ім. Затворницького. Нині на місці кремля К. Розумовського розташована Батуринська середня школа.

Ми звертаємося до мешканців Батурина: якщо в когось збереглися старовинні фото з батуринськими краєвидами, інші потенційні предмети музейного значення — просимо подарувати їх нашому закладу і тим самим долучитися до збереження історичного надбання гетьманської столиці.

У 1760 році вийшов універсал гетьмана К.Розумовського: «Имея мы в настоящем нашем собственном владении пожалованной нам и детям в вечное и потомственное владение, город Батурин, со всем принадлежащими к нему селами, деревнями и всякими угодиями и желая оный город Батурин распространить и населить знатными домами по собственной нашей воле!»

До сьогоднішнього дня центр Батурина зберіг планування вулиць, яке було виконане за бажанням К. Розумовського ще в другій половині ХVІІІ ст.

Наприкінці життя К. Розумовський розпочав ще одне грандіозне будівництво — спорудження палацово-паркового комплексу та Воскресенської церкви. Ці монументальні споруди досі є окрасою батуринської землі.

«Золота осінь Гетьманщини» — так назвав О. Путро, відомий дослідник життя та діяльності Кирила Розумовського, роки його гетьманування. Часи Розумовського були воістину «золотими» і для Батурина.

Наталія ОЛЕФІРЕНКО

 

Історична повість Є. Аладьїна «Кочубей»

Василь Леонтійович Кочубей — відомий політичний діяч XVII – XVIII століть. Його життєва дорога тісно переплелася з гетьманом Іваном Мазепою, тому про життя та діяльність генерального судді згадують у своїх творах багато українських і зарубіжних митців. Серед них — Єгор Васильович Аладьїн (1796 – 1860 рр.), російський письменник, видавець літературних альманахів.

Народився Єгор Аладьїн у Щигровському повіті Курської губернії. Після навчання розпочав військову кар’єру, брав участь у французько-російській війні 1812 року в чині унтер-офіцера. Пізніше отримав посаду прапорщика в Нарвському драгунському полку. 1820 року переїхав до Санкт-Петербурга, де займав посаду чиновника при Казенній палаті, й водночас почав займатися літературною діяльністю. 1824 року викрив контрабанду, яка доставлялася на купецьких кораблях. Отримана за це грошова винагорода дала можливість Єгору Аладьїну самостійно створити і видавати «Невський альманах», один із найпопулярніших російських альманахів XІX століття. У ньому друкували свої твори О. Пушкін, С. Глінка, В. Жуковський та інші.

У той період в основі творів російських авторів про гетьмана Івана Мазепу лежав імперський міф як про «зрадника, проклятого церквою». Тому Єгор Васильович у своїй історичній повісті «Кочубей» головним героєм обрав Василя Леонтійовича Кочубея. Повість написана 1827 року російською мовою. Уперше праця була надрукована в «Невському альманасі» 1828 року. Удруге повість надрукували у двотомному виданні «Предания веков» у Києві аж 1990 року. Наприкінці повісті — примітка автора: «См. Историю Малой России Бантыша-Каменского».

Автор у творі охоплює події 1707 і 1708 років, описує маєток В. Кочубея в Диканьці, що на Полтавщині, його багатство, дітей, дружину Любов Федорівну. «…Золота у тебя, как песку окрест Киева; на твою Любовь нельзя наглядеться, на твоих детей мало века налюбоваться!» — такими словами у повісті звертається гетьман до генерального судді. Самого ж В. Кочубея автор у повісті представляє як вірну людину своїй Батьківщині, а наприкінці твору — як «мученика».

Після публікації повісті «Кочубей» багато літературних критиків робили зауваження стосовно історичних подій, які дещо не відповідали дійсності. Свої зауваження висловив і Олександр Пушкін: «Некто в романтической повести изобразил Мазепу старым трусом, бледнеющим перед вооружённой женщиною, изобретающим утонченные ужасы, годные во французской мелодраме, и пр. Лучше было бы развить и объяснить настоящий характер мятежного гетмана, не искажая своевольно исторического лица».

Незважаючи на всі критичні зауваження, саме ця повість надихнула О. Пушкіна на написання поеми «Полтава». Це підтверджує літературний критик Ксенофонт Полєвий: «Он использовал повесть Аладьина как материал для любовной фабулы поэмы, но не назвал ни имени автора, ни названия повести, на которую опирался».

Небагато письменників XІX століття у своїх працях головним героєм обирали генерального суддю, тому, навіть не поділяючи думки автора у трактуванні історичних подій, історикам необхідно знати повість «Кочубей».

Наталія ДРОБЯЗКО

Титульна сторінка «Невського альманаху», 1828 рік.

 

 

 

 

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s