Чернігівське наріччя: забута мова сіверян

Замість «кінь», «ліс»— «куань», «ліес»— це  залишки древньої  слов`янської  мови

1 Олександр ЯСЕНЧУК, краєзнавець, засновник історичного порталу «Північний вектор» (Чернігів),

 Чернігівщина зокрема, а територія Сіверського краю взагалі (в т. ч. й північна Сумщина та Стародубщина) ще до появи діалектології як науки приваблювала дослідників. Адже архаїчні говірки мешканців цього краю — східного Полісся, що тісно переплетені зі звичаями, можуть допомогти відповісти на вічні запитання: хто ми, звідки і куди йдемо.

Загалом ця праця є лише невеличкою спробою підняти завісу таємниці над тим, що називається культура Чернігово-Сіверщини. І це стосується не тільки діалектології.

Дещо гірко і заздрісно читати деяких сучасних авторів, які віднаходять безліч міфічного тільки в українських Карпатах. Усі чули про мольфарів, чугайстрів, і майже ніхто, окрім спеціалістів, не чув про сіверських потерчат чи володарів плазунів, а легенди про них, зібрані й надруковані в періодичних виданнях ХІХ століття, можуть бентежити уяву досі.

Гарний приклад подають нам сусіди, які вже двічі видали книгу «Брянский областной словарь» під егідою Міністерства освіти і науки Росії, до якої увійшли діалектні матеріали, зібрані на території Брянської області.

Ще академік Борис Рибаков на запитання, якою мовою говорили жителі Київської Русі, відповів: послухайте мову селян Чернігівщини, Київщини і ви почуєте її.
Ясенчук 1Перші спроби характеристики українських діалектів на Чернігівщині належать ще до другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Вони, звичайно, не є спеціальними діалектологічними розвідками; автори цих спроб окремі відомості про українські говори вносять до різних праць етнографічно-географічного й історичного характеру (О. Шафонський «Черниговское наместничество. Топографическое описание»).

На початку ХХ ст. українські патріоти-філологи звертають увагу на «північні говірки». Прикметна особливість: Іван Огієнко навіть спеціально зазначає, що без знання особливостей північних діалектів, зокрема дифтонгів, неможливо оволодіти українською мовою.

Пригадую мої муки в школі: я довго не міг зрозуміти, чому маю говорити «ферма», а не «хверма», «кінь», а не «куонь». Цього мені не могла пояснити й вчителька української мови. Потрібно говорити українською літературною мовою, а не народною, стверджувала вона. Я не міг збагнути: чим гірша від офіційної та мова, якою я говорив у сім’ї? Хіба мова, якою розмовляла зі мною бабуся, не українська? Ця дитяча образа залишається зі мною і зараз.

Чому в підручниках української мови, за якими я вчився, мені не пояснили, що народна мова мого краю — це не  покруч-мутант, який виник із суміші російської, білоруської та української мов, а лише діалект, а дифтонги — це архаїзми, що зберігаються в мові з давніх-давен. Адже саме про це писав ще 1917 року згаданий Іван Огієнко.

До речі, мучився так не я один. Ось що згадує про Березну початку ХХ століття І. П. Товстуха: «Второе, что особенно осложняло работу, — это местный говор и учебники на русском языке. В Березном не говорили по-русски «вол» или по украински «віл», а говорили «вул», что очень утрудняло письмо. Кроме этого буквы: ъ (ять), ф (фита), … –ижица, ъ — твёрдый знак. Особенно трудно заучивать детям слова с буквой -ъ (ять), как например: бък, бълый, бълка, бълить и так далее…».

Одним із перших, хто провів фундаментальне дослідження діалектів Чернігівського краю, був історик, уродженець Сосниці Юрій Виноградський. Він першим склав карту діалектів Сосницького повіту.

1924 року в Києві вийшла книга дослідниці Олени Курило «Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки с. Хоробричі (давніше Городнянського повіту, тепер Сновської округи на Чернігівщині)».

У 20-их роках ХХ століття фундаментальні дослідження Всеволода Ганцова показали, що північні українські говори є набагато ширшим поняттям, ніж до цього вважали. Він практично довів, що північноукраїнська макросистема діалектних систем — одна з трьох макросистем української діалектної мови, яка поширена в північній частині України.

В. Ганцов висловив думку про те, що «північна група (поліські і підляські говори) становлять одну діалектичну цілісність, об’єднану комплексом аналогічних фонетичних явищ, що розвилися на ґрунті давнього принципу відрізнення ненаголошених і наголошених складів у цих говорах. Давніше територія цієї діалектологічної групи була ширша, сягаючи далі на південь і на Лівобережжі, і на Правобережжі».

