Симон Петлюра — мрійник чи реаліст?

25 травня — 90 років від дня трагічної загибелі видатного державника

Petlura SymonСимон Петлюра належить до найвидатніших постатей в українській історії XX століття. Коли б не надмірна заполітизованість українських партійних діячів у 1917 – 1920 роках, коли б не їх особисті амбіції та нездатність до компромісів, коли б не агресивна політика більшовицької Москви, то Україна після Першої світової війни була б самостійною та сильною економічно державою. Україна була б європейською державою, з якою рахуються на міжнародній арені, і, напевно, вже давно була б членом Європейського Союзу.

Петлюра в той час був не мрійником, а реалістом. Належав до тих небагатьох українських політиків, які добре розуміли значення компромісу як у внутрішньому політичному житті, так і в міжнародній політиці, в тому числі компромісу в територіальних справах. Він звик говорити: «Я не максималіст. Для мене найважливішим є створення самостійної Української держави». Він, як ніхто інший, розумів значення сильної і сучасної національної армії для незалежності держави.

Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження — був шостим з одинадцяти дітей Василя й Ольги (уродженої Марченко) Петлюр. Початкову освіту одержав у церковно-приходській школі, а 1895-ого вступив до Полтавської духовної семінарії, де від 1898 року належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, за що 1901 року був виключений з останнього курсу семінарії. Від 1900 року — активний член Української радикальної партії (УРП).

Під загрозою арешту навесні 1902-ого виїхав до Катеринодара на Кубані, де вчителював. Одначе невдовзі втратив посаду, оскільки виявилася його діяльність у Чорноморській вільній громаді (яка була філією УРП). Став співробітником відомого статистика й історика Федора Щербини (1849 – 1936), якому допомагав збирати матеріали до праці з історії кубанського козацтва. У той час Петлюра підготував свою першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области», надруковану 1903 р. у № 2 часопису «Областное обозрение и вестник казачьих войск». Крім того, співробітничав з органами УРП «Добра новина», а пізніше — «Праця», друкованими у Львові, а також місячником «Гасло», що виходив у Чернівцях. Від 1902 року почав співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», а від 1903 — із «Записками наукового товариства Шевченка».

У той час на прохання УРП облаштував у власному помешканні малу друкарню, що продукувала антицарські листівки. Одначе у грудні 1903 року його викрили й арештували. У березні 1904-ого випустили під заставу, й Петлюра виїхав до Києва. Розшукуваний поліцією, був скерований керівництвом УРП за кордон до Львова задля посилення праці тамтешнього Закордонного бюро УРП й пожвавлення видання друкованого там партійного органу «Селянин». У Львові перебував від кінця листопада 1904 р. до кінця грудня 1905-ого під псевдонімом Святослав Тагон. У Львові познайомився з М. С. Грушевським, відвідував його лекції, а також вступив до НТШ. Почав друкуватися під псевдонімом на шпальтах видань НТШ та різних галицьких періодиків. Історія вітчизняної літератури завдячує йому перекладом (спільно з Наталією Романович) синтези західноєвропейської літератури авторства Миколи Стороженка, професора Московського університету (вченого українського походження). Праця опублікована у Львові 1905-ого під назвою «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII віку», зі вступом і за редакцією Івана Франка.

Петлюра був делегатом II з’їзду УРП, на якому партія змінила назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), увійшов до складу керівництва партії. У січні 1906 р. виїхав до Петербурга, де за дорученням партії співредагував разом із П. Понятенком і М. Поршем місячник «Вільна Україна», що друкувався там. Із газетярською працею пов’язується на тривалий час, оскільки, коли з припиненням видання петербурзького місячника повернувся до Києва, став одразу секретарем соціал-демократичної газети «Рада», а в 1907 – 1908 рр. редагував партійний орган «Слово». Співпрацював із науково-популярним часописом «Україна» та одночасно з друкованим у Львові «Літературно-науковим вісником».

У квітні 1908 р. керівництвом УСДРП удруге відряджений до Петербурга. Офіційно працює бухгалтером одного з підприємств, але не полишає газетярської праці, друкується на шпальтах часописів «Вестник Европы», «Мир», «Образование». Восени 1908-ого увійшов до складу керівництва петербурзького клубу Товариства українських поступовців. 1911 р. виїхав до Москви, де працював бухгалтером у страховому товаристві «Россия», а також разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь» (1912 – 1917). У цьому часописі Петлюра вміщував статті переважно на теми української літератури й культурного життя.

