Розстріляна література

письменникиНаприкінці 1970-их – на початку 1980-их я чимало працював як дослідник у нашому Чернігівському обласному державному архіві. І як журналіст своєї районної газети, готуючи для неї матеріали, і як студент факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, де вчився на заочному відділенні з 1977-ого по 1983 роки. Навіть дипломну роботу я писав за матеріалами цього архіву, темою була місцева преса 1920-их років.

Отож, шукаючи архівні матеріали, я випадково натрапив на каталог фото. І ось у ньому, окрім кількох фото, пов’язаних із Василем Елланським (Блакитним), нашим чернігівцем, я натрапив на фото найвидатніших письменників України 1920-их років. Підпис у каталозі свідчив: Київ, 1923 рік. Зустріч київських і харківських письменників.

Я саме був під великим враженням від тритомника Юрія Смолича — «Розповідей про неспокій». Можна по-різному ставитися до цього письменника, апологета радянської влади і борця з «буржуазним націоналізмом». Але йому не відмовиш у літературному таланті, а головне — за цю трилогію літературних мемуарів треба йому щиро подякувати. Бо «дорога ложка до обіду». Ці мемуари з’явилися друком у глухі часи «розквіту застою», коли вільне слово було просто під забороною. Саме з цих мемуарів я та й багато моїх ровесників просто вперше почули деякі імена, а про інших дізналися багато несподіваного. Звісно, Смолич багато чого не міг сказати прямо, та й хто б йому дозволив. Наприклад, пишучи про Миколу Куліша, сказав, що «на цьому його творчий шлях і обірвався». Або блискуча глава про Майка Йогансена. Про те, що не тільки творчий, а й життєвий шлях багатьох цих письменників обірвався кулею чекістів на Соловках, звичайно, сказати тоді відкрито було неможливо. Однак важливо, що для кожного мислячого читача загальний тон, висновок цих мемуарів був очевидним. Перше: якою цікавою, розмаїтою була література 1920-их і початку 1930-их років (та ще й на контрасті з убогою тогочасною літературою і Спілкою письменників 1970-их років); друге: що ж то був за режим, який знищував усе талановите?

Тоді я зробив в архіві фотографії з цих негативів. А головну фотографію я якось приніс на лекцію з літератури в університеті. У перерві показав це фото нашому професору, котрий читав лекцію, і запропонував десь опублікувати фото, щось розповісти про цих письменників. Професор замахав руками і порадив мені заховати  фото подалі, сказавши, що його ніколи в світі не надрукують.

Що ж це була за зустріч письменників? Хто і як це фотографував? Звичайно, навряд чи в Чернігівському архіві дійсно був негатив  фото, тобто з оригінальної зйомки. Недавно я уточнив це в нашому архіві. Мені сказали, що скоріше за все це був обмін негативами, який практикується серед архівів. До Чернігова негативи потрапили у 1965-ому.

На цьому дійсно унікальному фото — весь цвіт української літератури, а також представники мистецтва. Це була розстріляна література, розстріляне відродження. Знищене тоталітарним комуністичним режимом. Навіть якщо хтось із цих людей і не був репресований, знищений фізично, вони були в якомусь сенсі репресовані й знищені як вільні письменники, митці. Це було складовою знищення української нації.

Ось вони, на цьому фото, ще молоді, красиві, сповнені надій та ілюзій. Тичині — ледве за 30, Рильському, Йогансену нема й того, Сосюрі взагалі 25.

У соціальному аспекті, здебільшого вихідці з простих, бідних родин, вони з ентузіазмом влилися в революційну боротьбу, воювали за соціальну справедливість. У національному аспекті однозначно сповідували українську ідею. Хоч і воювали по різні боки фронту. В армії Української Народної Республіки — це зрозуміло. Але й у лавах червоних — також із надією, що Україна буде хоч і радянська, але незалежна.

Ось що пише нині історик Я. Тинченко:

«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди».

На фото — грудень 1923 року. Лише рік тому був утворений СРСР, начебто як добровільний союз незалежних держав, у тому числі України. «Цвинтар розстріляних ілюзій» (В. Стус) був ще попереду…

Що ж це була за цікава зустріч видатних українських інтелектуалів? Я звернувся до Інституту літератури і мистецтва Національної академії наук України. Директор інституту — видатний український літературознавець, академік Микола Григорович Жулинський — є постійним читачем нашої газети всі роки її існування. За його дорученням науковий співробітник Інституту Олена Поліщук підготувала цю статтю для нашої газети.

