Волинська трагедія двох народів

  Україну звинувачено в геноциді.

Безпрецедентно в нашій новій історії

   Волинська трагедія  Ухвала  парламенту Польщі визнати загибель поляків —  жителів Волині геноцидом з боку українців, те, що вперше в нашій новітній історії одна країна офіційно визнала Україну винною в геноциді, потребує осмислення. І ця ситуація, начебто звернута в історію, безумовно, вписана в контекст сьогоднішньої ситуації довкола України.

     Що називають «Волинською трагедією»?

Так прийнято називати гостре збройне протистояння в 1940-их роках на Волині озброєних підпільних українських і польських формувань — Української Повстанської Армії (УПА), підпорядкованої Організації Українських Націоналістів (ОУН), і польської Армії Крайової, підпорядкованої законному, але такому, що перебував в еміграції в Лондоні, уряду Польщі — Другої Речі Посполитої, окупованої нацистською Німеччиною. Протистояння, що вилилося в загибель десятків тисяч мирних мешканців краю.

Це була частина українсько-польської війни 1942 – 1947 років. Підпільної з обох сторін, бо до 1944 року цю територію окупували німці, а потім вона увійшла до складу Радянського Союзу, з яким воювали і УПА, і АК, воюючи й між собою.

У свою чергу ця українсько-польська війна була для України складовою Другої світової війни і одною з тих восьми воєн, яких зазнала в той час Україна. Варто додати, що перша українсько-польська війна була восени 1939 року. Крім того, це була третя  така війна в ХХ столітті (перша — в 1918 –1919 роках). Про всі три — далі.

Причина всіх трьох воєн, у тому числі третьої і її найгострішої фази — Волинських подій, — суперництво за контроль над західноукраїнськими землями. Тому поговорімо про ці землі, про Західну Україну — Галичину й Волинь. Адміністративно нині це 5 областей України. Галичина — це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області. Географічно це східна Галичина, бо власне Галичина більша, є ще й західна (нині східні регіони Польщі). Але тут усталено будемо вживати термін «Галичина» щодо згаданих трьох областей. Волинь — це Волинська (центр Луцьк) і Рівненська області (центр Рівне). Знов-таки розрізняють східну й західну Волинь: східніша — Рівненська область, західніша — Волинська, де й відбувалися події Волинської трагедії.

 Чиї ж вони — українські землі?

Здавалося б, відповідь — у самому запитанні: звичайно ж, українські. Абсолютно очевидно, що це корінні, етнічні українські землі протягом століть. Але, на жаль, ці етнічні землі століттями не входили до Української держави. Причина відома: самої держави ми не мали століттями — справжньої, не просто якихось короткочасних фрагментарних утворень. Так сталося, в тому наша історична біда.

Не станемо зараз заглиблюватися в століття, а то й тисячоліття. Скажімо, на півтора тисячоліття, коли нинішні українці й поляки були за суттю частинами слов’янського етносу (ми — східні слов’яни, поляки — західні). До речі, й назва головного слов’янського племені, що формувало Давньоруську державу довкола Києва, звучить майже однаково із сусідами — поляни.

Перейдімо на півтисячоліття вперед, на межу I і II тисячоліть, час формування наших держав — Київської Русі та Польського королівства. Не зупинятимемося довго на вже тодішньому суперництві двох молодих держав за нинішні західноукраїнські та східнопольські землі. Бо можна згадати, що творець нашої держави  Київський князь Володимир Великий, збирач земель, окрім іншого, завоював і так звані «червенські гради» Підкарпаття, в тому числі Перемишль. Із плином часу ці землі знову відбили поляки. Між іншим, нині в самому центрі польського Перемишля біля українського храму стоїть пам’ятник колись завойовникові цих теренів Володимиру Великому (поруч — і його бабці княгині Ользі). І нічого, що колишній завойовник. До речі, син Володимира Святополк був одружений на доньці короля Польщі Болєслава Хороброго, ось такі династичні зв’язки.

Що далі? Зміцнення Польського королівства. І водночас розвал давньоруської держави, яка ще трималася за сина Володимира — Ярослава Мудрого, його онука Володимира Мономаха. Далі — понад століття князівських чвар, фактичний розпад держави на князівства. І нарешті — нашестя монголо-татар, які повністю зруйнували нашу державність. До Польщі степові орди лише дійшли, але, видихавшись, повернулися на схід.