У Москві пов’язав свою долю з молодшою від себе на п’ять років Ольгою Опанасівною Більською (1885 – 1959) (церковний шлюб узяли лише 1917 р.). У подружжя 1911 р. народилася єдина дитина — донька Леся (померла 1942 р.).

Swiadectwo PetluryСвідоцтво про одруження Симона Петюри і Ольги Більської.

1915 р. Петлюра залишив газетярство й перейшов працювати до Союзу земств і міст на Західному фронті (1916 – 1917 — заступник уповноваженого Союзу). У квітні 1917 р. обраний головою Української фронтової ради військ Західного фронту. Делегат Першого Всеукраїнського військового з’їзду (18 – 21.05.1917), на якому обраний головою Українського генерального військового комітету. Член Української Центральної Ради.

 

СекретаріатПерший Генеральний секретаріат Центральної ради, Київ 1917. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять: І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра.

 

28 червня 1917 р. призначений Генеральним секретарем військових справ, однак ця посада не була затверджена Тимчасовим урядом. Петлюра офіційно обійняв посаду Генерального секретаря військових справ 15 листопада 1917 р., спрямувавши всю свою енергію на створення українських збройних сил і переведення в Україну з Росії українізованих військових частин. 31 грудня 1917 р. як прибічник рішучої боротьби з більшовиками, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату В. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. залишив Київ і виїхав на Лівобережжя, де розпочав формування добровольчих загонів під назвою Гайдамацький Кіш Слобідської України, що відзначився в боях за Київ та в боротьбі з більшовицьким Січневим повстанням (командував Кошем до березня 1918 р.).

 

Присяга
Головний Отаман Симон Петлюра (у центрі) і полковник Євген Коновалець (праворуч за С. Петлюрою) приймають присягу у вишколу січових стрільців. Старокостянтинів, літо 1919 року.

Унаслідок непорозумінь із новим керівництвом УНР після укладення миру з Центральними державами залишив військову службу (Kіш увійшов до складу Запорізького корпусу Армії УНР). Петлюра долучився до праці Київського губернського земства, а в квітні 1918 р. очолив новопосталу Всеукраїнську спілку земств, опозиційну до гетьманату П. Скоропадського. 27 липня 1918 р. був ув’язнений за підозрою в участі в антидержавному заколоті. В ув’язненні редагував і писав передмову до праці «Оборона батьківщини і підготовка війни і народу до війни». Звільнений після 4-місячного ув’язнення, 14 листопада 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії, що її членом був обраний заочно, яка надала йому повноваження Головного Отамана Військ УНР.

 

ГімназіяГоловний отаман військ УНР С. Петлюра серед учнів української гімназії. Козятин Київської губернії 18 грудня 1918 р .

Під натиском повстанських військ гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся посади. Упродовж 10 місяців Армія УНР під командуванням Петлюри мужньо билася з більшовиками й армією Денікіна. На Волині армія УНР увійшла в бойове зіткнення з польським військом. У той час відбувалися численні погроми єврейської людності, здійснювані переважно військом Денікіна, недисциплінованими частинами Червоної армії, а також різними грабіжницькими та анархістськими бандами. Унаслідок украй незадовільного постачання й воєнної деморалізації траплялися випадки погромів і з боку окремих підрозділів військ УНР, що їх Петлюра карав надзвичайно суворо (наприклад, був розстріляний отаман Самосенко, винуватець погрому в Проскурові).

На рубежі 1918 й 1919 років Петлюра вирішив підтримати Західно-Українську Народну Республіку у війні з Польщею, а згодом підтримав об’єднання обох українських держав (3 січня 1919 р.).

Після відступу військ УНР із Києва (4 лютого 1919 р. столицю захопили більшовики) й виїзду В. Винниченка за кордон 11 лютого 1919 р. Симон Петлюра став Головою Директорії, одночасно перервав членство в УСДРП. Йому одначе не вдалася спроба порозуміння з Антантою. Франція жадала усунення Петлюри, трактуючи його як більшовика й анархістського ватажка. Задля попередження ймовірної узурпації влади, на пропозицію правих партій обмежено компетенцію Головного Отамана шляхом запровадження посади так званого Наказного Отамана, що ним став генерал О. П. Греков. Це спричинило взаємні непорозуміння на політичному й військовому ґрунті (ситуація стабілізувалася лише після відставки уряду Остапенка й призначення прем’єром 9 квітня 1919 р. соціаліста Б. Мартоса).