Після неї публікуємо історичні довідки про письменників, які на фото. Вони говорять самі за себе.

Петро АНТОНЕНКО

письменники Зустріч харківських і київських письменників, митців. Київ, грудень 1923 р. Сидять у першому ряду (зліва направо): Максим Рильський, Юрій Іванов-Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юхим Михайлів, Михайло Вериківський, Пилип Козицький. Сидять у другому ряду (зліва направо): Наталя Романович-Ткаченко, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович, Савелій Футорянський. Стоять у третьому ряду (зліва направо): Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко, Борис Якубський.

 

Знакова зустріч української еліти

Це фото зроблено з нагоди приїзду до Києва групи харківських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Тичина, С. Пилипенко, М. Йогансен, В. Коряк, В. Сосюра).

3 грудня 1923 р. у залі театру ім. Шевченка відбувся їх літературний вечір. Саме такі відомості про цю світлину ми можемо знайти у виданні: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 2, с. 29. (упоряд. і загал. ред.: Г. Костюк).

Світлину зроблено у грудневому Києві 1923 року на одній із зустрічей, які того року організовували «неокласики». М.Зеров такими зібраннями намагається налагодити творче спілкування між митцями, літераторами, науковцями України. Ця зустріч об’єднала «неокласиків», «Плужан», колишніх «Музагетівців» (на той час об’єднання вже розпалося) та митців харківської філії «Гарту».

Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923 р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії».

З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль у літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

На відміну від інших груп, неокласики не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була дуже вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925 – 1928 рр. До групи українських неокласиків у 20-их роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, надавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми і методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому 1935 року були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

«Плуг» — спілка селянських письменників в Україні. Від 1931 р. — Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року. Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» — Сергій Пилипенко, його активні члени — Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко, Федір Кириченко та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку». Члени «Плугу» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. З іншого боку, плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

Окрім письменників, що входили до літературних угруповань «неокласиків», «Гарту», «Плугу», на цьому знімкові є також мистецтвознавці, громадські діячі:

Меженко (Іванів-Меженко) Юрій Олексійович (1892 – 1969) — видатний український бібліограф, бібліотекознавець, книгознавець, літературний і театральний критик, бібліофіл. Саме з його ім’ям пов’язане створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України: Головної Книжкової палати, Всенародної (Національної) бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. Вернадського). З первісного задуму реєстрації всієї друкарської продукції в Україні і наукового її опрацювання він створив інституцію, яка може бути зразком постановки наукової роботи з книгою: Український науково-дослідчий інститут книгознавства (1922 – 1936). Архівно-бібліотечний відділ, де він працював, став своєрідним літературним осередком: сюди приходили поети, письменники, мистці; тут обмірковувалися проекти літературних видань.

Літературне оточення Меженка було організоване ним у групу «Музагет» (1919 р.) Літературне угруповання поєднало митців різних напрямів, з перевагою символістів. До об’єднання входили: М. Бурачек, М. Жук, Д. Загул, Ю. Іванів-Меженко, Я. Савченко, П. Тичина, В. Ярошенко та інші. Члени «Музагету» збиралися в літературно-мистецькому клубі «Льох мистецтва», в інших місцях. Об’єднання видало одну збірку — «Музагет: Місячник літератури і мистецтва» (№ 1/3, Київ, 1919). У збірці опубліковані: вперше вірш П. Тичини «Плуг», ескізи П. Вірина, вірші Д. Загула, В. Кобилянського, К. Поліщука, О. Слісаренка, дослідження Ю. Іваніва-Меженка, стаття М. Бурачека про київських художників, твори М. Жука, Г. Журби, Л. Курбаса, І. Майдана. Автори акцентували увагу на національних особливостях української літератури. Об’єднання підготувало другу збірку, але їй не судилося побачити світ. «Музагет» перестав існувати 1920 р. Більшість його членів пізніше репресували й знищили, а об’єднання затаврували як «буржуазно-націоналістичне».

Юхим Спиридонович Михайлів (1885 – 1935) — художник, поет і мистецтвознавець. Восени 1917 року родина Михайліва переїхала до Києва. Він бере активну участь у художньому житті міста, його роботи експонуються на художніх виставках, його вірші друкуються у журналі «Шлях» (1917 р.), а наступного року — у видавництві «Ґрунт». 1919 року його було обрано головою Київської філії Асоціації художників Червоної України. Від 1920 року Михайлів викладає в Київському вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова. У ті ж роки Михайлів вів активну мистецтвознавчу діяльність. 1934 року Юхим Спиридонович Михайлів був безпідставно заарештований за звинуваченням у підготовці збройного повстання і засланий до Котласу, де у 1935-ому помер.