Проте недовгий час українізації завершився, партія почала винищувати все українське, все, що хоча б натякало на самостійність. Зазнав репресій і Всеволод Ганцов, була розгромлена Ніжинська філологічна школа.

У часи відлиги з’явилися нові праці українських діалектологів, які відображені в низці колективних збірників. Велике значення для розвитку діалектології мали відомі мовознавцям монографії І. Г. Матвіяса, В. С. Ващенка, Я. В. Закревської, С. П. Бевзенка, Ф. Т. Жилка, Й. О. Дзендзілевського, П. Ю. Гриценка, В. М. Мойсієнка та ін.

Особливо варто відзначити праці Панаса Силовича Лисенка «Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся» (К. 1961), «Словник поліських говорів» (К., 1974). Останній був зібраний без залучення письмових джерел, унаслідок польових експедицій автора населеними пунктами Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.

Звичайно ж, варто відзначити «Атлас української мови» (у 3 томах) (К., 1984 – 2002).

З набуттям Україною незалежності сподіваного зацікавлення науковців, краєзнавців діалектологією не відбулося. Радше навпаки. Ми не будемо шукати винних, піддавати це явище глибокому аналізу. Відзначимо лишень, що зразки чернігівської говірки присутні у творах нашого земляка, лауреата Шевченківської премії Володимира Дрозда, зокрема в його геніальному романі «Листя землі».

Ще одним популяризатором діалектології став етнолог Микола Ткач, який навіть переклав славетний твір давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім», використовуючи українські говірки, в тому числі великою мірою й чернігівські. У книзі «Перетик» він навів словник діалектних слів і виразів, що побутували в його рідній Ленінівці (Сахнівці) Менського району.

Теми чернігівських діалектів торкаються у своїй публіцистиці краєзнавці Володимир Сапон та Олександр Бондар, а другий Президент України Леонід Кучма у своїй книзі «Україна — не Росія» на перших сторінках наводить зразок говірки с. Чайкине Новгород-Сіверського району, звідки він родом.

Серед окремих спроб самодіяльних активістів досліджувати і водночас зберігати чернігівську говірку потрібно виокремити потужний «Короткий словник городнянських народних діалектизмів та говірок» (Городня, 2011 р., 23 стор.), який підготували працівники сільських бібліотек-філій — В. Ільяс, Г. Волочок.; збірник «Народні пісні у виконанні фольклорного ансамблю «Червона калина» с. Малинівка Ріпкинського району» (Чернігів, 2010 р.), який уклала Ніна Голобурда і який складається з 44 пісень; роботу Віри Зайченко; діяльність в Інтернеті активістів Олександра Бобка з Броварів, Олександра Стукала зі Сновська, груп у соціальній мережі «ВКонтакте» та в «Фейсбуці» групи «Велика Сіверщина» які об’єднують шанувальників чернігівської говірки.

На тему досліджень рідної говірки звертає увагу й історик Олександр Бондар, коріння якого з Ріпкинщини. Відпрацьовують цю тематику під час фольклорних експедицій «Слідами Чубинського» північною Чернігівщиною студенти Чернігівського національного педуніверситету, проте про результати їхніх досліджень, окрім надзвичайно вузького кола спеціалістів, мало хто знає. Чимало робить для збереження та популяризації народних пісень на чернігівському діалекті зокрема та культури Сіверщини загалом керівник академічного ансамблю пісні і танцю «Сіверські клейноди» Сергій Вовк (поліщук із Волині).

Спробуймо ж тепер розібратися, що ж це за явище — чернігівська говірка.

Сучасні українські філологи, наприклад М. Железняк, відносять чернігівську говірку до схiднополiських (лiвобережнополiських) говорів української мови, які є архаїчними діалектами пiвнiчного говору України. Цей говір зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають його генетичне коріння в говорах давніх полян і сіверян. Доктор філологічних наук Павло Гриценко пропонує віднести північно-чернігівські говірки до групи деснянсько-сеймських говірок у межах східнополіського діалекту.

Видатний дослідник Юрій Виноградський розрізняв принаймні 4 основні групи чернігівської говірки. Дві основні — залежно від вимови ненаголошеного О у відкритих складах. В одній групі цей звук вимовляється як О, в іншій — А. Перші говори він назвав «окучими», інші відніс до «акучих». Перші, наголошує автор, охоплюють значний район населених пунктів довкола Сосниці. Причому «акуча» група характеризується вживанням дифтонга «уо» та «іє», а «окучі» — дифтонга «уи» і рідше «уо».