Незважаючи на сильну внутрішню опозицію, трагічну ситуацію на фронті, атаки більшовиків і денікінців, Петлюра наважився на порозуміння з Варшавою, де від 18 січня 1919 р. перебувала українська закордонна місія. Польща стала єдиною державою, яка визнала УНР, а глава Польщі маршал Юзеф Пілсудський прагнув до співпраці у війні з більшовиками. 16 червня 1919 р. делегати УНР за дорученням Петлюри, попри негативну позицію західноукраїнських політиків, підписали у Львові перемир’я з Польщею. Згодом у жовтні 1919 р. до Варшави була спрямована дипломатична місія на чолі з керівником Міністерства закордонних справ УНР А. Лівицьким. З огляду на трагічну ситуацію на протибільшовицькому фронті й підписання УГА 5 грудня 1919 р. договору з Денікіним, Петлюра 7 грудня виїхав із Кам’янця-Подільського, де перебував разом з урядом і військовим командуванням, до Варшави й залишився там до весни 1920 р. спостерігати за польсько-українськими переговорами. Багаторазово зустрічався з Начальником Польської держави Юзефом Пілсудським. Тим часом війська УНР за наказом Петлюри відступили на територію Польщі, пройшовши по тилах денікінських і більшовицьких військ (Перший Зимовий похід).

Пілсудський і ПетлюраЮзеф Пілсудський і Симон Петлюра з польськими та українськими офіцерами у Станіславові.

Переговори завершилися підписанням у ніч на 22 квітня 1920 р. Варшавського договору, a згодом військової конвенції з Польщею. Відповідно до них Польща визнавала Українську державу й зобов’язувалася до збройної допомоги їй у боротьбі за незалежність. Натомість Петлюра змушений був відмовитися  на користь Польщі Західної Волині й Східної Галичини, за що неодноразово зазнавав жорсткої критики як з боку західноукраїнських, так і наддніпрянських політиків.

Відповідно до вищезгаданого договору 25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український наступ на Київ. Вступові союзницьких військ на територію України передувала відозва Головного Отамана Петлюри до українського народу, що закликала до боротьби за незалежність. Союзницькі війська 8 травня 1920 р. здобули Київ, однак вже 11 червня, під натиском Червоної армії, змушені були відступити. Після підписання Польщею 18 жовтня 1920 р. у Ризі миру з більшовицькою Росією Петлюра вирішив і надалі провадити національно-визвольну боротьбу. Попри початкові успіхи, коли українські війська просунулись аж до Брацлава, 10 жовтня їх зупинила Червона армія, й, незважаючи на великий героїзм, вони змушені були 21 жовтня 1920 року перетнути кордон із Польщею, де й були інтерновані.

Петлюра разом з урядом УНР перебував у Тарнові, звідки намагався  репрезентувати Українську державу перед польською владою і надалі підтримувати в боєздатності розподілену по кількох таборах інтернованих Армію УНР. Наприкінці 1921 року за його ініціативою покликано до життя в Тарнові подобу українського парламенту під назвою Рада Республіки, яку очолив Іван Фещенко-Чопівський.

Звідти ж Петлюра спостерігав за приготуваннями військових до антибільшовицького повстання в Україні. З цією метою в жовтні 1921 р. спрямував із Польщі військову експедицію (Другий Зимовий похід Армії УНР) у складі трьох операційних груп: «Волинської» на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником, «Подільської» під керівництвом підполковника М. Палія-Сидорянського й «Бессарабської» (з території Румунії) на чолі з генерал-хорунжим А. Гулим-Гуленком. Дії повстанців зазнали поразки, вцілілі українські підрозділи відійшли на польську територію (востаннє — 29 листопада 1921 р.).

Зважаючи на наявну ситуацію, Петлюра розпочав створення сталих еміграційних інституцій на території Польщі. Уклавши Ризький мир із представниками більшовицької Росії й радянської України 18 березня 1921 р., польська влада зобов’язувалася ліквідувати на власній території державні інституції УНР, але, з огляду на прихильність Ю. Пілсудського до С. Петлюри і його уряду, здійснювалося це повільно.