Далі — так зване монголо-татарське іго, точніше, статус наших князівств як колоній Золотої орди. Це іго тривало на століття менше, ніж у північно-східній Русі (Суздаль, Володимир, згодом Москва), яка все більше набирала сил, порівняно з нашим Подніпров’ям. Рівно на століття раніше від Московії, яка порвала із Золотою Ордою 1480 року, основні землі нашої колишньої Давньоруської держави приєднало до себе Велике Князівство Литовське.

Невдовзі ВКЛ об’єдналося з Польським королівством в одну державу — Річ Посполиту, з домінуванням Польщі. Ось так Україна і потрапила на кілька століть до Речі Посполитої, за суттю Польської держави. Західні етнічні українські землі й раніше були в складі Польщі, потрапила туди і Наддніпрянщина.

Потім — національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького і відновлення Української держави, бодай на основних її землях, у формі Гетьманщини. Опісля — метання молодої держави, задля свого утвердження, між чотирма імперіями, пошук, до кого прихилитися, піти під протекторат, звичну практику тих часів для молодих і слабких держав. Це королівства Польщі, Швеції, Московське царство і Турецька імперія (султанат).

Прихилилися до православних, до Московії. Це була Переяславська угода — про лише протекторат Московії над Гетьманщиною, як задумувалося, а не її загарбання, як сталося.

Далі — очевидна війна Росії з Польщею, від якої відривалася Україна. Далі замирення знесилених сторін — за рахунок України, за Андрусівським миром 1667 року, коли відбувся поділ Україні двома державами: Росії відійшло Лівобережжя, Польщі — Правобережжя, в тому числі західноукраїнські землі. Андрусівський мир був грубим порушенням Переяславської угоди з боку Росії, яка брала під опіку всю Україну. Але вийшло ось так.

Потім — поступове знищення Росією Гетьманщини і фактичне перетворення її в колонію Москви. А що ж на заході?

Не вдалося реалізувати Гадяцьку угоду 1658 року, підписану вже наступником Хмельницького — славним гетьманом Іваном Виговським, котрий, як і Хмельницький перед смертю, зрозумів, у яке московське рабство ми потрапили. Ця угода передбачала відновлення Української держави і входження її на рівних у Річ Посполиту третьою державою, поряд із Польщею та Литвою. Не вдалося через спротив Московії (чим не аналогії з нинішнім шляхом України до Євросоюзу) і через наші українські чвари (тут аналогій хоч відбавляй).

Польська держава теж зазнала краху, після восьми століть існування. Наприкінці XVIII століття відбулося три переділи Речі Посполитої. Кожного разу вона втрачала територію, а з останнім поділом 1795 року втратила державність. Причин основних, як завжди в таких випадках, дві. Перша — агресивність сусідніх імперій — Росії, Австро-Угорщини і народжуваної амбітної Німеччини, її основи — Пруссії, які й поділили Польщу. Друга — відсутність єдності польського суспільства, чвари політичної еліти. Знайоме нам?

Польської держави не існувало понад 120 років. Розділена вона була своєрідно. На північному заході до своїх німецьких земель, які нині в складі Польщі, німці додали ще частину польських: Австро-Угорщина прихопила центр і південь Польщі та етнічні українські землі — нинішню східну Польщу й Галичину зі Львовом. А от якраз Волинь увійшла до складу Російської імперії, а пізніше навіть і столиця Варшава.

Відродилася Польська держава 1918 року — у форматі вже Другої Речі Посполитої. Є навіть точна дата — 11 листопада, нині це головне державне свято Польщі — День незалежності. Усі попередні роки, під час Першої світової війни, польські патріоти-державники боролися за відновлення держави, на руїнах імперій, що агонізували, аж до формування збройних структур і державних формацій. Очолював державне відродження видатний діяч, у подальшому маршал Юзеф Пілсудський.