Говірки перехідні до південних охоплюють територію колишніх Конотопського, Борзенського та Ніжинського повітів, їм властиве вживання монофтонга И на місці О.

Північні ж говірки Чернігівщини, в т.ч. й Стародубщини, дослідник відніс до «говірок північно-українських перехідних до білоруської мови». Про це свого часу написав у примітках до своєї повісті «Кудеяр» визначний український історик Микола Костомаров, наводячи зразок місцевої мови, якою розмовляють у Новозибківському повіті: «Народ, що живе у цьому краї, розмовляє наріччям, яке є перехідним від українського до білоруського».

На думку стародубських краєзнавців, це пояснюється тим, що місцева мова розвивалася на основі стародавніх українських сіверських говірок, котрі в XVII – XVIII століттях зазнали значного впливу білоруської мови, яку принесли із собою білоруські переселенці на Стародубщину.

Але все ж таки, незважаючи на суттєву різницю між придеснянським, північно-чернігівським і стародубським варіантами говірки, констатуємо, що в них є і спільні риси, притаманні саме чернігівській говірці й навіть не притаманні літературним мовам сусідніх слов’янських народів.

Спробуємо окреслити межі чернігівського варіанту північно-українського наріччя. У часи В. Ганцова межі цього наріччя охоплювали Бровари, далі межа йшла на 30 км південніше Ніжина й на 30 км південніше Глухова, себто включаючи в себе історичні центри Гетьманщини. Але, як показав Ганцов, межі північного наріччя з часом посуваються на північ, і нині ми можемо його фіксувати на кордоні Київської та Чернігівської областей і в придеснянських районах.

Які ж особливості східнополіського (лівобережного) говору? Ось як про це розповідає стаття у «Вільній електронній енциклопедії — Вікіпедії», що великою мірою базується на дослідженнях згаданого науковця М. Г. Железняка.

Фонетичні особливості східнополіського говору:

  1. Розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму — в ненаголошеній позиції кількість голосних у різних говірках коливається від 4 до 6, а в наголошеній доходить до 8 фонем. Східнополіський говір зберігає дифтонги на місці етимологічних «о», «е» та «ě» (вуол, піеч, діед).
  2. Для значної частини східнополіського говору характерне акання (галавá, пабіегла, вадá).
  3. У більшості говірок диференціація фонем «е» та «и» незалежна від наголосу.
  4. Наявність реліктів етимологічного «і» в північно-західній частині східнополіського говору.
  5. Втрата «j» на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан’али́).
  6. Релікти давньої м’якості губних приголосних та «ч’» у частині східнополіського говору (нуч’, п’іеч’).
  7. Ослаблення фонеми «ф» і заступлення її «х» чи «хв» (худбóл, хвáра).
  8. Збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров).
  9. Наявність аферези (доднóйі).

Граматичні особливості:

  1. Закінчення «у» в давальному відмінку іменників чоловічого, середнього роду однини (д’áд’ку, селý).
  2. Паралелізм іменних форм в орудному відмінку (рукóйу — рукóй, шóстойу — шóстой, мнóйу — мнóй).
  3. Займенник 3-ї особи однини в непрямих відмінках виступає без початкового «н» (до йійі, з йем).
  4. Наявність усічених форм прикметників та дієприкметників чоловічого роду (си́н’і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм жіночого і середнього роду (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені — жóўта, бóса).
  5. Інфінітивний суфікс -т’ при дієслівній основі на голосний (гаманіет’, бит’).
  6. Складена форма майбутнього часу (буду робит’, буду слухат’).
  7. Поширення синтаксичних структур «помеж» + родовий відмінок у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік) + давальний відмінок ’до’ (к брáту, ік сталý); к л’а (л’е) + родовий відмінок ’біля’ (л’а хáти, л’е ріечки); заза + орудний відмінок (заза мнóйу); наў + родовий відмінок множини (наў карт, наў мýрки).
  8. Вживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях.

Риси східнополіського говору наявні у творах Г. Барвінок, П. Куліша, С. Васильченка, П. Тичини, О. Довженка. Східнополіський говір досліджували В. Ганцов, О. Курило, Ю. Виноградський, Ф. Жилко, П. Лисенко, З. Ніколаєнко, П. Попов та ін.

Отже, брати-сіверяни, пишаймося, бо ми того варті!

 

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s