Одначе в серпні 1921 р. на місці дотогочасних політичних інституцій остаточно було сформовано громадську організацію Український Центральний Комітет у Речі Посполитій, що мала свої філії по всій території Польщі. Петлюра за допомогою найближчих співробітників опрацьовував тоді директиви щодо дальшої роботи за еміграційних умов, які оприлюднив 1923 р. під псевдонімом О. Ряст у брошурі «Сучасна українська еміграція та її завдання». Своє ідеологічне кредо й вказівки для української еміграції подав також у низці опублікованих під різними псевдонімами статей, які друкувалися в тогочасних українських часописах у Польщі — «Українська трибуна», «Трибуна України», «Табор».

З огляду на посилені вимоги Москви видати його, змушений був постійно переховуватися (восени 1921 р. повноважний представник радянської Росії у Варшаві Л. Карахан навіть пропонував Польщі 10 млн золотих рублів за видачу С. Петлюри та його найближчих співпрацівників). Не спромігшись добитися видачі С. Петлюри дипломатичним шляхом, Москва стала на шлях підготовки замаху на його життя. Оскільки польська влада на запитання про місцезнаходження Петлюри відповідала, що немає жодних відомостей щодо його перебування в Польщі, на вимогу Москви до Тарнова мала прибути польсько-більшовицька комісія для з’ясування цього питання. Петлюра, під прибраним прізвищем Полтавченко, за допомогою польських приятелів залишив Тарнов і кілька тижнів переховувався в помешканні колишнього міністра уряду УНР поляка Генрика Юзевського у Варшаві, a згодом — у с. Косьмін під столицею (в маєтку С. Чекановського).

Через пару місяців, коли справа стихла, замешкав у Варшаві разом із дружиною й донькою під прізвищем Володимира Редліха й надалі здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та українськими інституціями, які перебували на території Польщі. У Польщі перебував також його молодший брат Олександр (у 1930-их рр. — майор Війська Польського) та племінник Степан Скрипник (у 1930 – 1939 рр. — депутат сейму Польщі, згодом митрополит і патріарх Мстислав).

У 1923 р. становище Петлюри значно погіршилося внаслідок відходу від політичного життя маршала Ю. Пілсудського, який до того часу підтримував як Петлюру, так і українську політичну еміграцію. Крім того, виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків. У цій ситуації Петлюра вирішив виїхати до Парижа, куди ще раніше емігрувала значна частина членів уряду й Ради Республіки. 30 грудня 1923 р. Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили залишив Варшаву й через Відень, Будапешт і Женеву восени 1924 р. дістався Франції (згодом приєдналися до нього дружина й донька).

Прибуття Петлюри до Парижа значно пожвавило тамтешнє фрагментаризоване еміграційне політичне середовище. Задля його згуртування довкола представництва УНР Петлюра ініціював у жовтні 1925 р. створення еміграційного друкованого органу УНР — тижневика «Тризуб», ставши його головним редактором. У першому номері часопису оприлюднив своє політичне кредо: «В українську державність віримо, українську державність визнаємо, про її неминучість ми переконані». Публікує в «Тризубі» низку статей під псевдонімами: В. Марченко, Г. Рокитний, О. Р., Си-то, О. Рний. Ініціює заходи щодо пропагування української справи на міжнародній арені, а також співпрацює із представниками поневолених СРСР народів, передусім представниками кавказької еміграції. Результатом цього була, між іншим, створена в січні 1926 р. організація «Прометей», яка об’єднала українську, грузинську, азербайджанську, туркменську і татарську еміграцію. Допомагав українській студентській молоді в Парижі. Активно підтримував створення там Українського Академічного Комітету (постав наприкінці 1924 р.) й організацію з’їзду українських учених в еміграції.

Olga i Symon PetluraПодружжя Ольга Більська і Симон Петлюра.

Сподівання Петлюри на актуалізацію справи української державної незалежності дістали новий імпульс після «травневого замаху» і повернення Ю. Пілсудського до влади (12 – 14 травня 1926 р. ), тим більше, що останній через кілька днів після перевороту вислав до Петлюра на переговори одного зі своїх найближчих співпрацівників — Тадея Голувка.