Проголошення новими державницькими польськими формуваннями незалежності не випадково день у день збіглося із завершенням Першої світової війни — 11 листопада 1918 року. Три імперії, що колись розділили Польщу, розвалилися самі. Німеччина й Австро-Угорщина — як держави, що зазнали поразки у війні. Російська імперія, яка воювала в іншому таборі, була союзником Антанти (на чолі з Англією і Францією), хоч і числилася в переможцях війни, але також розвалилася — внаслідок більшовицької Жовтневої революції. На руїнах імперій, особливо Австро-Угорської та й Російської, поставали нові держави. Постала й Польща. Україна — ні. Вона знову опинилася між Сходом і Заходом, у комбінаціях і розкладках сильних світу, Європи. Знову аналогія з сьогоденням?

Ми знову без держави, хоч і УНР, і ЗУНР

Із відновленням Польщі знову виринуло її «східне питання», українсько-польське протистояння. Між тим, на руїнах імперії відновлювалася й українська державність. 1917 року, ще до Жовтневого перевороту, Центральна Рада в Києві проголосила утворення Української Народної Республіки, поки що — автономії в складі Росії. Але, зважаючи на переміну влади в Росії, прихід більшовиків, продовжувачів імперської політики Московії, 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила повну незалежність УНР. Далі була російська агресія, поразка наших національно-державницьких змагань, окупація України Росією. Про це багато сказано, не будемо зупинятися.

Що ж було на Заході? Із запізненням, уже на фініші Першої світової війни, в жовтні 1918 року у Львові була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Вона включила українські етнічні землі, що були в складі Австро-Угорщини: Галичину, також Буковину й Закарпаття. Щодо Галичини, то ЗУНП претендувала на всю її, включно з Надсянням (Перемишль), а також Холмщину, Лемківщину і Підляшшя, все те, що нині у складі Польщі.

Реакція Польщі не забарилася. Почалася перша в цьому столітті польсько-українська війна. 21 листопада 1918 року польські війська після кровопролитних боїв захопили столицю ЗУНР Львів. Уряд переїхав до Тернополя, невдовзі до Станіславова (нині Івано-Франківськ).

Водночас у листопаді Румунія окупувала Буковину.

Фактично окупована ЗУНР пішла на злиття з УНР, та й цього вимагала давня справа об’єднання нарешті українських земель.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку.

Проте сама УНР була атакована більшовицькою Росією. На 1920 рік наша поразка стала фактом. І не лише через внутрішні слабкості українського суспільства, а й через те, що в Росії на цей час фактично завершилася громадянська війна, більшовицький режим зміцнів і показав свою імперську суть щодо України.

На початку 1920 року уряд і армія УНР залишили територію України і перейшли до Польщі.

У травні 1920 року у Варшаві було укладено угоду між УНР і Польщею, відому  як угода Петлюри –  Пілсудського, лідерів держав. Пілсудський підписав її дійсно як глава реально існуючої держави. Але юридично й Петлюра також, якщо ми вважаємо Українську Народну Республіку й далі існуючою державою, просто окупованою Росією. Метою цієї угоди була спільна боротьба з більшовицькою Росією задля відновлення Української держави. Ціною цього стала велика поступка  з боку УНР Польщі: угодою закріплено, що західноукраїнські землі — Галичина і Волинь — входять до складу Речі Посполитої.

По сьогодні ця угода є предметом гострих історичних дискусій. З одного боку — здавання наших земель, з іншого — спроба відновити державу у форматі бодай Наддніпрянської України.

Утім, відновити не вдалося. Спільний похід армій Польщі й УНР в Україну хоч і призвів улітку 1920 року до звільнення від більшовиків Києва, але швидко Росія пішла в контрнаступ і мало не дійшла до Варшави. Польщі стало не до відновлення України: 1921 року вона підписала з Росією Ризький мирний договір, за яким Наддніпрянська Україна залишалася в складі Радянської України, формально ще незалежної республіки, яку вже наступного року поглинув новоутворений СРСР. Західноукраїнські землі залишалися в складі Польщі.

Власне, долю цих земель вирішили союзники — Антанта, переможці у Першій світовій війні. Боячись усе віддавати більшовицькій Росії, Антанта ще в листопаді 1919 року постановила: західноукраїнські землі (Галичину і Волинь) таки залишити у складі Польщі на 25 років, з дуже широкою автономією, а потім визначити долю цих територій всенародним референдумом. Що сталося далі насправді, ми знаємо.

Більше того: у грудні 1919 р. Рада Антанти визначила східним кордоном Польщі так звану лінію  Керзона, запропоновану цим міністром закордонних справ Британії, чим затвердила польську окупацію етнічних українських земель: Надсяння, Підляшшя, Холмщини і Лемківщини, які стали називати Закерзонням. У березні 1923 року Антанта знову офіційно підтвердила цю позицію.