Михайло Іванович Вериківський (1896 – 1962) — композитор, педагог, диригент, фольклорист, музично-громадський діяч.

Пилип Омелянович Козицький (1893 – 1960) — композитор, музикознавець, педагог.

Наталя Данилівна Романович-Ткаченко (1884 – 1933) — письменниця. У 1903 – 1906 роках жила у Львові, де познайомилася з І. Франком, там почала (1905 р.) друкувати оповідання в «ЛНВ», у якому були друковані й дальші її твори, зокрема трилогія «Мандрівниця» і подорожні записки з Галичини (1917 – 1918). З 1923 р. Романович-Ткаченко друкувала свої твори в журналі «Червоний Шлях». Член літературної організації «Плуг».

Савелій Ілліч Футорянський (1900 – 1925) — український композитор, диригент і музичний критик.

Олена ПОЛІЩУК,  кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України

Рядки біографій

 Максим Тадейович РИЛЬСЬКИЙ (19.03.1895 (18950319)– 24.07.1964) Його батько, етнограф, громадський діяч, економіст і публіцист Тадей Рильський, був сином поміщика Розеслава Теодоровича Рильського і княжни Трубецької. Мати Меланія Федорівна — проста селянка з Житомирської області.

Максим навчався з осені 1908 року у приватній гімназії в Києві. Деякий час він виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. У 19151918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету св. Володимира, потім — на історико-філологічному факультеті Народного університету. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. У 19191929 роках — учителював у селі, а також у Києві.

У 1920-их роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою. Урешті це закінчилося арештом НКВС у 1931-ому, після чого поет майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі.

Після ув’язнення творчість Рильського зазнала змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) він проголосив активне сприйняття радянської дійсності. Однак 1947 року поета звинуватили в «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності».

У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства і літературознавства. У 19441964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.

 Микола ХВИЛЬОВИЙ (справжнє ім’я Микола Григорович Фітільов) (13.12.1893(18931213) – 13.05.1933) Народився в селищі Тростянець Сумської області в родині вчителів. Батько — дворянин, розмовляв російською, мама — напівукраїнка – напівфранцуженка. Микола був учасником Першої світової війни. Громадянська війна сформувала в ньому переконаного більшовика. У квітні 1919-ого вступив до КП(б)У.

На початку 1921 року в Харкові почав друкувати поезію і прозу. Член-засновник багатьох літературних організацій: «Гарт» (1923), «Урбіно» (1924), «ВАПЛІТЕ» (1926), ВУСПП (1927), «Пролітфронт» (1930). Якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив у жанрі оповідання.

У 1920-ті роки повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації». Опублікував кілька книг памфлетів. Своєрідним їх продовженням стала знаменита стаття «Україна чи Малоросія?», яка за життя автора так і не з’явилася у друці. У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й почати орієнтуватися на «психологічну Європу». Улітку 1926 року з’явилася друком перша частина роману «Вальдшнепи», де його персонажі порушують болючі проблеми національного буття. У 1927 році ДПУ УСРР заводить справу на Хвильового, починається стеження за ним. В атмосфері шаленого цькування, на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, в будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920 – 1930-их. Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

 Майк (Михайло) Гервасійович ЙОГАНСЕН (28.10.1895(18951028) – 27.10.1937) Народився в Харкові у сім’ї вчителя німецької мови, шведа за національністю. Мати — українка. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського імператорського університету (1917).

Йогансен разом з іншими харківськими письменниками став фундатором Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923). 1925 р. із групою колег вийшов із «Гарту», заснував ВАПЛІТЕ.

18 серпня 1937 р. викрадений групою НКВС зі своєї харківської квартири в будинку «Слово». На допитах не приховував власних політичних поглядів. 24 жовтня 1937 р. Йогансену пред’явлено обвинувальний висновок: з 1932 р. брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади. 26 жовтня 1937 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок Йогансену: засудити до розстрілу. 27 жовтня 1937 р. письменника вбито в тюрмі НКВС СРСР у Києві.

За сімнадцять років творчої діяльності Майк Йогансен видав вісім книг віршів, десять книг прози, чотири книжки для дітей та дві з літературознавства. Як випускник класичної гімназії Йогансен знав старогрецьку, латину, німецьку і французьку. Самотужки оволодів англійською, непогано знав скандинавські і слов’янські мови. Переклав українською твори Фрідріха Шиллера, Вільяма Шекспіра, Едґара По та ін.