Ця активна політична діяльність С. Петлюри була брутально перервана. 25 травня 1926 р. за кілька хвилин після 14 години він трагічно загинув від кулі більшовицького агента Шльоми Шварцбарта, який у пізнішому судовому процесі свідчив, що нібито прагнув помститися за жертви єврейських погромів, що за них, мовляв, ніс відповідальність С. Петлюра.

Поховання Головного Отамана відбулося 30 травня 1926 р. на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Процес убивці відбувався в атмосфері інспірованих і щедро фінансованих Кремлем наклепів, брехні й абсурдних обвинувачень Петлюри в антисемітизмі. Необізнані з реаліями спричиненої більшовицькою революцією анархії й щільно пов’язаних з цим аналогічних дій «білої» контрреволюції, західноєвропейські та американські єврейські кола намагалися бодай у такий спосіб привернути увагу до трагічного становища єврейської людності у Східній Європі. Натомість Кремль прагнув використати процес убивці Петлюри для дискредитації українського національно-визвольного руху; на захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація задіяла й маніпульований нею міжнародний робітничий рух. Під таким потужним натиском французький суд присяжних 27 жовтня 1927 р. звільнив убивцю від покарання, що викликало численні протести української еміграції. У її середовищі безпосередньо після смерті Петлюри почав поширюватися культ Головного Отамана, що мав, на думку організаторів акції, не лише зберегти від забуття його постать і незаперечні заслуги перед нацією, а й насамперед консолідувати еміграційні кола різної політичної орієнтації довкола державницької ідеї.

У 1927 р. покликано до життя Товариство імені Симона Петлюри. Щороку в річницю смерті Петлюри влаштовувалися панахиди й урочисті академії. Його іменем називалися гуртожитки, школи, клуби й громадські організації. У 1927 р. осередок української еміграції створив у Парижі бібліотеку його імені.

Натомість на теренах СРСР компартійна пропаганда докладала максимальних зусиль для поширення й закорінення в масовій свідомості понять «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як негативних визначень реакційного й шовіністичного спрямування, не лише антибільшовицького й антиросійського, а й антисемітського та антиукраїнського забарвлення.

Історія винесла отамана Петлюру до найвищої державної гідності, хоч його біографія була дуже типова для багатьох тодішніх українських інтелігентів і політичних діячів. Він поступово дозрівав від юнацького бунту, релігійної індиференції, схильності до пацифізму, зацікавленості масонством, захлинання принципами соціалізму, щоб урешті дозріти до державної ідеї. Так його діяльність на національно-визвольній ниві зазнала еволюційних перетворень: у молодості, відкидаючи відчуття загальноросійської національної свідомості, пройшов він школу романтично зрозумілого федералізму рівних слов’янських народів із республіканською Росією, щоб нарешті впевнитися, що український народ може тільки тоді захистити власну тотожність, коли побудує самостійну суверенну державу. Тому для державної ідеї готовий був присвятити все, навіть питання об’єднання (соборності) всіх земель, населених українцями. Це свідчило про його політичну зрілість, яка проявлялася здатністю до компромісів.

У листі від 3 листопада 1920 р. до посла УНР у Швейцарії Миколи Василька він так пояснював свої погляди на вищезгадане питання: «Я ніколи не був максималістом в територіяльних питаннях, бо вважаю таку позицію ілюзорною і, при даному відношенні внутрішніх сил на Україні, просто злочинною […]. Хай політичні фантасти за це мене болотом обкидають і аґітацію провадять, — я знаю, що той шлях, на якому я стою, скорше до цілі приводить і, замість мрій, тверді підвалини в будівлю держави підведе» (цит. за: О. Лотоцький, Симон Петлюра, Варшава 1936, с. 17).

На жаль, цілий ряд несприятливих обставин став причиною того, що Петлюрі не було дано здійснити ідеї незалежності України. Проте, підносячи народ до боротьби за цю ідею, Симон Петлюра створив «велику національну легенду», яка запліднила до боротьби за незалежність наступні покоління, а сьогодні можуть посилатися на неї установи суверенної Української держави.

Станіслав СТЕМПЄНЬ,

директор Південно-Східного інституту наукового, доктор історії

м. Перемишль, Польща

Для  газети “Світ-інфо”

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s