Два десятиліття «автономії»

Чим обернулися два міжвоєнні десятиліття для західноукраїнських земель у складі Польщі? Для західніших, тобто Закерзоння, це стало просто тотальною полонізацією, адже землі юридично закріпили за Польщею. Але навіть на закріплених тимчасово Галичині й Волині, попри проголошену «автономію», відбувалося те ж саме — полонізація, яка часом переходила у гостру фазу «пацифікації», тобто «замирення» українців, які противилися цій асиміляції.

Національний склад цих земель був таким. У Галичині українці складали 60% населення, приблизно 30% — поляки, решта — євреї, німці, інші нації. Щоправда, українці рішуче переважали в сільській місцевості, але в містах були в меншості — наприклад, Львів на 60% населяли поляки, чимало було євреїв.

На Волині ситуація була іншою. Росія свого часу стримувала тут полонізацію, впливав і фактор релігії — православ’я. 80% населення Волині становили українці, лише 10% — поляки.

Однак Польща почала активну полонізацію і тут. На ці землі спішно переселялися польські колоністи із заходу. У результаті кількість польського населення тут вдалося довести до 15 і навіть дещо більше відсотків. Ось таким був цей театр драматичного протистояння.

 Друга світова війна

До 1939 року СРСР і Польща перебували у стані миру, добросусідства з визнанням існуючих кордонів. Але невпинно наближалося завершення 25-річного терміну мандата Польщі над західноукраїнськими землями з декларованим колись самовизначенням цих територій. Результат його був прогнозований: відновлення якоїсь державності цих земель і «добровільне» входження їх до Радянської України, значить СРСР.

Усе вийшло інакше. У серпні 1939 року комуністичний СРСР і нацистська Німеччина підписали так званий пакт Молотова – Ріббентропа, угоду двох держав, двох тоталітарних режимів про поділ Європи. Чи не основним значився поділ Польщі — четвертий в її багатостраждальній історії.

За тиждень після підписання пакту Німеччина розв’язала Другу світову війну — саме нападом на Польщу (попередньо були анексія Австрії, поділ Чехословаччини). Найближчі союзники Польщі й гаранти її державності Франція і Англія кинули поляків напризволяще, знову прагнучи «умиротворити» Гітлера, як і щодо Чехословаччини. За лічені дні й тижні крах Польщі став неминучим.

17 вересня 1939 року на Польщу напав зі сходу СРСР. Мотивація — визволення західноукраїнських земель, тим більше, що Польська держава, за твердженням СРСР, уже капітулювала, хоча це  ще не відповідало дійсності.   Польща противилася і агресії зі сходу, і це вважається першою польсько-українською війною в рамках Другої світової. Але все було вирішено швидко.

Новий кордон поділеної Польщі між Німеччиною і СРСР пройшов трохи східніше української Галичини, якраз по Перемишлю, по центру міста, річці Сян.

Так тривало майже 2 роки. Улітку 1941 року недавні спільники-агресори перегризлися: почалася так звана Велика Вітчизняна війна між Німеччиною і СРСР, одна з восьми воєн Другої світової, що прокотилися Україною.

Опинившись противником Німеччини і союзником в антинацистській коаліції, Кремль пішов на новий крок щодо західноукраїнських земель. На вимогу союзників Москва підписала угоду з емігрантським урядом Польщі в Лондоні про передачу після перемоги західноукраїнських земель знову до Польщі. Угоду, яку, очевидно, Сталін і Кремль  і не думали виконувати.

Минуло ще два роки жахливої світової війни. На літо 1943 року поразка Німеччини та її союзників ставала все більш очевидною. І сьогоднішні тимчасові союзники почали думати про повоєнний устрій. Думали й поляки та українці.

Волинь у чотирикутнику смерті

На Волині, як і в Галичині, станом на 1943 рік ще залишалася влада Німеччини, тобто окупаційна. Водночас боротьбу за ці території почали польські та українські політичні й контрольовані ними воєнні утворення. З боку Польщі — лондонський уряд Другої Речі Посполитої з підпорядкованою йому Армією Крайовою, з боку України — ОУН та її формування УПА. Поки тривала війна, був спільний ворог-окупант, доходило навіть до спільних дій УПА і АК проти окупантів. Але розгром Німеччини наближався, і наростало польсько-українське протистояння.