 Михайло Михайлович МОГИЛЯНСЬКИЙ (4.12.1873 (18731204)– 22.03.1942) — літературний критик, публіцист, літературознавець. Народився в Чернігові. По смерті батька (1894 р.) родина переїхала до Петербурга.

Михайло закінчив класичну гімназію в Чернігові. Брав участь у створенні нелегальної бібліотеки гімназистів і семінаристів. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Брав участь у роботі марксистських гуртків. Був заарештований у травні 1899-ого, кілька місяців утримувався у відомій в’язниці «Хрести». Висланий під трирічний гласний нагляд поліції до Чернігова. Дружив із чернігівцями М. Коцюбинським, І. Шрагом, А. Верзиловим. Як адвокат брав участь у великих «аграрних» і політичних процесах у Чернігові, Києві, Петербурзі, інших містах.

У 1918 – 1920 роках у Чернігові працював у раднаргоспі, відділі народної освіти, на посаді голови видавництва «Сіверянська думка». Був активним рецензентом нових видань у журналах, автором статей з літературознавства.

1933 року був вимушений переїхати до Дніпропетровська до молодшої доньки Ірини. Її, єдину з усіх дітей, не зачепила хвиля репресій. Незважаючи на важкі часи, продовжував працювати. У Дніпропетровську написав два романи російською мовою — «Всюду страсти роковые» і «Тильда». Однак видати ці твори не вдалося. Лишався в рукопису і головний твір життя — роман «Честь».

Василь ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ (справжнє ім’я Василь Михайлович Елланський (12.01.1894(18940112) – 4.12.1925)

Народися в с. Козел (нині — смт Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині, в родині священика. 1903 року сім’я Елланських переїхала до Чернігова. Тут Василь прожив до осені 1914 року, коли виїхав у Київ. Відвідував знамениті «літературні суботи» в М. Коцюбинського. Навчався в Київському комерційному інституті, проте його не закінчив, у 1917 році з головою пірнув у революційну роботу. Вступив до партії українських есерів, став її активістом, а незабаром і головою Чернігівського губернського комітету цієї партії. Згодом став одним із керівників партії боротьбистів. Відомий поет. Перший редактор урядової газети «Вісті» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво». Заснував і редагував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт».

Тяжка недуга серця, яку з раннього дитинства мав Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-ому році життя. Згодом ім’я поета було приречене на тривале забуття: його проголосили «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесли вищу міру покарання. Твори письменника були заборонені, а всі його товариші по партії боротьбистів розстріляні чи заслані до Сибіру.

 Сергій Володимирович ПИЛИПЕНКО (22.07.1891(18910722) – березень 1934)

Прозаїк, байкар, літературний критик. Народився в Києві в сім’ї народного вчителя. До Першої світової війни вчителював у Броварах. Улітку 1914 року Пилипенка призвали на фронт. Там пройшов шлях від рядового до капітана, здобув бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений. У війську вів революційну пропаганду. У радянський час працював як редактор партійних і радянських газет, обіймав керівні посади у видавництвах. Був членом Комуністичної партії більшовиків. Від 1922 року очолив створену ним спілку селянських письменників «Плуг».

Постановою ЦКК КП(б)У від 21 серпня 1933 року Пилипенка виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів». 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. Судова «трійка» 23 лютого 1934 року засудила Пилипенка до розстрілу.

Павло Григорович ТИЧИНА (23.01.1891(18910123) – 16.09.1967)

Народився в с. Піски нині Бобровицького району Чернігівщини в родині паламаря. Навчався в Чернігові в духовному училищі, духовній семінарії. Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським.

1923 року переїхав до Харкова, входив до літературної організації «Гарт», а від 1927 року — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). У 1934 році переїхав до нової столиці України — Києва. В умовах тотального сталінського терору 1930-их, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством.

У липні 1941 року Тичину було евакуйовано з майже 400-ма науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. В Уфі Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. У 1944-ому вступив до ВКП (б). Попри роботу на державних посадах (від кінця війни — міністр освіти, а пізніше — голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок.

Почавши як геніальний поет, з вірою в національну ідею і відродження України, змушений був пізніше примиритися з тоталітарним режимом. Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і не відгукнувся на літературне відродження 1950-их – початку 1960-их років.