Чому саме чотирикутник трагедії десятків тисяч мирних жителів регіону? Четвертою стороною став СРСР. Поряд із польським та українським підпіллям на цих теренах діяло й радянське, його збройні формування — партизани. Варто нагадати, що найбільшим із них стало з’єднання Олексія Федорова, трансформоване у Волинське з нашого до того Чернігівського. Ці партизанські з’єднання створювалося радянською владою, контролювалися каральним відомством НКВС. Сам Федоров, до війни перший секретар Чернігівського обкому Компартії, безпосередньо винний у репресіях, у знищенні тисяч громадян, був генерал-майором НКВС. Ще до звільнення Чернігівщини з’єднання було направлене на Волинь, готувати ґрунт для відновлення тут радянської влади.

У цьому чотирикутнику й опинилася Волинь, її цивільне населення. Безумовно, воно в більшості підтримувало ОУН і УПА. Частина населення підтримувала радянські формування, попри те, що за майже два роки «братнього возз’єднання» (з 1939-ого по 1941 роки) вони зазнали великих репресій від радянських «визволителів», комуністичного режиму. Частина українців з ненависті до комуністів йшла на службу до німців, у місцеву поліцію. Так само, як служили там і немало поляків.

І німці, і радянські партизани, переманюючи поляків і українців на свій бік, підігрівали їхнє протистояння аж до того, що допомагали їхнім формуванням зброєю.

Обидві сторони — і АК, і УПА — прагнули допомоги місцевого населення, без цього вони й не могли діяти в партизанській війні. Але через це мирне населення неминуче втягувалося в бійню. Власне, партизанщина (за великим рахунком, заборонена законами війни) завжди втягувала мирне населення окупованих територій у кровопролиття. Це яскраво проявилося на території СРСР, особливо в Україні.

Дії сторін ставали все більш агресивними щодо населення краю загалом. Поляки за рішенням лондонського уряду проводили навіть в умовах війни свою полонізацію. ОУН і УПА відповіли тотальною антиполонізацією, притому силовими методами. Як тільки Армія Крайова знаходила підтримку в якихось польських селах, проти  їх жителів чинилися каральні акції з боку УПА. Те ж саме — з іншого боку: каральні акції АК проти українських селян.

Пік протистояння на Волині настав улітку 1943 року. Лік мирним жертвам каральних акцій з обох боків пішов на тисячі.

Чому парламент Польщі зараз вичленив саме дату 11 липня 1943 року й її оголосив днем вшанування жертв геноциду? За твердженням польських політиків і істориків, 11 – 13 липня відбулася найбільша каральна акція УПА, коли її підрозділи начебто оточили й фактично знищили близько 100 польських сіл із мешканцями. Ця цифра давно викликає сумнів, хоча б щодо можливостей УПА для таких акцій.

Однак не викликає сумніву, що кількість загиблих мирних  поляків набагато перевищує кількість жертв серед українців. Точну кількість жертв зараз встановити непросто. Але навіть обережні дослідження українських істориків фіксують: у Волинському протистоянні загинуло 5 – 6 тисяч українських селян і 50 – 60 тисяч польських.

Ця різниця не така фантастична, як називають у Польщі. В ухвалі Сейму названа цифра «жертв геноциду» — 100 тисяч. У проектах постанов фігурувало і 200 тисяч. А деякі радикально налаштовані історики від політики розмахують цифрами в 500 тисяч, а то й мільйон жертв.
Звичайно, кожне життя безцінне. І блюзнірством здається твердження одного нашого автора, котрий заявив, що поляків загинуло більше, бо, мовляв, українське населення тут переважало. Як це розуміти? Що в українських селян було більше можливості нищити польських? І ще таке: якщо врахувати, що польського населення там, навіть після полонізації і колонізації, було разів у 5 менше від українського, і що поляків загинуло нехай у 10 разів більше, виходить, що в перерахунку на кількість населення на кожного загиблого українця припадає по 50 поляків.

І задля чого були ці жертви? По завершенні Другої світової війни Галичина й Волинь таки відійшли до СРСР, і дехто тепер твердить, що ми маємо завдячувати комуністичному режиму за об’єднання українських земель.   Проте не всіх. Закерзоння залишилося в Польщі. Одразу по війні СРСР і його сателіт — комуністична Польща — «зачистили» прикордоння. Сотні тисяч поляків і українців були або добровільно, або примусово виселені з насиджених місць — хто до СРСР, хто до Польщі, хто дуже далеко, наприклад, знову до Сибіру. А над українськими землями Польщі пронеслася трагічна акція «Вісла» 1947 року — депортація сотень тисяч українців з їхніх земель на північ і захід Польщі, з тотальним пограбуванням. Акція, яка засуджена вже й новою демократичною Польщею.

* * *

 Волинь   Нам давно час не просто абстрактно закликати поляків — «Вибачаємо і просимо вибачення», а нарешті розібратися з тою нехай гіркою історичною правдою. Чи прийняти  оту давню тезу, що «мета виправдовує засоби»? Тобто благородної мети відновлення державності можна досягати й насиллям та кров’ю?

Злочини проти людяності не мають давності і прощення. Урешті давно відомо, хто чинив терор на Волині, причому з обох боків. У самій ОУН і УПА не було одностайності в питанні «деполонізації» краю жорстокими методами. Наприклад, рішуче виступив проти цього Тарас Бульба-Боровець, організатор УПА «Поліська Січ», яка згодом була приєднана до УПА. Питання силової «деполонізації», терору проти мирного населення стало останньою краплею в розриві Тараса Бульби-Боровця з бандерівським крилом ОУН і підлеглою йому УПА. І помірковану позицію щодо протистояння, особливо щодо недопустимості каральних акцій, мав в ОУН і УПА не один він.

    І все ж, попри сказане, ухвала парламенту Польщі  про визнання вбитих на Волині поляків жертвами  саме ГЕНОЦИДУ (що вже сумнівно з юридичної точки зору) з боку України  є безпрецедентною в нашій новітній історії.

Україну офіційно звинувачено в геноциді. Україну, яка сама зазнала такого геноциду від різних імперій, у тому числі радянської. І хто назвав? Наш сусід,найближчий союзник у Європі, країна, яка стала авангардом боротьби з тоталітаризмом у Європі, очолюваним СРСР, яка сама зазнала агресії (аж до знищення державності) й геноциду.

Що за всім цим, окрім давнього, як бачимо з вищевикладеної історичної розвідки, протистояння на етнічних західноукраїнських землях?

Політична історія й історикоподібна політика

Проект подібної ухвали вносився до польського парламенту ще три роки тому, до 70-річчя Волинської трагедії, тоді опозиційною партією «Право і справедливість». Не пройшов. Що ж сталося за цей час? Чергова зміна влади в Польщі.

Від перших демократичних виборів 1989 року, від повалення тоталітарного режиму влада в Польщі змінювалася кожні вибори — більшість отримували то праві, то ліві. Зайве говорити, що польські ліві правіші від наших правих щодо патріотизму, державності. Нова Польща всі ці роки, на відміну від наших українських коливань і сіпань, — парламентсько-президентська республіка, з традиційною для віковічної їхньої історії сильною представницькою владою, тобто домінуванням парламенту.

Останні понад десятиліття в політикумі домінують дві партії — «Громадянська платформа» та «Право і справедливість». Обидві вийшли з легендарного об’єднання «Солідарність». ГП — ліберальніша, «ПіС» —правоконсервативна, більш націоналістична.

До минулого року правила ГП, маючи із союзниками більшість у Сеймі. Її лідер Дональд Туск був прем’єром — за суттю головним у системі влади. А ще перед цим правила ПіС. У середині 2000-их на чолі влади були брати-близнюки Качинські: Лех — президент, Ярослав — прем’єр. Лех Качинський трагічно загинув в авіакатастрофі у квітні 2010 року під Смоленськом, разом із польською елітою. Символічно, що летіли на вшанування жертв Катині — тут у 1940-і роки комуністичний режим СРСР розстріляв тисячі польських офіцерів, узятих у полон при розгромі Польщі  восени 1939 року.

Президентом 2010 року став представник ГП Броніслав Коморовський, парламент і уряд теж були за цією партією, Туск залишався прем’єром.