 

Павло Петрович ФИЛИПОВИЧ (2.09.1891 – 3.11.1937)

Народився в с. Кайтанівці (тепер Черкаської області) в родині священика. У 1910 – 1915 рр. студіював слов’яно-російську філологію в Київському університеті. Потім викладав в університеті як приват-доцент, згодом — професор. Опублікував низку праць з історії української літератури. Науковець європейського напряму й українських традицій, був чужий до настанов комуністичного режиму.

Його заарештували в серпні 1935 року і засудили за належність до «шпигунсько-терористичної організації» спершу до страти, потім вирок було замінено на 10-річний термін ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (Карелія).

Дмитро Юрійович ЗАГУЛ (28.08.1890 р. – літо 1944 р.)

Народився в буковинському селі Мілієві в бідній родині. Після закінчення громадянської війни працював викладачем літератури, згодом — науковим працівником Академії наук. Загул багато перекладав із західноєвропейських літератур.

1933 року, як члена літературної організації «Західна Україна», Загула звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, потім на Колимі. Відбувши 1943 року визначений строк, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відмовили. Після звістки про можливе довічне ув’язнення Загул на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, в одному з таборів.

 Микола Костянтинович ЗЕРОВ (26.04.1890 – 3.11.1937)

Народився в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя.

У 19091914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира. У 19181920 роках викладав українознавство в Архітектурному інституті. З осені 1923 року — професор Київського університету.

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав негативні вказівки щодо «неокласиків», ця постанова означала заборону літературної діяльності лідера «неокласиків» Зерова. Наприкінці 1934-ого Зерова звільнили з університету. Він був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну.

У ніч на 28 квітня 1935 року Зерова заарештовано під Москвою. 20 травня доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу 4 лютого 1936 року без участі звинувачених визначив Зерову покарання — десять років позбавлення волі. Зерова і засуджених за тією ж справою відправили на Соловки. 9 жовтня 1937 року «справа Зерова та інших» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Зерова засудили до розстрілу. Разом з багатьма іншими представниками української культури він був розстріляний у селищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року.

Михайло Опанасович ДРАЙ-ХМАРА (10.10.1889 (18891010) – 19.01.1939)

Народився в селі Малі Канівці на Черкащині в заможній козацько-селянській родині. У 1910 – 1915 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. У 1918 – 1923 рр. — професор Кам’янець-Подільського університету, у 1923 – 1929 рр. — професор Київського медичного інституту. Потім працював в Інституті мовознавства при Академії наук. Драй-Хмара знав 19 мов: основні європейські, а також кілька давніх.

21 березня 1933-ого його заарештували і звинуватили в належності до контрреволюційної організації в Кам’янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів, і 11 травня 1933-ого вченого випустили. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Другий арешт (6 вересня 1935 р.) і заслання на Колиму на 5 років не забарилися. Михайло Опанасович помер 19 січня 1939 року в ув’язненні на Колимі.

Григорій Михайлович КОСИНКА (справжнє прізвище — Стрілець) (29.11.1899 – 15.12.1934)

Народився в бідній селянській родині в селі Щербанівка на Київщині. 1914 року вирушив до Києва на заробітки. Під час визвольних змагань Григорій перебував у повстанських загонах отамана Зеленого. 1920 року став членом літературно-мистецької групи «Гроно». Середина 1920-их років — час активної творчої праці й великої популярності оповідань Косинки серед читачів. Публікуються нові збірки письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання»(1928, 1929).

Восени 1929 року в публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 1930-их років цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі».

4 листопада 1934 року письменника викрали органи НКВС СРСР. Косинку засудили за звинуваченням у належності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив по судовій справі разом із письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Військова колегія присудила Григорія Косинку-Стрільця розстріляти, що було здійснено 15 грудня 1934 року.

Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). У творах Косинки змальовуються трагічні події української революції 1917 – 1921 років.

Володимир Миколайович СОСЮРА (5.01.1898 (18980106)– 8.01.1965) Народився на станції Дебальцеве на Донбасі. Батько мав французьке коріння, мати поета — за походженням сербка. Володимир Сосюра брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.

Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Уже в перших збірках Сосюра виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби. Разом з тим, у поезії Сосюри відбилась типова для українського інтелігента 1920-их років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов’язку — внутрішнє роздвоєння («комунар і націоналіст»). Попри заборони, у творчості Сосюри потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930). На початку 1930-их років це призвело до конфлікту Сосюри з Комуністичною партією, членом якої він був від 1920 р. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, репресій та розстрілів діячів української культури це довело Сосюру до межі психічного розладу.