Усе змінилося торік, політичні терези знову хитнулися. «Право і справедливість» весною виграла президентські вибори, главою держави став Анджей Дуда, маловідомий адвокат із Кракова. Восени «ПіС» із союзниками виграла парламентські вибори, сформувала уряд.

Почався двоякий процес: з одного боку — нагнітання патріотизму, справжнього і гіпертрофованого. З іншого — чомусь за рахунок наступу на демократію. Почалися «наїзди» на засоби інформації, досі абсолютно вільні в країні, на суди. І це в цитаделі демократії серед колишніх країн соцтабору.  Своєю стурбованість  з приводу цих процесів висловив Євросоюз. У країні відбуваються масові акції протесту проти згортання демократії. Утворено Громадських комітет порятунку демократії, який підтримують усі попередні президенти Польщі: Валенса, Квасьнєвський, Коморовський. Не видно у нової влади і особливих зрушень в соціально-економічній сфері.

    У цих умовах нинішня польська влада вирішила розіграти давню й доволі сумнівну карту «патріотизму» у форматі націоналізму, доведеного до шовінізму. Ось основне підґрунтя рішення парламенту, а не тільки й не стільки вшанування жертв.

Сейм  Зверніть увагу на майже одностайність голосування в Сеймі, нижній палаті парламенту (верхня — Сенат ще 8 липня  прийняв таку ж ухвалу).     Голосували 452 депутати, майже всі зі складу Сейму  (в ньому  460 обранців). Жодного проти. Лише 10 (з опозиції) утрималися. Їх тут же назвали зрадниками. І це в державі, яка хвалиться своєю демократичністю.

При цьому Польща в особі парламенту запевнила, що це не є недружнім актом щодо самої Української держави, що ми й далі союзники в Європі, особливо перед російської агресією в Україні. І дійсно Польща при всіх владах однозначно засуджує цю агресію і активно допомагає Україні протистояти їй. У Польщі пам’ятають, хто тричі ділив їхню державу і таки знищив її. Не забувають давнього вислову: якщо російські танки завтра будуть у Львові, то післязавтра — у Варшаві. Може, дехто сподівається на захист НАТО, членом якого Польща є вже 17 років? Але Росія демонструє вміння домовлятися з ключовими членами НАТО, найбільшими державами Європи Німеччиною та Францією. Підтвердженням цього є і перипетії довкола Донбасу. Та й не варто б полякам забувати про  вартість отих  довоєнних  «гарантій» Заходу Польщі.

Рішення парламенту, заявляє Польща, засуджує конкретних винуватців терору, яких, на думку поляків, стала вшановувати Україна. Ці винуватці представляють ОУН і УПА, тих, хто десятиліттями боровся за незалежну Україну. І саме торік, весною, серед інших українських законів про декомунізацію, одним із них згадані формування нарешті були офіційно визнані борцями за волю й незалежність України. Дехто твердить, що цей закон, мовляв, прискорив радикалізацію в Польщі, ті ухвали парламенту. Але нам тепер що — відмовлятися від власних героїв?

    Особливо небезпечний прецедент ухвали парламенту Польщі тим, що знову порушує питання кордонів Європи, здавалося б, закрите Загальноєвропейською нарадою в Гельсінкі 1975 року, якою зафіксована непорушність повоєнних кордонів. На жаль, цей принцип, уперше за 70 років (!) порушила Російська Федерація, позаторік окупувавши й формально приєднавши до себе українську територію — Крим. Тоді невже поляки підігрують тут своєму давньому ворогу, фактично підігріваючи тезу про кордони? Ризикуючи, що й у Німеччині подібні радикали порушать питання про колишні німецькі землі в складі Польщі. Або такі ж радикали  в  Чехії чи Литві  заговорять  про свої колишні «креси» на території нинішньої Польщі. Між тим, у головах польських радикалів живе й озвучується деякими політиками стара теза повернення «всхудніх кресів», і цими своїми східними територіями чомусь вважають не лише загарбане з потурання Заходу Закерзоння, а й наші Галичину та Волинь.

Це дуже небезпечні ігри. Добре, що справжні польські патріоти (їхній лист надруковано в попередньому номері нашої газети) це розуміють. Те, що нам і далі судилося жити по-сусідськи, а значить — мирно. На це й уповаємо.

Петро АНТОНЕНКО

 

 

 

Advertisements
Опубліковано у Світ. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s