У 1948 році Сосюру відзначили найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але 1951-ого він знову зазнав гострих нападів критики, звинувачень у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 року.

 Теодосій Степанович ОСЬМАЧКА (16.05.1895 (18950516)– 7.09.1962)

Народився в Куцівці (Черкащина) в селянській родині. Випускник Київського інституту народної освіти. Працював учителем. У 19301932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року. Потім вийшло ще кілька збірок поезії.

Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Рятуючись від репресій, Осьмачка хотів перейти польський кордон. Його заарештували й відправили у Свердловськ, потім — у тюрму за звинуваченням у шпигунстві. Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка симулював божевілля. Його перевели в психіатричну лікарню в Києві. Після чергових симульованих припадків відпустили. Зрештою він став переховуватися, перебував на нелегальному становищі, поки не почалася німецька окупація України.

1942 року, після дванадцятирічних поневірянь, Осьмачка прибув до Львова. Тут долучився до досить жвавого літературного життя, видав четверту збірку віршів. Під кінець 1944 року Тодось Осьмачка, як і багато інших письменників, змушений був емігрувати на Захід. Спочатку поселився в Німеччині. В еміграції талант Т. Осьмачки з новою силою розкрився в трьох епічних прозових творах: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956). Видав велику книгу поезій «Із-під світу» (1954). Згодом  переїхав до США. 7 вересня 1962 року Т.Осьмачка помер у лікарні Нью-Йорка.

Останнім живого бачив його Іван Багряний, як він писав, «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого… Я тоді мало не заломився в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча».

 

Володимир Дмитрович КОРЯК (справжні ім’я та прізвище — Волько Давидович Блюмштейн) (14.01.1889(18890114) – 22.12.1937)

Син купця. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету, звідки його виключили за революційну діяльність і 1915 р. заслали до Тургайського краю.  Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну. Член УПСР від 1917 р., від 1920 р. — член КП(б)У. Працював в установах Наркомосу УСРР у Києві й Харкові, в редакціях. У 19251936 рр. — професор Харківського університету.

30 вересня 1937 р. його виключили з КП(б)У як «буржуазного націоналіста». 1 жовтня Володимира Коряка заарештували органи НКВС. 21 грудня 1937 року Коряка «за контрреволюційну діяльність» було засуджено до розстрілу. Розстріляний наступного дня.

Михайло Євдокимович ІВЧЕНКО (9.08.1890 –(18900809) 16.19.1939)

Народився в с. Никонівка, нині Срібнянський район Чернігівщини, в сім’ї селянина. За розповсюдження нелегальної літератури потрапив під нагляд поліції. Учасник Першої світової війни.

На початку 1920-их років редагував сільськогосподарські журнали в Харкові та Києві. Входив до літературних об’єднань «Музагет», «Аспис». Окремими виданнями вийшли збірки оповідань та повістей.

У вересні 1929 року письменника було заарештовано. Івченко в громаді 45 науковців, педагогів, священнослужителів, письменників потрапив до числа підсудних за сфальсифікованою справою так званої Спілки визволення України, процес відбувся в Харкові з 9 березня по 19 квітня 1930 року. Його серед дев’яти підсудних було звільнено, встановлено іспитовий термін у три роки. Але, переживши сильну психологічну депресію, письменник довго не міг повернутися до творчості. Та й нічого не зміг опублікувати з написаного. В його архіві залишилися рукописи оповідань, повісті, кіносценарію, роману, спогадів, подорожніх нотаток.

1934 року після розстрілу й арештів багатьох українських письменників Івченко під приводом лікування виїхав на Кавказ. Працював агрономом-економістом, а з березня 1939 року — викладачем англійської мови в інституті. Помер, як повідомили рідним на Чернігівщину, нібито від сибірської виразки.

 Борис Володимирович ЯКУБСЬКИЙ (1889 – 1944). Народився в с. Іллінці на Київщині. Літературознавець, професор Київського інституту народної освіти, співробітник Комісії для видавання пам’яток письменства Академії наук. Автор багатьох літературознавчих праць про творчість українських письменників.

У 1939 р. під редакцією Б. Якубського були видані Академією наук УРСР два перші томи академічного повного зібрання творів Т. Шевченка з науково перевіреним текстом, варіантами й об’єктивними примітками, які згодом були вилучені з усіх бібліотек.

Advertisements
Опубліковано у Україна. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s